<<
>>

Місце принципу змагальності серед принципів адміністративного судочинства

Реалізація завдань адміністративного судочинства і його ефективність перебувають в прямій залежності від правильного застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Для цього необхідне знання їх змісту, місця в системі права, спрямованості, їх взаємозв’язку з іншими нормами і юридичними принципами, які відображаються у зазначених нормах [3, с. 158].

Вітчизняне адміністративне судочинство побудовано на засадах, у яких відображені основні правила функціонування права та здійснення правосуддя. Значення принципів адміністративного процесуального права в тому, що в них відображаються найбільш характерні особливості адміністративного судочинства.

У сучасній адміністративно-процесуальній науці значна кількість наукових праць присвячена змісту основних засад адміністративного процесу, зокрема В.Б. Авер’янова, Ю.В. Битяка, І.П. Голосніченка, В.К. Колпакова, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюка, О.В. Кузьменко, О.П. Рябченко тощо.

Перелічені наукові розробки вчених-адміністративістів мають значну цінність як фундаментальна основа для подальших наукових висновків. Однак питання визначення місця принципу змагальності в системі принципів адміністративного судочинства не знайшло свого належного відображення. З огляду на це, нашою метою є дослідження системи принципів адміністративного судочинства і встановлення місця серед них принципу

змагальності.

За допомогою принципів адміністративного судочинства визначаються його основа, мета, склад учасників правовідносин, що виникають в процесі розгляду адміністративних справ, обсяг їхніх процесуальних прав і обов'язків, співвідношення судових процедур тощо.

Поняття принцип (principum) має латинське походження і означає «першооснова», «вихідне керівне положення». Принципи права лежать в основі будь-якої галузі права і правової системи в цілому.

В юридичній науці принципи права розуміються в якості керівних начал, основних положень.

Термін «принцип права» в науковій літературі іменується також юридичним принципом, основною ідеєю, відправним началом, керівним положенням. Зазначене розуміння даної юридичної категорії можна зустріти у більшості дослідників як минулого, так і сьогодення.

Одні вчені розглядають принципи права як принципи чинного права, які виступають в якості відправних положень (правил), що безпосередньо входять в його зміст і визначають загальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Принципи нормативно закріплені в праві в якості основних ідей, сформульованих у вигляді норм -принципів, реально виражених в правових нормах. Принципи - це те, що пронизує право, виявляє його зміст у вигляді вихідних, наскрізних ідей, головних його начал, нормативно-керівних положень.

З позиції юридичного позитивізму всі принципи права прийнято ділити на закріплені державою в нормах права і доктринальні.

В Україні принципи процесуальних галузей права закріплені, в першу чергу, в Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексом адміністративного судочинства України.

Під принципами, що носять доктринальний характер, розуміються ідеї правосвідомості, правової науки. В даному випадку істотного значення набуває проблема тлумачення законодавства, а, отже, неминуче з'являються

різні позиції вчених щодо кількості та набору принципів тієї чи іншої галузі права.

При розгляді принципів права, виходячи з різних типів праворозуміння, важливого значення набуває питання про можливість їх використання в правозастосовному процесі.

Більшість дослідників, які вивчають принципи права, дотримуються позитивістських поглядів і приходять до думки про необхідність їх нормативного закріплення. На наш погляд, такий підхід виправданий, перш за все, для процесуальних галузей права і служить для однаковості судової практики, дотримання принципу рівності всіх перед правом і судом. Суддя, який розглядає справу, посилається на принципи права, перш за все, в тому випадку, коли вони закріплені законодавством.

Однак, слід зазначити, що не всі принципи права є принципами судочинства, а тільки ті, які містять в собі положення щодо процесуальних відносин як між сторонами в суді, так і між судом і особами, які беруть участь у справі. Тому під принципами судочинства доцільно розуміти фундаментальну форму права, що характеризує його сутність, визначає весь його хід і взаємини між судом і особами, які беруть участь у справі.

Принципи судочинства мають фундаментальне значення, визначають напрямок розвитку і зміст не тільки теорії, але і відповідного процесуального законодавства і правозастосовчої практики. В їх суворому додержанні вбачаються гарантії досягнення поставлених перед судочинством цілей і завдань. Саме принципи судочинства дозволяють осягнути сутність процесуального законодавства і забезпечити адекватну реалізацію його норм у правозастосовчій практиці.

Принципи судочинства цінні тим, що вони можуть стати джерелом нових законодавчих положень, присвячених регулювання суспільних відносин, що виникають при розгляді різних категорій справ у суді, що відображають особливості здійснення того чи іншого виду судочинства. Крім цього, принципи судочинства сприяють систематизації законодавства, що регулює питання організації і діяльності судів, забезпечують єдність правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку з розглядом судом справи по суті.

Принципи судочинства мають велике значення для тлумачення норм і заповнення прогалин у правовому регулюванні діяльності судів. На їх основі суд здійснює тлумачення положень законодавства, локальних нормативних актів.

Основною ознакою принципів будь-якого виду судочинства, в тому числі і адміністративного, повинна бути їх універсальність. Вона передбачає регулятивну роль принципів на всіх етапах правовідносин виникають при розгляді в судах цивільних, кримінальних та адміністративних справ. Принципи судочинства можуть виражатися як в окремих нормах загального змісту, так і в цілому ряді процесуальних норм, в яких містяться гарантії реалізації загальноправових приписів.

Разом з тим, універсальний характер принципів проявляється і в тому, що зміна окремих процесуальних норм необов'язково спричинить за собою зміну принципу. Так, встановлення спеціального, більш тривалого в порівнянні із загальним, терміну розгляду певної категорії справ, не може свідчити про відсутність або зміну принципу процесуальної економії при здійсненні судочинства.

Категорії принципів судочинства повинна бути властива вища імперативність, що виявляється у вимозі здійснювати правосуддя в певному принципами порядку. Закон не завжди зможе дати чіткі однозначні приписи для регулювання окремих процесуальних відносин. У такому випадку суд вправі керуватися принципами права.

У правозастосовчому процесі принципи процесуального права дозволяють правильно пізнавати і використовувати норми процесуального права, виступають в якості незаперечних вимог для законотворчої практики, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом процесуальних норм та їх удосконалення. Можна також відмітити, що принципи або засади є тими явищами, які мають функцію системоутворюючих факторів, адже саме вони виступають як базові положення, які лежать в основі побудови та функціонування того чи іншого явища [29, с. 88], в даному випадку - адміністративного судочинства. Саме засади визначають, як здійснюють свою процесуальну діяльність судові органи та учасники судового процесу, та характеризують межі, згідно з якими та в межах яких вони повинні діяти.

Стосовно поняття принципів адміністративного процесуального права, то в юридичній літературі існують кілька підходів до їх визначення. Вони розглядаються як: керівні, найголовніші та непорушні правила здійснення адміністративного процесу, закріплені у статтях Конституції України і законодавчих актах, які в імперативній формі регламентують поведінку учасників такого процесу та у загальній формі визначають процедури адміністративного судочинства [52, с. 102]; як основа, початок, основоположні, найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади), що виступають в якості незаперечних вимог, покладених в основу діяльності адміністративного суду щодо справедливого вирішення у ньому підсудних йому справ [91, с. 136]; основне нормативно -керівне положення, об’єктивно існуюче, як категорія правосвідомості в силу необхідності врегулювання суспільних відносин, закріплене у нормах процесуального законодавства, у межах якої здійснюється і розвивається адміністративне правосуддя [12, с. 60].

Таким чином, під принципами адміністративного судочинства вчені переважно розуміють основні засади організації і діяльності адміністративного суду; керівні положення, як правові погляди на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню адміністративних справ [69].

Принципи адміністративного судочинства покликані здійснювати наступні функції:

- регулюють суспільні відносини, що виникають при розгляді судами адміністративних справ;

- сприяють систематизації процесуального законодавства, що регламентує порядок здійснення адміністративного судочинства;

- мають основоположне значення для тлумачення норм і заповнення прогалин у правовому регулюванні адміністративного судочинства, забезпечують логічну побудову інституту адміністративного судочинства;

- слугують ефективному захисту та відновленню прав громадян, порушених суб’єктами владних повноважень та їх посадовими і службовими особами.

Зазначимо, що науковці виділяють різноманітні принципи адміністративної юстиції та пропонують значну кількість підстав для їх класифікації. Водночас, якщо не зосереджуватись на назвах запропонованих класифікаційних груп, а проаналізувати лише їх наповнення, то можна зробити висновок, що вони, переважно, відображають загально прийняту в теорії судоустрою класифікацію принципів судочинства на загальні та галузеві. Саме така класифікація є логічною, оскільки основний акцент робиться на тому, що принципами адміністративного судочинства є вихідні нормативно-регулюючі начала, що характеризують зміст і завдання правосуддя з публічно-правових спорів, методи реалізації таких завдань, структуру та специфічні риси цього інституту [176, с. 32].

Виходячи з вищезазначеного, до загальних принципів адміністративного судочинства, які закріплені в Конституції України [55], ми можемо віднести наступні:

- верховенство права;

- законність;

- рівність всіх учасників процесу перед законом і судом;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

- ухвалення судами рішень іменем України і їх обов’язковість до виконання на всій території України;

- здійснення правосуддя суддею одноособово і колегією суддів;

- незалежність і недоторканість суддів та підкорення їх тільки законові;

- здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями;

- державна мова судочинства.

Слід звернути увагу на те, що загальні принципи також містяться і в Законі України «Про судоустрій та статус суддів». Певні з них збігаються з галузевими принципами, закріпленими в Кодексі адміністративного судочинства, проте, не зважаючи на це, вони є, так би мовити, «судоустрійними». Судоустрійними є принципи, що характеризують організацію та діяльність, структуру та компетенцію судів. Такі принципи закріплює в загальному вигляді Конституція України, та безпосередньо регулює і деталізує вищевказаний спеціальний Закон, який відносить до останніх принципи:

- здійснення правосуддя в Україні виключно судами;

- незалежності судів;

- здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур;

- здійснення правосуддя на засадах верховенства права;

- забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

- рівність перед законом і судом;

- гласність і відкритість судового процесу;

- здійснення судочинства та діловодства в судах на державній мові;

- обов’язковість судових рішень;

- гарантування права на оскарження судового рішення;

- одноособовість або колегіальність розгляду справ у суді [138].

Зазначимо, що жодне з виділених положень не проголошується саме як

«принцип» у Законі. Їх виділяють вважаючи, що саме вони є основними, базовими положеннями, які характеризують організацію та діяльність, структуру та компетенцію судів. Не містить Закон і окремої статті, яка б закріплювала хоча б якійсь принципи, що, безперечно, є певним недоліком [138].

Що ж стосується галузевих принципів, то вони в першу чергу закріплюються в статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ). Під цими принципами розуміють визначальні ідеї, згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері адміністративного судочинства. Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, нормативні положення, що визначають зміст правосуддя і є критерієм правомірності поведінки учасників правовідносин, що виникають у сфері правосуддя.

До таких принципів Кодекс відносить наступні:

- верховенство права;

- законність;

- рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

- змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

- гласність і відкритість адміністративного процесу;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених цим Кодексом;

- обов'язковість судових рішень [46].

Для правильного розуміння місця принципу змагальності в системі принципів адміністративного судочинства, розглянемо кожен принцип більш

детальніше.

Верховенство права. Визнання в Україні принципу верховенства права свідчить про гармонізацію національної правової системи із європейською правовою доктриною, оскільки термін «верховенство права» походить з англійської мови (від словосполучення the rule of law) і означає «панування права». Вперше це поняття застосував у XIX ст. британський юрист А. Дайсі. У той час верховенство права у Великобританії розуміли як панування в державі судових рішень, прецедентного права, що зумовлювалося особливостями загальної системи права. Проте найбільшого розвитку теорія верховенства права досягла в країнах континентальної системи права (Франція, Німеччина, Нідерланди та ін.). Під впливом політико -правових доктрин, обґрунтованих ідеологами епохи Просвітництва (Ж. -Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск’є та ін.), почало формуватися усвідомлення верховенства права як верховенства природних прав і свобод особи [54].

Надзвичайно важливим для становлення адміністративного судочинства є закріплення принципу верховенства права в нормах КАС України і, зокрема, спроба законодавця навести у ст.. 8 КАСУ тлумачення принципу верховенства права, як врахування при вирішенні справи судом того, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; застосування судової практики Європейського Суду з прав людини; гарантоване звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України; заборона відмови в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини [46].

Верховенство права є універсальним принципом, який повинен утверджуватись на всіх стадіях провадження в адміністративних справах, тобто з моменту подання адміністративного позову до суду до набрання судовим рішенням законної сили. Реалізація цього принципу випливає із завдання адміністративного судочинства, при цьому слід пам’ятати про його взаємодію з іншими принципами адміністративного судочинства, що в цілому служить утвердженню принципу верховенства права у захисті прав та інтересів осіб від порушень в публічно-правових відносинах [45, c. 171].

Принцип верховенства права адміністративного судочинства

безпосередньо характеризує режим здійснення адміністративного

судочинства, і в цьому ракурсі даний принцип повинен передбачати, що особи, які здійснюють функції адміністративної юстиції крім суворого дотримання відповідно санкціонованих матеріальних та процесуальних норм законодавства, повинні також враховувати й особливості тих чи інших прав громадян, які той намагається захистити в адміністративному суді.

Зазначимо, що даний принцип необхідно відрізняти від подібного принципу, який формулюється у ст. 8 Конституції Україні, згідно з якою в Україні визнається і діє принцип верховенства права, що передбачає верховенство Конституції та законів в ієрархії законодавчих актів в Україні.

Як прояв принципу верховенства права, особливо необхідно відзначити заборону, встановлену КАС, у відмові в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

В даному випадку мова йде про те, що невладний суб’єкт публічно - правових відносин повинен у будь-якому разі бути забезпечений доступом до судових важелів розв’язання конфлікту, який виник між ним та суб’єктом владних повноважень.

З іншого боку, даний принцип виступає для позивача гарантією забезпечення юрисдикційної та правозахисної визначеності під час прийняття до розгляду і в подальшому процесі вирішення справи адміністративної юрисдикції, що повинно нівелювати прогалини у законодавстві, яке регулює взаємовідносини між суб’єктами владних повноважень та невладними учасниками адміністративного судочинства. Відповідно до цього принципу адміністративний суд не може без аргументації відмовитися від розгляду справи [110, с. 80].

Законність. Принцип верховенства права в адміністративному судочинстві застосовується у тісному зв’язку з таким принципом, як законність.

Принцип законності слід відмежовувати від принципу верховенства права, виходячи з того, що останній крім іншого передбачає регулювання правовідносин у правовій державі не будь-якими законами (у широкому сенсі - будь-якими нормативно-правовими актами), а саме правовими законами [18, с. 64].

Кодекс адміністративного судочинства України (ст. 9) визначає, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:

- суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

- суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Отже, принцип законності в адміністративному судочинстві визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин, а також тим, що здійснення правосуддя неможливе без додержання норм адміністративного судочинства. Вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству щодо здійснення адміністративного судочинства і здійснюється у визначеному ним процесуальному порядку.

Таким чином, принцип законності в адміністративному судочинстві передбачає вимогу до адміністративних судів розглядати та вирішувати справу у відповідності до Конституції та законів України, суворо дотримуватися норм матеріального і процесуального права [84, с. 251].

Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. Принцип рівності перед судом є основою сучасної концепції справедливого правосуддя. Для кожної людини у правовій державі насамперед важливо мати доступ до правосуддя і можливість вільно, швидко, безперешкодно реалізувати право на судовий захист незалежно від належності до певної соціальної групи або інших персональних характеристик особи.

Даний принцип базується, в першу чергу, на ст. 24 Конституції України, яка передбачає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [55].

Але незважаючи на закріплення конституційного принципу рівності особи в суспільстві так чи інакше буде зберігатись нерівність соціальних статусів різних прошарків населення та матеріальна нерівність, оскільки люди нерівні за своїми природними здібностями, хистом, освітою, прагненнями, родом занять, свідомістю тощо. Одночасно з цим ст. 129 Конституції визначає однією з основних засад судочинства рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. На цьому положенні доцільно акцентувати увагу, оскільки до учасників адміністративного процесу, які змагаються в суді, належать органи державної влади, тобто органи, з якими інші учасники можуть знаходитись у відносинах підпорядкування, тобто за відсутності навіть формальної правової рівності [171, с. 27].

У статті 10 КАС України при деталізації принципу рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом законодавцем акцентується увага на двох аспектах:

- усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом;

- не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У адміністративному процесі принцип рівності має ряд особливостей, зумовлених природою цього виду судочинства. Враховуючи суб’єктний склад правовідносин, спори в яких розглядає адміністративний суд (суб’єкти владних повноважень - громадяни) і які зумовлюють певну нерівність позивача і відповідача у публічних матеріально-правових відносинах, суд посідає більш активну позицію в судовому розгляді. В адміністративному судочинстві суддя не просто відіграє роль арбітра, а й має вживати всіх заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом.

При цьому тягар доказування має бути покладено на відповідача, що означає звільнення позивача від доказування протиправності, незаконності акта, який оскаржується. Обов’язком позивача є доказування факту порушення його прав чи інтересів, настання реальної загрози для його прав чи інтересів, зазначення реальної або можливої шкоди. Адміністративний суд зобов’язаний охороняти права учасників судового адміністративного процесу, пояснювати сторонам та іншим суб’єктам їхні процесуальні права та обов’язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими правами [23, с. 183].

Гласність і відкритість адміністративного процесу. Гласність та відкритість адміністративного процесу як принцип адміністративного судочинства тісно пов’язаний з іншими адміністративно-процесуальними принципами. Він або виступає гарантією дії певних принципів адміністративного судочинства, або сам реалізується за допомогою тих чи інших принципів.

Вимога гласного і відкритого проведення судочинства в адміністративних справах зафіксована у ст. 12 КАС України, яка становить загальну норму права. Зміст указаної статті свідчить про високий рівень нормативного узагальнення.

Відповідно до статті 12 КАСУ гласність адміністративного процесу виявляється в тому, що особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення. Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь -якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

Складниками принципів гласності та відкритості адміністративного судочинства можна визначити:

- відкритий, усний судовий розгляд адміністративної справи;

- інформування учасників про дату, час і місце судового засідання, виконання окремих процесуальних дій, хід розгляду справи та прийняті у ній рішення;

- право учасників процесу бути присутніми під час розгляду справи (доступність), право на ознайомлення з усіма матеріалами справи;

- інформування громадськості про право бути присутніми на відкритих засіданнях;

- доступність для громадськості інформації про хід справи і прийняті у ній рішення;

- безпосереднє (у залі судового засідання) та опосередковане (через ЗМІ) сприйняття інформації, право фіксувати її в різний спосіб;

- обов’язок учасників процесу та громадськості дотримуватися порядку судового засідання, виконувати розпорядження головуючого;

- обов’язок суду забезпечити надання та отримання процесуальної інформації, створювати умови для її доступності [85, с. 12.].

Об’єктивна взаємообумовленість та зв’язок принципу гласності і відкритості в адміністративному судочинстві чітко відображується навіть при його співвідношенні з іншими принципами адміністративного процесу.

Наприклад, принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом обов’язково повинен передбачати надання кожному учаснику процесу право ознайомлюватися з матеріалами справи, тобто безпосередньо залежить від втілення в судовій практиці принципу гласності та відкритості адміністративного процесу. Реалізація засади гласності та відкритості, таким чином, сприяє не лише всебічному, повному й об’єктивному дослідженню матеріалів адміністративної справи, але й створює учасникам судового процесу реальну можливість для своєчасного та повного здійснення ними прав і обов’язків на будь-якій стадії адміністративного провадження.

Отже, гласний та відкритий розгляд адміністративної справи дозволяє переконатися у тому, чи досліджені всі обставини справи, чи дійсно всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом, чи реалізується в судовому засіданні змагальність сторін тощо [ 16, с. 45].

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. Відповідно до статті 13 КАСУ особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційне провадження є однією із форм контролю за діяльністю судів першої інстанції вищестоящим судом, під час якого суд апеляційної інстанції переглядає за апеляційною скаргою адміністративні справи та судові рішення на предмет правильності застосування судом першої інстанції норм права та встановлення обставин у справі.

При цьому ця стадія адміністративного процесу дозволяє виправляти помилки судів першої інстанції та спрямувати їхню роботу, забезпечуючи правильний і однаковий підхід до застосування норм матеріального і процесуального права, а також має на меті попередити порушення норм права громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами.

У переважній більшості випадків судове рішення оскаржує особа, яка бере участь у справі. Разом з тим таким правом наділена й особа, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси чи обов’язки.

Проте особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов'язки цих осіб, або істотно утруднюють реалізацію свобод та ущемляють їхні інтереси.

У відповідності до ст. 211 КАС України право на касаційне оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси й обов’язки. При цьому оскарженню в касаційному порядку підлягають судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково, крім випадків, передбачених КАС України.

Зокрема, є остаточними та не підлягають касаційному оскарженню ті ухвали суду апеляційної інстанції, які виконуються негайно. Як приклад, негайно виконуються ухвали щодо перегляду постанов суду про:

- присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць;

- присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць;

- поновлення на посаді у відносинах публічної служби ;

- припинення повноважень посадової особи у разі порушення нею вимог щодо несумісності;

- уточнення списку виборців;

- обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання;

- усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. Негайно також виконуються й ухвали суду апеляційної інстанції щодо перегляду постанов суду, прийнятих у порядку скороченого провадження [50, с. 100].

Обов'язковість судових рішень. В науці процесуального права традиційним є підхід, відповідно до якого обов’язковість судового рішення розглядається як наслідок вступу рішення в законну силу.

Загальнообов’язковість рішення нерозривно пов’язана з його виконавчістю, оскільки лише з виконанням судового рішення досягається мета правосуддя - захист прав та інтересів особи. Обов’язковість рішень суду полягає також і у передбаченій законодавством відповідальності за невиконання судових рішень [167, с. 11].

Обов’язковість рішення суду зумовлена загальнообов’язковістю норми закону, на підставі якого ухвалене рішення. Сторони - позивач і відповідач, отримавши від суду певне вирішення їх спору, зобов’язані підкоритися судовому рішенню. Це випливає із самої природи правосуддя, з тієї ролі суду, яку він відіграє як орган держави у сфері захисту й охорони прав та законних інтересів.

Завдяки обов’язковості рішення впливає на волю зобов’язаних суб’єктів і приводить їх поведінку у відповідність до закріплених у законі дозволів та заборон. Але наскільки б не було великим значення цієї властивості, зміст законної сили не обмежується і не може обмежуватися тільки однією обов’язковістю [162, с. 168].

Відповідно до статті 14 КАСУ судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Судове рішення в адміністративному судочинстві - це акт правосуддя, ухвалений згідно з нормами матеріального та процесуального права і згідно з конституційними засадами та принципами адміністративного судочинства і є обов'язковим до виконання на всій території України.

Визначальними ознаками, які в першу чергу обумовлюють обов’язковість судового рішення, є його законність та обґрунтованість.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акту в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог статті 70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними [136].

Диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі. Ці принципи безпосередньо взаємопов’язані з принципом змагальності, що підтверджується їх правове закріплення в одній статті КАСУ. Крім власне принципу змагальності, ст. 11 КАС України регламентує диспозитивність в адміністративному процесі, яка означає можливість у його учасників - сторін, третіх осіб, їх процесуальних представників, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, вільно розпоряджатись своїми правами щодо предмету спору.

Наприклад, позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду у суді першої інстанції. Позивач також вправі відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення, відповідно, апеляційного чи касаційного розгляду.

Офіційне з’ясування всіх обставин у справі,як визнається у сучасній юридичній літературі, є принципом адміністративного процесу, протилежним змагальності і притаманним виключно цьому виду процесу. У відповідності із принципом офіційності, суд має дослідити за власною ініціативою важливі для прийняття рішення фактичні обставини правового спору, врахувати їх під час провадження та встановити їх правдивість. Тобто, поряд із доказовою діяльністю сторін, суд власноруч, за власною ініціативою здійснює певні заходи щодо доказування у справі.

Принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі визнається ще й протилежністю принципу диспозитивності, оскільки певним чином «звужує» можливість сторін вільно розпоряджатись наданими правами щодо предмету спору. Наприклад, у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення суд зобов’язаний перевірити, чи не суперечитиме це закону, чи не порушуватимуться чиї-небудь права, свободи, інтереси [105, с. 77].

Таким чином, закріплену законодавцем систему принципів адміністративного судочинства відокремленою статтею необхідно визнати досить зручною і прогресивною формою її вираження. Адже, як відомо, практика викладення принципів того чи іншого виду процесу у процесуальному законодавстві у вигляді окремих статей залишається не досить поширеною.

З огляду на викладену у нормі КАС України систему принципів адміністративного процесу можна визначити характерні її ознаки: численність її елементів - принципів; ієрархічність побудови, тобто розміщення принципів у системі і посідання у ній належного місця має бути чітко обґрунтовано; елементи, які утворюють систему, перебувають у певному взаємозв’язку між собою; взаємодія елементів системи з правовими інститутами та процесуальними положеннями зазначеної галузі права; єдність та цілісність як системи в цілому, так, і її складових - принципів адміністративного процесуального права.

Проте, наведена сукупність її елементів - принципів - в їх єдності та взаємозв’язку ще не розкриває специфічних властивостей загальних засад здійснення правосуддя в адміністративних справах. Адже окремі принципи мають власне, специфічне призначення, по різному регламентують окремі процесуальні питання, визначають правовий статус учасників публічно - правового спору [109].

Фахівці-практики зазначають, що застосовуючи принцип

адміністративного судочинства, недостатньо просто послатися на нього при вирішенні того чи іншого спору, оскільки тоді судове рішення і його мотивування не будуть зрозумілими для осіб, які не знають значення цього принципу. За наявності нормативного положення, що конкретизує принцип, його необхідно застосовувати в судовому рішенні.

Особливість багатьох правил адміністративного процесу, полягає в тому, що при їх формулюванні, не було достатньої емпіричної бази. Подекуди вони стали результатом теоретичного моделювання, запозичень із зарубіжного процесу і не пройшли до цього апробацію у національній судовій практиці. Тому кожного разу, застосовуючи положення Кодексу адміністративного судочинства, потрібно давати їм таке тлумачення, яке б випливало із завдання адміністративного судочинства і максимально відповідало змісту його принципів [21, с. 138].

Звісно, система принципів адміністративного судочинства не обмежується розглянутими нами принципами. В юридичній літературі, наприклад, до них відносять науковість, стадійність, достатність підстав для процесуальних рішень, обов’язок органів судочинства поважати права, законні інтереси та гідність громадян, справедливість тощо. Також виділяють і більш, так би мовити, практичні принципи: організаційна незалежність адміністративних судів, судове керівництво процесом, забезпечення права на захист і доступність такого захисту, повний та всебічний розгляд справи, економічність адміністративного процесу, доступність адміністративного судочинства, юридична визначеність і відкритість судових рішень адміністративних судів, незалежність, безсторонність і професіоналізм суддів адміністративних судів. Але питання виокремлення і нормативного закріплення нових принципів адміністративного судочинства є дискусійним і потребує окремого наукового дослідження.

Досліджуючи питання принципу змагальності в системі принципів адміністративного судочинства, необхідно відзначити, що поєднання змагальної засади адміністративного процесу з рівноправністю сторін у процесі, диспозитивністю забезпечує всі можливості повного і всебічного використання судового захисту прав, свобод та інтересів особи, яка звернулася до адміністративного суду за захистом. Засада змагальності повністю регулює весь процес набуття фактичного матеріалу, необхідного для вирішення адміністративної справи, визначає форми, методи та прийоми дослідження цього матеріалу, регулює дії сторін адміністративного провадження та адміністративного суду щодо збирання та аналізу доказів, послідовності вчинення цих процесуальних дій та їх правові наслідки.

Змагальність сторін полягає у процесі доведення сторонами перед судом своєї позиції у справі (вимог чи заперечень). Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто підтвердження сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Об’єктивна взаємообумовленість та зв’язок принципу змагальності з принципами адміністративного судочинства чітко відображується при його співвідношенні з останніми.

Так, умовою реалізації принципу змагальності виступає процесуальна рівноправність сторін, оскільки змагатися у відстоюванні своїх суб’єктивних прав і інтересів сторони можуть лише за наявності рівних правових умов із використанням рівних процесуальних засобів.

Окрім того, побудова адміністративного судочинства на основі принципу змагальності дає можливість сторонам і особам, які беруть участь у справі, більш ефективно користуватися правами, що належать їм в адміністративному процесі в силу принципу диспозитивності. Ці принципи пов’язані між собою і мають взаємний вплив один на одного.

Таким чином, принцип змагальності в адміністративному процесі полягає в правах та обов’язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослідженні, а також у змагальній формі процесу, що спрямована на досягнення з’ясування всіх обставин у справі, всебічній перевірці доводів та міркувань учасників адміністративного процесу. Реалізація засади змагальності в адміністративному судочинстві можлива лише при умові дотримання інших принципів здійснення правосуддя в адміністративних справах.

1.2.

<< | >>
Источник: КОРЕЦЬКИЙ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Місце принципу змагальності серед принципів адміністративного судочинства:

  1. Принцип змагальності сторін в адміністративному, господарському, цивільному та кримінальному судочинстві
  2. Правові засади надання поліцейських послуг в Україні та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  3. Правові засади діяльності військових прокуратур в Україні та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  4. Правові засади оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  5. Правові засади кадрових процедур в Національній поліції України та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  6. Роль суду в забезпеченні принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві
  7. КОРЕЦЬКИЙ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  8. Поняття змагальності в адміністративному судочинстві
  9. Поняття податку на додану вартість, його особливості та МІСЦЕ СЕРЕД ІНШИХ ПОДАТКІВ
  10. Місце і роль перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у механізмі цивільного судочинства
  11. Сучасні форми таметоди управління в діяльності органів місцевого самоврядування та місце серед них інноваційних технологій
  12. 1.2.1. Місце заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, в механізмі забезпечення завдань кримінального судочинства.
  13. Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу
  14. РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН
  15. Місце третейського розгляду серед альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів та його співвідношення з цивільним процесуальним правом
  16. РОЗДІЛ ІІІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
  17. 1.4. Місце адміністративно-деліктних норм в системі адміністративного права
  18. 1.2. Система адміністративних актів органів публічної адміністрації та місце в ній адміністративних актів органів прокуратури
  19. Зарубіжний досвід перегляду судових рішень і можливості його використання під час здійснення адміністративного судочинства України
  20. Місце процесуальної практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -