<<
>>

Роль суду в забезпеченні принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві

У науковій літературі часто розглядається питання про роль суду в змагальному процесі. Чи повинен суд виступати в ролі незалежного арбітра в суперечці змагальних сторін, створюючи умови для виконання сторонами їх процесуальних зобов’язань і реалізації наданих їм прав, зберігаючи при цьому об’єктивність і неупередженість.

Або в якості активного суб’єкта процесу доказування, що має повноваження на збирання і перевірку доказів?

При цьому більшістю дослідників і фахівців-практиків відзначається, що процесуальна активність суду в дослідженні обставин справи є одним з найважливіших питань судової діяльності. Як відомо, в житті проголошення і реалізація постулатів, в т.ч. і принципу змагальності - це дві різні речі. Насправді дуже складно привести приклад такого судового процесу, де сторони мали б рівними здібностями і можливостями щодо реалізації наданих їм законом прав. Дуже багато залежить від особистісних характеристик учасників, їх розумових і психологічних здібностей. Слабка активність сторін або однієї сторони в процесі при зайнятій судом тільки спостережній позиції, можуть заздалегідь визначити винесення незаконного, необгрунтованого або невмотивованого судового рішення. Тому можна припустити, що оскільки на суд покладено відповідальність за законність, обґрунтованість і справедливість рішення, то саме на ньому лежить обов'язок керувати процесом таким чином, щоб під час судового розгляду можна було, з одного боку, надати сторонам можливість максимально висловитися з метою захисту своїх інтересів, з іншого боку - встановити обставини, що входять до предмету доказування. Тому вимоги закону щодо встановлення обставин, що входять до предмету доказування, і винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення по даній справі повинні, на наш

погляд, визначати особливості реалізації принципу змагальності в судовому провадженні.

Вбачається, що адміністративний суд має з’ясовувати дійсні причини виникнення спору і причини звернення позивача до адміністративного суду з відповідним позовом, адже саме від цього залежить визначення заінтересованості позивача отримати судовий захист в адміністративному суді, а також правильний спосіб, який в спірних правовідносинах здатний задовольнити вимоги позивача [74].

Інтерес викликаний принципами адміністративного судочинства і перш за все викладом в ст. 7 КАСУ принципу змагальності сторін за активної ролі суду, яка реалізується через офіційне з’ясування всіх обставин справи. Принцип змагальності по своїй суті є постулатом, який обмежує активність суду. Однією з головних характеристик змагального процесу є можливість і обов’язок сторін судочинства активно доводити свою позицію, при цьому обов’язок щодо подання доказів покладається на сторони, що і визначає процес у формі змагання сторін. У цьому випадку суд лише сприяє в збиранні та витребування доказів, якщо це важко для осіб, які беруть участь у справі (ст. 71 КАСУ).

Змагальність сторін в адміністративному судочинстві дуже тісно переплітається з принципом офіційного з’ясування всіх обставин справи, доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов’язком встановити об’єктивну істину в справі, яка виражається в остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та в їх дослідженні тощо.

Адміністративний суд має активно підтримувати перебіг провадження, досліджувати фактичні обставини справи в найбільш повному обсязі. Для цього суд повинен сприяти активній участі учасників провадження у дослідженні фактичних обставин справи та їх з’ясуванні.

Реалізація принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі пов’язана з обов’язком суду всебічно і об’єктивно оцінити наявні докази та встановити фактичні обставини справи, навіть якщо на них немає посилання сторін у їх доводах чи запереченнях, із витребуванням відповідних доказів, у тому числі з власної ініціативи, що обумовлюється публічним характером спору в адміністративній справі. Реалізація вказаного принципу характеризується усталеною практикою і пов’язується з активністю адміністративного суду у виявленні та дослідженні всіх обставин справи [ 51, с. 52].

Як зазначає О. М. Мінаєва, значення принципу активної ролі суду, як одного із вихідних специфікуючих положень адміністративного судочинства, можна розкрити в наступних аспектах.

По-перше це системоутворююче значення. В силу закріплення даного принципу в рамках ст. 7 КАСУ даний принцип визначає не просто активну роль адміністративних судів в рамках окремих проваджень, але й має системовпорядковуюче та векторально-орієнтаційне значення для всієї системи процесуальних приписів, які знаходять свою формалізацію в рамках КАСУ. Особливо його системоутворююча роль проявляється в рамках нормотворчих процесів по прийняттю окремих процесуальних приписів або ж внесенню змін до нормативних положень, які в подальшому включаються до КАСУ.

По-друге це функціональне значення. Проявляється в тому, що принцип активної ролі суду як вихідне положення адміністративного судочинства визначає організацію та діяльність інститутів судовоі' влади, що стосується виконання завдань, які стоять перед ними.

По-третє це критеріальне значення. Належність порядку право реалізації змістовних основ принципу активної ролі суду в рамках конкретного провадження може слугувати критерієм належності здійснення правосуддя в процесі розгляду такої справи.

По-четверте це ідеальне значення. Зумовлюється дихотомією такої категорії як «принцип права», який, з одного боку, виступає в якості формалізованого законодавцям нормативного положення, а з іншого боку - керівним началом найвищої міри імперативності, яка виступає квінтесенцією конкретної правової ідеї. В даному випадку акцент робиться не на формальній, а на ідейно-змістовній стороні принципів права. Що стосується принципу активної ролі суду, то він виступає в ролі вихідного положення, в рамках якого знаходять своє закріплення специфікуючі особливості та ціннісно-орієнтаційні ідеї адміністративного судочинства, які набули своєї загальнообов’язковості у зв’язку із їх формалізацією в рамках статті 7 КАСУ [88, с. 145].

Одним з ключових питань щодо визначення активної ролі суду в адміністративному судочинстві є якраз проблема узгодження принципу офіційного з’ясування обставин у справі з принципом змагальності, які перебувають в певній конкуренції між собою.

З одного боку, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів й у доведенні перед судом їх переконливості; з іншого - суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Тобто активність суду не обмежується лише веденням процесу судочинства, але й проявляється, зокрема, у можливості виявляти та витребовувати докази з власної ініціативи, виконуючи фактично роль учасника процесу. Але слід відзначити, що закон не тільки не передбачає підстав, за яких суд може вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, але й не визначає межі з’ясування таких обставин, конкретні заходи, яких може вжити суд. Доцільним вбачається висновок, що визначення меж реалізації принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі віднесено на розсуд суду. У цьому контексті існує потенційна небезпека перейняття судом функцій однієї зі сторін процесу, що тим самим суттєво обмежує реалізацію принципу змагальності сторін [53, с. 184].

Оскільки змагальність має в основі активність сторін, а не суду, то вона відходить від такого принципу, як принцип об’єктивної істини, при досягненні якого повинен проявляти активність суд.

Принцип змагальності в адміністративному судочинстві має суттєві особливості в зв’язку з тим, що держава володіє великими можливостями для захисту своїх прав і законних інтересів, а суд повинен реалізовувати свої владні функції з метою захисту слабшої сторони в процесі.

В адміністративному судочинстві принцип змагальності покликаний «зрівняти» різних за статусом суб’єктів спору. Адміністративний спір являє собою незгоду фізичних і юридичних осіб з рішенням органу публічної влади, з діяльністю її окремого представника - посадової особи. При цьому одним із способів (процесуальних механізмів) «вирівнювання» можливостей публічної влади і «безвладного» суб’єкта є адміністративне судочинство.

Рівноправність сторін в адміністративному судочинстві полягає в тому, що всі процесуальні засоби, якими володіє «безвладний» суб’єкт для підтримки своєї вимоги, в рівній мері надані і «владному» суб’єкту. Відповідний орган, організація (посадова особа) може так само задавати питання, висловлювати свою думку з приводу заявлених вимог. Але ця процесуальна рівність не означає повної тотожності положення сторін. Рівність сторін у адміністративному судочинстві слід розуміти як рівність можливостей для реалізації прав, наданих законом позивачу і відповідачу.

Принцип змагальності в адміністративному судочинстві (на відміну від такого самого принципу в загальному судочинстві) поєднується з, так би мовити, розшуковим процесом, в якому адміністративному суду відводиться активна роль при розгляді справи, яка дістає вияв у можливості: а) вийти за межі позовних вимог у випадках, передбачених чинним законодавством; б) з власної ініціативи витребувати докази, необхідні для розгляду справи [102, с. 153].

До положень, що розкривають змагальність сторін в адміністративному судочинстві, можна віднести наступні:

1) особи, які беруть участь у справі, мають право знати про аргументи і докази один одного до початку судового розгляду. Кожній особі, яка бере участь у справі, гарантується право представляти докази суду та іншій стороні у справі, забезпечується право заявляти клопотання, висловлювати свої доводи і заперечення, давати пояснення з усіх питань, які виникають в ході розгляду справи, пов’язані з поданням доказів;

2) суд, зберігаючи незалежність, об’єктивність і неупередженість, здійснює керівництво процесом, роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення ними процесуальних дій, сприяє в реалізації їх прав, створює умови для всебічного і повного дослідження доказів, встановлення фактичних обставин і правильного застосування законів та інших нормативних правових актів при розгляді справи.

Як вже зазначалось, своєрідність принципу змагальності в адміністративному судочинстві проявляється в тому, що його зміст тісно межує з положеннями щодо активної ролі суду, які покликані компенсувати в суді певну нерівність в становищі суб’єктів публічного права.

Завдання суду полягає в тому, щоб, дотримуючись принципу змагальності, врахувати реальну нерівність в правових позиціях сторін в сфері публічної влади. Суд зобов’язаний в адміністративному судочинстві виконувати активну роль: надати допомогу громадянину, який звернувся до суду з позовом на рішення або дію органу публічної адміністрації; роз’яснювати йому права і обов’язки, витребувати відповідні матеріали і документи тощо.

Особливості дії принципу змагальності в адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного та господарського, можна звести до наступних положень:

- адміністративний суд може втручатися в матеріальні та процесуальні права сторін;

- адміністративний суд може збирати докази за своєю власною ініціативою і в доказовій діяльності діє відповідно до вказівних, інструктивних та забезпечувальних повноважень;

- матеріали та докази в справі надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі, а також витребуються судом за клопотанням сторін чи за власною ініціативою;

- суд постановляє рішення по справі на підставі доказів, наданих сторонами або отриманих за їх клопотаннями чи за власною ініціативою, на підставі преюдиційних, загальновідомих фактів і фактів, що не потребують доказування;

- суд не може виходити за межі позовних вимог. У цьому аспекті простежується зв’язок принципу змагальності з принципом диспозитивності, що, мабуть, і дає підставу законодавцю поєднати ці два принципи в одній статті КАС України;

- обставини, які визнаються сторонами, судом перевірятися не повинні, але лише в тому випадку, якщо сторони не заперечують проти цього і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (ч. 3 ст. 72 КАС України);

- у КАС України цей принцип поєднано з принципом офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Жодний з інших процесуальних кодексів не лише не поєднує ці принципи, а й взагалі не передбачає принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Це є зрозумілим, адже жодний інший процесуальний кодекс не передбачає і такої активної ролі суду у процесі збору доказів. Тобто в даному сенсі поєднання принципів змагальності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі є виправданим. Проте слід зазначити, що текстуально КАС України не поєднує ці два принципи, адже назва ст. 11 звучить як «змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі», тобто між двома цими принципами знаходиться ще один принцип - диспозитивність [9, с. 148].

Активна роль суду в адміністративному судочинстві відображає особливості публічного права, відповідно до яких держава, вирішуючи спір між сторонами, виконує роль координатора суспільних відносин. Дане положення «зрівнює» початкове нерівне становище позивача і відповідача.

Активну роль суду при реалізації принципу змагальності в адміністративному судочинстві можна розкрити в кількох положеннях.

По-перше, при розгляді адміністративних справ суду надається право сприяти особам, які звернулись за судовим захистом, при визначенні кола доказів у справі і їх витребуванні. Для цього судам, що розглядають адміністративні справи, надано право з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає [46].

По-друге, при розгляді адміністративних справ суд зобов’язаний вести активну роботу з роз’яснення прав і обов’язків усім учасникам адміністративного процесу на різних його стадіях. Зокрема, на суд покладаються наступні обов’язки:

- роз'яснення наслідків неприбуття до суду (ст. 34 КАСУ);

- роз'яснення перекладачеві його прав та обов'язків (ст. 125 КАСУ);

- роз'яснення права відводу (ст. 127 КАСУ);

- роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов'язків (ст. 130 КАСУ);

- роз'яснення прав і обов'язків експерта (ст. 131 КАСУ);

- роз'яснення спеціалісту його прав і обов'язків (ст. 132 КАСУ);

- роз'яснення судового рішення (ст. 170 КАСУ).

У деяких зарубіжних країнах в адміністративному судовому процесі на суддю покладаються ще ширші обов’язки. Так, наприклад, у відповідності з принципом дослідження, встановленого § 86 Закону «Про адміністративні суди» Федеративної Республіки Німеччина, суд не тільки роз’яснює права та обов’язки громадянам, але і зобов’язаний консультувати, особливо юридично необізнаних громадян, якщо у судовому процесі виникли формальні помилки [2, с. 245].

По-третє, суд, що розглядає адміністративну справу, має право з власної ініціативи призначати експертизу. Відповідно до статті 81 КАСУ для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд призначити експертизу і доручити її проведення відповідній експертній установі або конкретному експерту. Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості.

Г оловним призначенням експертизи в адміністративному судочинстві є якісна оцінка спеціалістом з урахуванням вимог законодавства обставин справи, розуміння і оцінка яких виходить за межі обов’язкових знань судді адміністративного суду. В адміністративному законодавстві немає чітко визначених обставин, коли має бути призначена експертиза. Після відкриття провадження в адміністративній справі суддя проводить підготовку справи до судового розгляду. Визнавши необхідним проведення у справі експертизи, суддя виносить ухвалу про призначення експертизи, яка є процесуальною підставою для її проведення. Однією з важливих частин ухвали суду про призначення експертизи є правильно і вичерпно сформульовані питання. Практика показує, що формулювання питань для суду є складною справою. Інколи їх ставлять нечітко, неточно або некоректно. При постановці питань у деяких випадках не завжди враховуються сучасні можливості експертизи [185, с. 146]. Що, на нашу думку, у певних випадках може суттєво впливати на можливість доведення стороною правоти своєї позиції у справі. Тому при призначенні експертизи і формуванні питань які на неї виносяться, суддям слід враховувати, зокрема, методичні рекомендації з питань підготовки і призначення судових експертиз, а також спеціальні посібники, які визначають завдання, що вирішуються за допомогою окремих видів експертиз, орієнтовний перелік питань, об’єкти і матеріали, які повинні надаватися для проведення експертами досліджень тощо.

По-четверте, при розгляді адміністративних справ суд вправі визнати обов’язковою явку певних осіб, що підтверджується, зокрема наступними положеннями:

- суд відкладає розгляд справи в разі, якщо суд визнав обов'язковою особисту участь особи, яка бере участь у справі у судовому розгляді, а вона не прибула (ст. 128 КАСУ);

- суд має право зупинити провадження у справі в разі: захворювання особи, яка бере участь у справі, підтвердженого медичною довідкою, що перешкоджає прибуттю до суду, якщо її особиста участь буде визнана судом обов'язковою, - до її одужання; знаходження особи, яка бере участь у справі, у відрядженні, якщо її особиста участь буде визнана судом обов'язковою, - до повернення з відрядження (ст. 156 КАСУ);

- до належно викликаних особи, особисту участь якої визнано судом обов'язковою, свідка, які без поважних причин не прибули у судове засідання або не повідомили причини неприбуття, може бути застосовано привід до суду через органи Національної поліції з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення (ст. 272 КАСУ).

Обов’язковою умовою ухвали про застосування приводу є визначення суб’єкта виконання. Органом виконання ухвали суду про привід є органи Національної поліції. Суд (суддя) за власним переконанням має право доручити виконання ухвали про привід особи, участь якої є обов’язкова в судовому слуханні територіальному органу поліції за місцем провадження у справі або за місцем проживання (перебування), роботи, служби чи навчання особи, яку належить привести. Але, як правило, ухвала про привід виконується органом поліції за місцем проживання особи, підданої приводу [65, с. 54].

Однак слід зауважити, що на практиці можуть виникнути проблеми з реалізацією приводу органами поліції.

Закон України «Про Національну поліцію» взагалі не наділяє поліцейського повноваженнями щодо здійснення приводу в будь якому виді судового процесу, в тому числі адміністративного. Стаття 23 «Основні повноваження поліції» визначає тільки повноваження щодо здійснення приводу у виконавчому провадженні за вмотивованою постановою державного чи приватного виконавця [129].

Як правило, обов’язки по здійсненню приводу покладаються на службу дільничних офіцерів поліції. Відповідно до Інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції, вони можуть залучати групи реагування патрульної поліції для надання допомоги при затриманні та доставлянні осіб, які вчинили правопорушення, виконанні ухвал суду про привід свідків та підозрюваних до суду та в інших необхідних випадках за погодженням з керівництвом патрульної поліції територіального (відокремленого) підрозділу поліції [37]. Як бачимо мова про здійснення приводу в рамках адміністративного судочинства теж не йде.

Окрім того, обов’язки щодо здійснення приводу Національною поліцією визначаються також Кримінальним процесуальним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення.

У зв’язку з вищезазначеним, вбачається за доцільне доповнити ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію» п. 9-1 наступного змісту:

«9-1) у випадках і порядку, визначених законом, за вмотивованим рішенням уповноваженого органу або посадової особи здійснює привід осіб, до яких він застосовується».

Ще одним проблемним питанням є не порушення при здійсненні приводу гарантованого права особи щодо недоторканості житла. Відповідно до ст. 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи [55].

Закон України «Про Національну поліцію» одним із превентивних поліцейських заходів визначає проникнення до житла чи іншого володіння особи.Поліція може проникнути до житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду лише в невідкладних випадках, пов’язаних із:

- рятуванням життя людей та цінного майна під час надзвичайних ситуацій;

- безпосереднім переслідуванням осіб, підозрюваних у вчиненні злочину;

- припиненням злочину, що загрожує життю осіб, які знаходяться в житлі або іншому володінні [129].

Як бачимо, здійснення приводу до підстав проникнення до житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду не відноситься. На практиці часто виникають ситуації, коли особа, яка піддана приводу, знаходиться за місцем проживання, не переховується, спілкується з поліцейським через закриті двері або ворота, але добровільно не бажає впускати представника влади до житла чи іншого свого володіння. І поліцейський в такому випадку, на жаль, не має законної можливості виконати рішення про привід.

КАС України передбачає, що у разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу про привід до суду, через начальника органу Національної поліції негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання.

Під час розгляду судових справ суд нерідко стикається з тим, що окремі учасники процесу не з'являються у судове засідання, не повідомляють про причини своєї неявки, чим обурюють не лише своїх опонентів, а й суддів. Крім того, така несумлінна поведінка призводить до відкладення розгляду справи, і, як наслідок, - до затягування судового процесу. Це порушує права і законні інтереси інших учасників процесу, які належним чином виконують свої процесуальні обов’язки. Відповідно, подібна «нечемність» не повинна залишатися безкарною. При виникненні подібної ситуації у суддів є достатньо ефективний механізм впливу на таких учасників процесу, - а саме: притягнення винної особи до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду [36].

Можливість застосування такого виду відповідальності передбачена безпосередньо у Конституції України. Так, згідно з ч. 5 ст. 129 Конституції за неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності [55].

Також відповідно до ст. 50 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, має наслідком відповідальність, установлену законом [138].

Галузеве процесуальне законодавство, а саме ч. 2. Ст. 134 КАСУ встановлює, що за неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого у судовому засіданні із розгляду адміністративної справи оголошується перерва [46].

Відповідно до ст. 185-3 КУпАП неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, експерта, перекладача тягне за собою притягнення винної особи до адміністративної відповідальності у вигляді накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [66].

Слід зазначити, що прояв неповаги до суду, поєднаний із бездіяльністю судді (неспроможністю або небажанням належним чином реагувати на протиправну поведінку та притягнути правопорушника до відповідальності) завдає значної шкоди не лише авторитету судді, який розглядає справу, а й судовій системі в цілому, призводить до неможливості у спокійній та конструктивній обстановці встановити істину та винести справедливе рішення у конкретній справі [77, с. 6].

По-п’яте, при розгляді адміністративних справ суду надано право залучати іншого позивача чи відповідача або третіх осіб. Так, відповідно до ст. 52 КАСУ суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави. Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку [46].

Таким чином, як нами вже відмічалось, відбувається певна конкуренція між принципами змагальності сторін, диспозитивності та принципом офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Зокрема, п. 4 ст. 11 КАСУ встановлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі. Таким чином, законом закріплена активна роль суду щодо участі у процесі не лише як арбітра, але і як активного учасника, в тому числі і шляхом участі у з’ясуванні всіх обставин у справі. Введення такого положення зумовлено наявністю публічного інтересу (фактора) у змісті спору в сфері адміністративного судочинства, що потребує професійності суду у вживанні заходів щодо з’ясування всіх обставин у справі [64, с. 80].

Адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує винятково тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини у справі, щоб ухвалити справедливе та об’єктивне рішення,

оскільки судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів [42, с. 182].

Ще одним з чинників, який потребує від адміністративного суду зайняття активної позиції у процесі збирання доказів сторонами змагального процесу, є поступове скорочення строків розгляду адміністративних справ. Зволікання сторін з реалізацією своїх прав із збирання доказів може призвести до ситуації, коли суд буде повинен приймати рішення на основі доказів, що не містять всієї необхідної інформації по справі.

Кодексом адміністративного судочинства України передбачено різні процесуальні строки, пов’язані із здійсненням процесуальних дій у межах певної стадії судового адміністративного процесу, у тому числі - тих, які спрямовані на забезпечення прийняття правосудного рішення. Разом з тим, серед них особливе місце посідає строк розгляду і вирішення справи адміністративної юрисдикції, який визначений як «розумний» [152, с. 962]. Пунктом одинадцятим ч. 1 ст. 3 КАСУ дано визначення терміну «розумний строк». Таким є найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно -правових відносинах [46].

Як свідчить судова практика, поведінка, зокрема, позивача суттєво впливає на тривалість розгляду справи. Згідно з ч. 2 ст. 49 КАСУ особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно користуватися своїми процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки. Однак трапляються випадки, коли саме позивач заявляє численні й необгрунтовані клопотання, оскаржує всі процесуальні рішення тощо, внаслідок чого стає неможливим розв’язати справу у найкоротший строк.

Частково проблему недотримання строків розгляду справи внаслідок зловживання позивачем своїми процесуальними правами суд може розв’язати, використовуючи всі закріплені в КАСУ процедури. Наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 118 КАСУ оскарження ухвали з питання забезпечення адміністративного позову не перешкоджає його подальшому розгляду. Отже, до апеляційного суду можна направити оскаржувану ухвалу із виділеним матеріалом й продовжити розгляд справи. Водночас оскарження ухвали про залишення позову без руху вимагає надання апеляційному суду всіх матеріалів у справі. Тому суд першої інстанції повинен виважено ставитися до постановлення подібного рішення й виносити його лише в тих випадках, коли хиби позовної заяви перешкоджають відкриттю провадження і їх не можна усунути під час розгляду справи [157, с. 38].

Отже, підводячи підсумки зазначимо, що в адміністративному судочинстві, де з самого спочатку закладено нерівність процесуальних сторін на відміну, наприклад, від цивільного судочинства, питання про роль суду, на нашу думку, має бути вирішено однозначно - суд є активним учасником процесу. Активна роль суду в адміністративному судочинстві відображає особливості публічного права, відповідно до яких держава, вирішуючи спір між сторонами, виконує роль координатора публічних відносин. Дане положення «збалансовує» початкове нерівне становище позивача та відповідача і ставить суд в таке, при якому він зв'язаний доводами сторін.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що дія принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві, на відміну від інших видів судочинства, можлива лише за активної ролі в цьому процесі суду, яка реалізовується через принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі. Суд зобов’язаний вжити передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Активність суду, яка дозволяє йому проявляти ініціативу при збиранні доказів є, на нашу думку, логічною побудовою адміністративного судочинства, що дозволяє на практиці найбільш повно встановлювати обставини, які мали місце в минулому і виносити законні і обґрунтовані рішення.

<< | >>
Источник: КОРЕЦЬКИЙ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Роль суду в забезпеченні принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві:

  1. Принцип змагальності сторін в адміністративному, господарському, цивільному та кримінальному судочинстві
  2. КОРЕЦЬКИЙ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. ДИСЕРТАЦІЯ подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  3. РОЗДІЛ ІІІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
  4. Поняття змагальності в адміністративному судочинстві
  5. Характеристика змагальних сторін в адміністративному судочинстві
  6. 3.1. Доказування як засіб доведення позиції сторін в адміністративному судочинстві
  7. РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН
  8. Місце принципу змагальності серед принципів адміністративного судочинства
  9. Місце процесуальної практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві
  10. ЧЕМОДУРОВА НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2016, 2016
  11. Роль і місце Державної судової адміністрації України в забезпеченні діяльності місцевих судів
  12. 1.2. Роль маркетингу послуг та комунікаційного менеджменту в інформаційному забезпеченні системи державного управління
  13. РОЗДІЛ ІІ ЗМАГАЛЬНІ СТОРОНИ У АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
  14. 4.3. Забезпечення договірної свободи сторін у процесі надання адміністративних послуг у сільському господарстві
  15. 2.2. Роль суду в механізмі застосування майнової відповідальності за порушення лісового законодавства
  16. Форма, зміст і вимоги до рішення адміністративного суду
  17. Роль статусного принципа - принципа обязательности нормативных актов Банка России в правовом обеспечении его финансовой деятельности
  18. Адміністративно-правове регулювання принципу незалежності суддів адміністративних судів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -