<<
>>

Принцип змагальності сторін в адміністративному, господарському, цивільному та кримінальному судочинстві

Конституційна засада змагальності сторін відіграє значущу роль у контролі за всім перебігом подій у судовому процесі. Саме через її втілення у повній мірі реалізуються також інші засади: законність, рівність усіх учасників перед законом і судом, гласність судового процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження, тобто ті засади, які притаманні всім без винятку формам судочинства, оскільки сторони зацікавлені у справедливому вирішенні їх правового спору.

Таким чином засада змагальності опосередковано, через її контролюючу функцію, є гарантом законності, об’єктивності, неупередженості та повноти судового розгляду справи. Ніяка інша засада не є такою універсальною і всеохоплюючою за своїм змістом та не виконує стільки функцій одночасно. Тому засада змагальності заслужено посідає належне місце серед інших основних конституційних засад судочинства [75, с. 5.].

Поняття «змагальність» тісно пов’язане зі словом «змагання», що припускає розгляд справи у формі спору, дискусії, суперництва сторін. Отже змагальне судочинство - це свого роду система розгляду спорів, у котрій конфліктуючі сторони беруть участь в дискусії, змагаючись між собою, висловлюють погляди на всі виникаючі правові питання обов’язковому суб’єкту процесуальних правовідносин - суду, який виносить рішення про обґрунтованість претензій тої чи іншої сторони.

Ця система з’явилась в результаті активності і взаємодії позовників, з одного боку, і суду як органу державної влади, з іншого. В цьому плані принцип змагальності може бути розглянутий як передумова такої активності і взаємодії, як створення умов для участі в процесуальному спорі сторін і співробітництво з судом у встановленні всіх обставин справи, які мали місце в дійсності, з метою точного застосування норм права та юридично значущих обставин справи і, в кінцевому підсумку, вирішення правового спору [158, с. 321.].

Маємо відзначити, що змагальність притаманна не тільки адміністративному судочинству.

Ми можемо погодитись з М.П. Курило, з приводу того, що поняття процесуальних принципів у всіх процесуальних галузях права є за своїм змістом однотипними і мають єдину природу, незважаючи на те, що цивільний та господарський процеси є за своїм змістом приватним правом, а кримінальний та адміністративний процеси - публічним правом. У той же час, якщо принципи всіх чотирьох процесуальних галузей права однаково регулюють судову процедуру на різних її стадіях у питаннях верховенства права, законності, диспозитивності, змагальності, надання доказів, безпосередності, усності тощо, то ми вже можемо говорити про ці принципи як про фундаментальні основи всіх наявних процесуальних галузей права [68, с. 276].

Реалізація конституційного принципу змагальності передбачає його дію в різних видах судочинства. Вбачається доцільним скласти цілісну картину дії цього принципу, його впливу на здійснення правосуддя в цілому.

Зміст і механізм реалізації досліджуваного принципу для окремих видів судочинства розкривається в галузевому процесуальному законодавстві. Безумовно, для кожного виду судочинства існує своя специфіка реалізації принципу змагальності, що відображає природу того чи іншого судочинства та особливості відносин, що випливають з нього.

Оскільки принцип змагальності сторін в адміністративному судочинстві розглядається детально в ході всього нашого дослідження, зупинимось на особливостях принципу змагальності в інших процесуальних галузях права України.

Конституційна засада змагальності сторін - це демократична, процесуальна основа, що створює сприятливі умови для пошуку істини та ухвалення справедливого судового рішення. Загалом змагальність сторін має прогресивний характер, що є очевидним, оскільки вона значно розширює права сторін щодо відстоювання своїх інтересів і, як наслідок, підвищує об’єктивність суду. Це зумовлено тим, що сутність засади змагальності сторін у судовому процесі у звичайному уявленні полягає в тому, що правовий спір ведуть між собою дві сторони: позивач і відповідач у цивільних правовідносинах та обвинувачення і захист - у кримінальних.

За результатами розгляду спору суд має зробити у відповідних судових актах офіційні висновки про те, що стверджуване стороною на підтримку своєї позиції є більше ймовірним, аніж заперечення проти цього. Такий підхід підтримують і вітчизняні науковці, але із наголошенням щодо активної ролі суду в реалізації цієї засади, а отже, і можливому коригуванні поведінки сторін під час змагання у судовому процесі.

Змагальність сторін найбільш повно реалізується у цивільному судовому процесі, де роль держави порівняно з кримінальним процесом є набагато меншою з урахуванням особливостей правовідносин між суб’єктами цивільних відносин [146, с. 87].

При цьому необхідно також звернути увагу, як уже нами зазначалось вище, що законодавчого визначення терміну «змагальність сторін» не існує.

Змагальність в кримінальному судочинстві досліджується науковцями у різних іпостасях, а саме як: принцип (засада) кримінального судочинства, порядок побудови процесу, сукупність принципів судочинства, інструмент або спосіб дослідження обставин справи та правовий метод забезпечення законності процесуальної діяльності. А це свідчить про багатогранність явища змагальності та необхідність різностороннього підходу до її вивчення. Видається, що неможливо чітко відокремити організаційну та функціональну сторону змагальності, адже щоб забезпечити певний спосіб дослідження обставин справи, спершу необхідно забезпечити функціонування суб’єктів їх дослідження, наділених необхідним для цього процесуальним статусом.

Якщо змагальність є способом побудови процесу, то вона в результаті такого системоутворюючого впливу автоматично переходить і у ранг його засади. З іншого ж боку, враховуючи, що сутністю процесуальної діяльності є встановлення за допомогою процесу доказування відповідного кола юридично значущих обставин, стає зрозумілим, що у змагальному процесі недостатньо лише певної його структурної організації із закріпленням набору принципів, а і не менш важливо, щоб процес без невиправданих зволікань рухався до своєї мети та виконання своїх завдань, запорукою чого є процесуальна форма та гарантії [60, с.23].

Основною ознакою змагальності є наявність рівноправних сторін і незалежного суду, що дає можливість визначити змагальність як форму процесу, під час якого спір рівних сторін вирішується незалежним судом, тобто для змагального процесу характерним є такий правовий статус його головних учасників, який забезпечує виконання функцій обвинувачення, захисту й вирішення справи незалежними суб’єктами.

Змагальність уважали спором, за якою суд розглядає справу за участі сторін - обвинувачення та захисту. У його межах усіма правами сторони користується обвинувачений (підсудний), сторони наділені рівними процесуальними правами, які самі аналізують докази так, як уважають за потрібне; функції сторін відділені від функцій суду, який у судовому розгляді не є стороною. Без чіткого розподілу ключових процесуальних функцій не може йтися про спір рівноправних сторін перед незалежним судом, тобто змагального процесу. Це базисне положення в змагальному типі кримінального процесу є підґрунтям усієї процедури судочинства, а тому порушення цього положення, безсумнівно, тягне за собою порушення принципу змагальності й суттєво звужує права та гарантії сторін на виконання ними своїх функцій.

Змагальність у кримінальному процесі вважають способом взаємодії сторін обвинувачення й захисту, принципом організації їх спільної діяльності, сутність якого полягає в боротьбі протилежностей, тобто на ґрунті протилежних інтересів сторін має місце протиріччя - конфлікт, прояв якого полягає в протистоянні сторін [142, с. 267].

Однією з основних особливостей реалізації принципу змагальності сторін в кримінальному судочинстві є поширення його дії на досудові стадії кримінального процесу.

Проблема реалізації принципу змагальності на досудовій стадії кримінального процесу викликала розбіжність поглядів серед процесуалістів, з огляду на побудову кримінального процесу на умовах, визначених Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року [63]. Одні вчені вважали, що на стадії досудового слідства мають місце окремі елементи змагальності. Ряд авторів заперечували наявність змагальності на досудових стадіях через відсутність чіткого поділу функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи. Був зроблений і категоричний висновок, що змагальність і слідство несумісні правові інститути; на етапі порушення справи змагальність відсутня, а у стадії досудового слідства є тільки елементи змагальності. Дехто висував аргументи, що в досудовому слідстві в Україні має місце інквізиційне начало, яке пронизує цю стадію процесу і суперечить засаді змагальності сторін, тому в цій стадії неможливо забезпечити змагальність сторін зі всіма притаманними їй умовами. Ряд авторів допускали наявність принципу змагальності у цій стадії, але обґрунтовують позицію, що принципи змагальності та рівності сторін тут майже не діють [80, с. 64].

Новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України) від дня його прийняття і опублікування викликає активну критику, яка посилюється в процесі його практичної реалізації. Одним з головних недоліків Кодексу, вважають неправильну реалізацію конституційного принципу змагальності сторін.

Стаття 129 Конституції України визначає серед основних засад судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості [55].

Це положення відображає одну з корінних ідей правового суспільства, має програмне значення для формування будь-якого галузевого процесуального законодавства і в першу чергу - кримінального процесуального. Справа в тому, що до прийняття нового КПК України радянський кримінальний процес був цілком розшуковим (слідчим), тобто повністю - як в досудовому, так і судовому провадженні, позбавленим змагальності (хоча чимало юристів намагалися обґрунтувати наявність змагальності в кримінальному процесі по КПК України 1960 року). Тому в період розробки нового КПК стояло завдання втілення в нього конституційної вимоги змагальності сторін.

Конституційний сенс положень про те, що судочинство здійснюється на засадах змагальності полягає в наступному. Дана норма віднесена до розділу VIII Конституції України, який називається «Правосуддя». Вже одного цього достатньо, щоб стверджувати, що під судочинством Основний Закон має на увазі суто судову діяльність. Крім того, говорячи про судочинство, Конституція не поділяє його на галузі. Значить, по-перше, змагальність є обов'язковою властивістю будь -якого виду судочинства, а подруге, незалежно від того, є чи ні у окремій процесуальній діяльності досудове провадження, її судова частина, у всякому разі, повинна бути змагальною. Що ж стосується досудового провадження, то в Конституції України немає вказівки на те, що принцип змагальності розповсюджується і на нього, зокрема на досудове розслідування кримінальних проваджень. Разом з тим в Конституції України немає і заборони на розширення сфери дії принципу змагальності на досудове провадження.

Вимога змагальності визнана принципом кримінального судочинства та сформульована в ст. 22 КПК України: «кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом» [62]. Для розуміння того чи поширюється дія принципу змагальності на досудові стадії процесу необхідно звернутись до самого визначення «кримінального провадження».

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України, кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність [62]. А це означає, що змагальність проголошена в КПК України принципом всього кримінального процесу, тобто не тільки в частині судових, а й досудових його стадій.

Розширення дії змагальності на досудові стадії кримінального процесу є концептуальним підходом законодавця до форми вітчизняного кримінального процесу.

У кримінальному провадженні статус сторін отримали як обвинувачення, так і захист (п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України). Але слід відзначити, що на початку досудового розслідування, змагальної діяльності немає, як немає її в тій частині досудового розслідування, де ще не повідомлено про підозру. З цього випливає, що, хоча змагальність і оголошено в усьому кримінальному провадженні, проти в значній його частині цей принцип фактично не діє.

Предметом змагальності на стадії досудового провадження є вирішення на досудових стадіях кримінально-процесуального конфлікту, що виник між протилежними сторонами процесу, щодо кримінально-правового спору в межах кримінальних процесуальних правовідносин. Наявність цього конфлікту зумовлена передбаченою різницею процесуальних функцій, які здійснюють представники сторін обвинувачення і захисту на стадії досудового розслідування [13, с. 57].

Ми можемо погодитись з думкою М.І. Мокрицької про те, що за змістом ст. 22 КПК України, яка встановлює право сторони захисту збирати докази на досудовій стадії, кримінальне провадження в Україні мало будуватися за англосаксонським типом. Проте усі наступні положення КПК України, які так чи інакше по суті є механізмом реалізації принципу змагальності, свідчать, що це зовсім не так. Насправді українська модель змагальності виявилася не схожою на жоден тип. Реальної змагальності між стороною обвинувачення і стороною захисту на стадії досудового розслідування не існує. Водночас збирання доказів на судовій стадії кримінального провадження є швидше винятком, аніж правилом, і суд у цьому процесі фактично позбавлений ініціативи [89, с. 112].

Цим питанням задається також і М.А. Овакімян, який звертає увагу на те, що як можна говорити про змагальність, якщо слідчий, звернувшись до слідчого судді з клопотанням, має право уже через 6 годин отримати рішення щодо такого поданого клопотання, а слідчий суддя зобов’язаний останньому надати рішення у такий строк, а сторона захисту і близько в такий строк не може отримати відповідь, а до слідчого судді спочатку взагалі не може звернутись.

Сторона захисту, щоб її клопотання розглянули, спочатку повинна подати клопотання до слідчого або прокурора, слідчий або прокурор на протязі трьох днів розглядають такі клопотання, згідно зі ст. 221 КК України, і дають відповідь. А до слідчого судді сторона захисту може звернутись лише щодо оскарження такої відповіді слідчого чи прокурора, мова йде про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій. І вже потім слідчий суддя на протязі трьох днів розгляне дану скаргу [100, с. 267].

Отже можна констатувати, що законодавчо закріплений принцип змагальності має низку проблем щодо його практичної реалізації, які виникають у процесі дослідження доказів. Це, перш за все, підтверджується і виявляється у закріплених кримінальним процесуальним законом

неоднакових умовах сторони обвинувачення та захисту в реалізації процесуальних механізмів збору доказів, саме за яких сторона захисту обмежена в реалізації її права на отримання всіх можливих доказів доведення невинуватості особи, обстоюванні своєї позиції, захисті прав, свобод та законних інтересів підзахисного, що зрештою призводить до певної асиметрії у формуванні позицій виправдувального характеру на користь

обвинувальних [32, с. 173].

Аналіз організації та функціонування цивільного судочинства на основі змагальності має велике значення для вирішення питання про напрямки розвитку цього принципу у всіх стадіях цивільного процесу.

Принцип змагальності - один з основоположних принципів цивільного процесуального права - створює сприятливі умови для з'ясування всіх обставин, які мають істотне значення для справи і винесення судом обґрунтованого рішення.

Принцип змагальності відноситься до числа гарантій правосуддя, який одночасно слугує також інструментом захисту особи.

Будучи дуже ємкою засадою судочинства, змагальність одночасно виступає як спосіб дослідження і оцінки доказів, спосіб відстоювання учасниками процесу своїх чи делегованих інтересів і спосіб реалізації трьох самостійних процесуальних функцій: обвинувачення, захисту, вирішення справи.

Принцип змагальності в цивільному судочинстві виходить з протилежності юридичних інтересів сторін, що обумовлює необхідність змагання між ними в цивільному процесі. Кожна сторона має на меті домогтися сприятливого для себе судового рішення і тому зобов’язана довести і обґрунтувати свої вимоги і заперечення у відстоюванні своєї правової позиції при захисті порушених прав і законних інтересів.

Відповідно до цивільного процесуального законодавства, яке діяло до 2004 року, принцип змагальності замінювався принципом об’єктивної істини, згідно з яким суд був зобов’язаний не обмежуватись наданими сторонами доказами та вживати всіх передбачених законом заходів щодо встановлення дійсних обставин справи, тобто збирати докази за власною ініціативою.

Проте Законом України від 2 лютого 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України» [114], ще до прийняття Конституції України, яка закріпила змагальність сторін як основну засаду судочинства, до Цивільного процесуального кодексу 1963 р. [170] було внесено зміни та запроваджено розгляд і вирішення цивільних справ на засадах змагальності. Водночас суд зобов’язаний був вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, роз’яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права ти обов’язки і сприяти у здійсненні їх прав. Обов’язок доказування і подання доказів було покладено на сторони, а суд лише мав сприяти в їх витребуванні, коли у сторін були труднощі в цьому.

Після «малої» судової реформи 2001 р. обов’язок суду вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, як активна сторона принципу змагальності, було замінено обов’язком зберігати об’єктивність і неупередженість та створювати умови для всебічного і повного дослідження обставин справи [57, с. 119].

За чинним Цивільним процесуальним кодексом України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Роль суду полягає в сприянні всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’ясненні особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків, попередження наслідків вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав [169].

Закріпивши принцип змагальності одним із основних у цивільному судочинстві, законодавець, з одного боку, надав сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, широкі можливості у використанні своїх правомочностей (рівність щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості), з другого, - тим самим поклав додаткові обов’язки по доведенню тих обставин, на які вони посилаються як на причину своїх вимог або заперечень на підставі наданих доказів. Однак доказ сам по собі, об’єктивно існуючи в пасивному стані, ще не набуває таких властивостей, за яких саме йому буде надана перевага. Для цього важлива активна участь усіх учасників процесу як осіб, які беруть участь у справі - сторін, третіх осіб, їх представників, так і інших учасників, головною метою участі яких є допомога у встановленні фактичних обставин справи і відповідно позицій тієї чи іншої сторони. Кожний із учасників відіграє важливу роль при здійсненні цивільного судочинства: позивач, відповідач, представники - здійснення права на судовий захист; свідки - повідомлення про відомі їм обставини, які мають значення для справи; особа, яка надає правову допомогу - надання правової допомоги фахівцем у галузі права [71, с. 31].

Аналіз сучасного вітчизняного законодавства щодо стану змагальності дозволяє зробити висновок, що принцип змагальності функціонує в справах позовного провадження та містить у собі такі елементи:

- право сторін брати участь у процесі особисто та через представника;

- право та обов’язок сторін на обґрунтування вимог і заперечень;

- право та обов’язок подання доказів особами, які беруть участь у справі позовного провадження;

- право заявляти клопотання;

- право та обов’язок подання нових доказів до суду апеляційної інстанції;

- право та обов’язок подання до суду, який розглядає рішення суду у зв’язку з нововиявленими обставинами доказів, що підтверджують наявність цих обставин;

- обов’язок суду по реалізації певних повноважень по забезпеченню змагальності сторін (вказівки, інструктивні та забезпечувальні повноваження).

Виходячи з вищезазначених елементів принципу змагальності, основними загальними правилами сучасної вітчизняної змагальності, яка покладена в підставу сучасної моделі цивільного судочинства, в Україні щодо справ позовного провадження є:

- докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а також можуть бути витребувані судом, але не інакше, як за їх клопотаннями;

- суд позбавлений права за своєю ініціативою збирати докази по справі;

- суд не може обмежувати матеріальні та процесуальні права сторін; рішення по справі ухвалюється на підставі наданих сторонами доказів, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. В підставу судового рішення можуть бути покладені факти, які не потребують доказування (визнані, преюдиціальні, презюмовані, загальновідомі);

- суд не може вийти за межі заявлених позовних вимог [79, с. 202].

Слід відзначити, що в цивільному судочинстві, з точки зору судової

практики, найбільш проблемним видається питання дотримання судами принципу змагальності, передусім - виконання судами своїх передбачених нормами процесуального законодавства обов’язків щодо створення умов для реальної змагальності сторін, щодо сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяння здійсненню прав сторін у випадках, встановлених ЦПК України. Порушення судами нижчих інстанцій цих обов’язків часто стають підставами скасування або зміни рішень у судах вищих інстанцій [72, с. 133].

Цивільний процес в Україні не є суто змагальним у його чистому вигляді, коли суд відіграє пасивну роль. Змагальна форма цивільного процесу можлива лише за активної ролі суду, який так чи інакше повинен надавати процесуальну допомогу особам які беруть участь у справі.

Українські реалії свідчать про те, що далеко не кожна особа, яка є стороною, третьою особою у справі, може дозволити собі діяти в процесі через представника, тому у цивільному процесі нашої країни роз’яснення судом, зокрема змагальних прав, сприяння у витребуванні доказів тощо, - дійсно актуальні та важливі процесуальні дії [25, с. 57].

Ми можемо погодитись з думкою деяких науковців про те що, запроваджена в національне судочинство модель змагальності часом створює перешкоди для виконання судами правосудних цілей, що в першу чергу стосується цивільного судочинства. Починати варто з найголовнішого - правильного визначення завдань відповідного виду судочинства. І саме цими завданнями має бути «обтяжений» кожний суддя. Наприклад, для цивільного судочинства завданням суду має бути правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ - спорів про право, інших вимог і правових питань цивільної юрисдикції з метою усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин. При цьому для реалізації мети цивільного судочинства суд зобов’язаний вжити всіх необхідних і достатніх заходів щодо встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та застосувати ефективний спосіб захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу або вжити інших дієвих заходів відповідно до закону, спрямованих на вирішення заявлених вимог. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що спосіб захисту порушеного права або інші примусові заходи, які просить суд застосувати заявник, не відповідають характеру спірних правовідносин сторін та/або виявляться неефективними та не призведуть до усунення правового конфлікту, суд зобов’язаний обговорити це питання у судовому засіданні та застосувати такий спосіб захисту, який є адекватним змісту порушеного права, характеру порушення та наслідкам, які це порушення потягло за собою, або ж інші заходи, що здатні ліквідувати несприятливі наслідки та ефективно вирішити заявлені вимоги. Суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб захистити порушені органом влади права особи, в тому числі збирати докази з власної ініціативи, виходити за межі вимог сторін тією мірою, наскільки це необхідно для повного захисту прав особи [56, с. 22].

Активні повноваження суду здійснюються в рамках процесуального пізнання. Вони не кореспондують процесуальним правам сторін, іншим учасникам процесу в сфері доказування. Але не будь-які повноваження в рамках процесуального пізнання можна відносити до категорії активного повноваження суду.

Щодо активних повноважень суду в процесі доказування, то видається, що тенденція все ж таки має просуватися до посилення ролі суду щодо збирання доказів. Однак нині не можна говорити про абсолютний перехід від змагального до інквізиційного процесу, а тільки про закріплення за судом ширших повноважень суду у процесі доказування, однак з передбаченими все-таки межами здійснення таких повноважень. Оскільки особливістю цивільного судочинства є те, що, маючи за головну мету захист приватного інтересу, воно водночас охороняє і публічний інтерес. Саме це визначає специфіку процесуального становища органу, що здійснює правосуддя з цивільних справ [17, с. 81].

Присутня змагальність також і господарському судочинстві. Переносячи загальне наукове значення принципів на принципи господарського процесуального права, можна визначити ці принципи як такими, на яких ґрунтується механізм правового регулювання процесуальних відносин, які знаходяться у певному взаємозв’язку, зумовленому різними факторами. Принципи господарського процесуального права виявляються як в окремих нормах загального змісту, так і в процесуальних нормах, які містять гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.

Зміст цих принципів виражено й закріплено в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» та Господарському процесуальному кодексі України. Кожний з цих принципів знаходить своє закріплення та вираження, як правило, не в одній, а в декількох правових нормах і найчастіше в процесуальних, які характеризують зміст даного принципу. Виконання завдань господарського судочинства залежить від правильного застосування

господарським судом норм матеріального й процесуального права [144, с. 29.]

До таких принципів законодавець відносить, безперечно і принцип змагальності. Господарський процесуальний кодекс визначає, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Відповідно до даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечуються широкі можливості у захисті своїх права та законних інтересів, а господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства [24].

Змагальність - це принцип судочинства, згідно якого суд вирішує спір на основі змагання самих сторін, доведення самими зацікавленими в результаті справи особами своєї правоти, наведення аргументів і доведення своєї позиції в обґрунтування матеріально -правових вимог шляхом використання як документального доказування, так і логіко-правового (тлумачення правових норм).

Принцип змагальності необхідно розглядати як конкуренцію осіб, які беруть участь у справі, коли їх дії дозволяють їм ефективно відстоювати свою позицію і обмежують можливість кожної з цих осіб однобічно впливати на результат судового розгляду при активній ролі суду, який наділений функціями здійснення правосуддя, керівництва та управління процесом.

Змагальність в господарському процесі передбачає, що сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунтовують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвердження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами справи, висловлювати з їх приводу свої аргументи, брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у

зв’язку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасникам процесу запитання.

Зазначений принцип тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з’ясування обставин справи. Засади змагальності передбачають:

- залежність дій суду від вимог позивача й заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами;

- можливість вільного використання засобів доказування;

- право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення;

- можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду [20, с. 22].

Принцип змагальності у господарському суді впливає на весь процес формування і дослідження фактичного матеріалу, необхідного для розгляду справ, визначає дії сторін та інших учасників процесу зі збору й дослідження доказів, послідовність здійснення цих дій і їх правові наслідки, роль судді у даному процесі.

Принцип змагальності передбачає: залежність дій суду від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами; можливість вільного використання засобів доказування; право кожної сторони доказувати факти, вимоги, що обґрунтовують її, і заперечення; можливість подавати сторонами додаткові докази за пропозицією господарського суду. Якщо вести мову про апеляційне і касаційне провадження у господарському суді, то тут помітно переважає змагальність у вигляді дискусії на підставі доказів, які є у матеріалах справи. Якщо змагання буде здійснюватися вказаним способом, то сторони зберігають певний вплив на суд, але, як наголошувалося в літературі, результативність їх дій при перевірці законності прийнятого вже у справі рішення набагато слабкіше, ніж при розгляді суті спору, де є ширші можливості у використанні доказів. Таким чином, принцип змагальності, як і принцип диспозитивності, реалізується в апеляційній і касаційній інстанціях обмежено [99, с. 178].

Визначаючи закріплення цього принципу як позитивне й прогресивне явище, слід відзначити непослідовність законодавця у вирішенні цього питання, яку можна пояснити недоліками законодавчої техніки. У класичному розумінні принцип змагальності означає, що суд не повинен зі своєї ініціативи збирати докази на користь тієї чи іншої сторони у разі, коли доказів, наданих сторонами, недостатньо для вирішення спору, а має розглядати справу за наявними доказами. Проте, наприклад, ст. 38 Г осподарського процесуального кодексу України зобов'язує суд витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Очевидно, що витребування подібних доказів є можливим лише за клопотанням сторін у випадках, коли сторони з різних причин неспроможні подати ті чи інші докази. Витребування доказів може мати місце за ініціативою сторін або прокурора, але не з ініціативи господарського суду.

Виходячи з вище наведеного, можемо зазначити, що в Україні наразі необхідні зміни процесуального законодавства, зокрема, що стосується реалізації принципу змагальності сторін. Зокрема, Президентом України як невідкладний був внесений до Верховної Ради проект Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів» (законопроект № 6232 від 23.03.2017 року).

У запропонованих проектах переважна більшість процесуальних повноважень суду переглянута виходячи з принципу виконання судом у цивільному та господарському процесах виключно ролі арбітра і ніколи - слідчого. Докази, включаючи висновки експертів, подаються сторонами; суд

витребовує докази і призначає експертизу лише у визначених законом випадках.

Так, наприклад стаття 12 проекту Цивільного процесуального кодексу України визначає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:

- керує ходом судового процесу;

- сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

- роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їх процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

- сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними своїх прав;

- запобігає зловживанню учасниками судового процесу їх правами та вживає заходів для виконання ними їх обов'язків [113].

Ідентичні засади містить і запропонована ст. 14 проекту

Господарського процесуального кодексу.

Що стосується адміністративного судочинства, то автори

законопроекту положення щодо змагальності пропонують залишити без змін.

В законопроекті пропонується закріпити механізм пасивної організації ведення судом як цивільного, так і господарського процесу, з чим не зовсім можна погодитись. Суд має бути наділений ініціативою вживати заходи щодо виявлення дійсних обставин справи та пошуку доказів. Навіть у КАС України закріплено норму про те, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, він також повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду не вистачає. Недоліком наведеної норми є лише те, що вона сформульована імперативно і встановлює обов’язок вчиняти перераховані дії, що певною мірою повертає судочинство до «слідчих», «інквізиційних» методів радянського періоду. Тому в господарському судочинстві цю проблему бажано було вирішити, наприклад, не лише шляхом встановлення обов’язку суду створювати сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи, а й надання права вживати заходи щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Це може підвищити ефективність судового встановлення істини [28].

Можемо погодитися з думкою А. Ткаченка, про те що у проекті Господарського процесуального кодексу слід запровадити таке нормативне визначення принципу змагальності, за яким господарський суд буде зберігати незалежність, об’єктивність і неупередженість, здійснюватиме правосуддя в судовому процесі, сприятиме особам, які беруть участь у справі, у врегулюванні спору шляхом досягнення угоди й реалізації такими особами прав, передбачених кодексом. А в разі необхідності господарський суд матиме право вживати заходів, передбачених кодексом, щодо виявлення та витребування доказів за своєю ініціативою. Суд буде наділений ініціативою, спрямованою на виявлення реальних обставин справи в судовому провадженні.

Однак, проблему змагальності не розв’язати однією зміненою нормою. Її вирішення можливе лише за рахунок комплексного підходу до змін до ГПК, з урахуванням порядку та способу реалізації судом засобів сприяння сторонам, а також необхідності витребування доказів за ініціативою суду, що надасть реальний шанс для встановлення істини в процесі [14].

Завершуючи розгляд даного питання, можемо зазначити, що принцип змагальності в різних видах процесу має певні особливості. У цивільному, кримінальному, адміністративному та господарському судочинстві сторони змагаються з приводу фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, та юридичної кваліфікації даних обставин. При цьому вони відповідальні лише за фактичне обґрунтування своєї позиції. Питання права суд вирішує самостійно. Незважаючи на те, що особи, які беруть участь у справі, мають право, а в ряді випадків зобов'язані давати правове обґрунтування своїх вимог і заперечень, суд не пов'язаний їх доводами.

Вбачається що найбільш повно принцип змагальності реалізується в цивільному судочинстві, в якому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Певні дискусії існують в кримінальному судочинстві, особливо що стосується розповсюдження принципу змагальності сторін на досудові стадії кримінального процесу. В адміністративному судочинстві головною особливістю реалізації принципу змагальності є те, що однією з сторін публічно-правових відносин, як правило є, орган публічної влади, на який і покладається обов’язок доказування, а також активна роль суду в цьому процесі. Змагальність в господарському процесі вирізняється тим, що сторонам забезпечуються широкі можливості у захисті своїх права та законних інтересів, а господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Таким чином на суд не покладається обов’язок активного вживання заходів щодо збирання доказів на підтвердження фактичних обставин справи.

<< | >>
Источник: КОРЕЦЬКИЙ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Принцип змагальності сторін в адміністративному, господарському, цивільному та кримінальному судочинстві:

  1. Роль суду в забезпеченні принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві
  2. КОРЕЦЬКИЙ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  3. РОЗДІЛ ІІІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
  4. Поняття змагальності в адміністративному судочинстві
  5. Характеристика змагальних сторін в адміністративному судочинстві
  6. 3.1. Доказування як засіб доведення позиції сторін в адміністративному судочинстві
  7. РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН
  8. Місце принципу змагальності серед принципів адміністративного судочинства
  9. ЧЕМОДУРОВА НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2016, 2016
  10. 1.1. Поняття, зміст та значення підсудності в кримінальному судочинстві
  11. 7.5. Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві
  12. РОЗДІЛ 1 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ДІТЕЙ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
  13. Участь народу в кримінальному судочинстві в радянський період
  14. ТЕМА 13 Використання результатів оперативно-розшукової діяльності у кримінальному судочинстві
  15. Король Володимир Володимирович. ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Львів-2002, 2002
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -