<<
>>

1.5. Категоріальний апарат дослідження державного управління національною інформаційною сферою

Державна інформаційна політика повинна реалізовуватися поетапно на основі використання організаційних, правових і економічних механізмів. Передбачається, що реалізація державної інформаційної політики триватиме достатньо довгий період, терміни якого пов'язані з певним рівнем розвитку української економіки.

Швидкість цього розвитку визначає ріст потреб в інформації. На першому етапі реалізації державної інформаційної політики слід послідовно реформувати інформаційне виробництво, на другому – поступово перетворити наявні інформаційні ресурсі у реальні матеріальні і духовні блага для населення країни.

Тривалість етапів також обумовлюється забезпеченням високого рівня інформаційної безпеки, що буде означати певні обмеження. Це пов'язано з тим, що науково-технічні досягнення завжди приносять із собою як переваги, так і недоліки. Тріумфальний хід Internet, поряд із практично необмеженими можливостями інформаційного обміну і доступу до відкритих інформаційних ресурсів, призводить до зростання небезпеки розкрадання національних інформаційних ресурсів, неконтрольованого поширення порнографії та іншої інформації такого ж ґатунку. Таким чином, вважаємо за необхідне прийняття відповідних правових і організаційних заходів щодо забезпечення свободи інформаційного обміну при високому рівні інформаційної безпеки. Таким чином, державна інформаційна політика повинна не тільки формуватися, але і реалізовуватися, оскільки процеси побудови інформаційного суспільства потребують безперервного, зваженого та різностороннього державного управління та регулювання.

Визнаючи державне управління одним із важливих чинників інтеграції різноманітних сфер суспільного життя [152], забезпечення цілісності, стабільності та поступового розвитку суспільства, будемо виходити із необхідності дослідити проблеми щодо моделі державного управління, адекватної сучасному стану суспільства, ефективності державного управління та наукового супроводження державного управління.

Оскільки еволюція суспільства та держави підкоряється певним інформаційним закономірностям, тому управління інформацією – це, по суті, управління майбутнім. Проте, на сьогодні у науковому середовищі немає єдності у визначенні понять державного управління інформаційною сферою, відсутні спеціальні розробки його структури, принципів, завдань, функцій, недостатньо досліджено нормативно-правове регулювання у сфері суспільних інформаційних відносин, не розроблена повною мірою законодавча база інформатизації, не вирішені питання щодо наукового забезпечення систематизації інформаційного законодавства України, досить фрагментарно проаналізовано прямий та зворотний зв’язок централізації та децентралізації державного управління інформаційною сферою. Назріла потреба у багатоаспектному та якісному забезпеченні державного управління інформаційною сферою в умовах становлення та розвитку інформаційного суспільства. Конче необхідним є створення концептуальних засад для подальшого удосконалювання державного управління інформаційною сферою.

Відповідно до [153, с. 10] необхідна «достатня визначеність у пізнавальному об’єкті, тобто у тому, яке саме соціальне явище розуміється як державне управління». Враховуючи те, що під час становлення та розвитку інформаційного суспільства в Україні і суспільство, і держава повинні бути одночасно творцем та користувачем інформаційних послуг, вважаємо, що дуже актуальним постає завдання визначення як ролі суспільства, так і ролі держави в цьому процесі. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства та держави складна та суперечлива, оскільки між ними відбувається своєрідний розподіл організаційно-управлінської праці [90, с. 67]. Таким чином, вважаємо за доцільне «відокремити державні інститути управлінського впливу на суспільство від недержавних» [153, с. 11]. Це дає змогу використовувати широке тлумачення поняття «державне управління». Усвідомлюючи потребу у багатоаспектному, різноплановому та якісному забезпеченні державного управління інформаційною сферою, вважаємо за можливе, розвиваючи визначення державного управління, що наведені у працях В.Б.

Авер`янова, О.М. Бандурки [153, с. 11; 154, с.16], запропонувати дефініцію «державне управління національною інформаційною сферою». Воно визначається як сукупність усіх видів діяльності держави (тобто усіх форм реалізації державної влади у цілому) в інформаційний сфері, що забезпечується виконанням ряду управлінських функцій.

Аналіз системно - діяльнісного підходу (п. 1.3) щодо ефективності державного управління (вузьке тлумачення) дозволяє зробити висновок, що доцільно розглядати державне управління національною інформаційною сферою (НІС) як цілісну систему, яка включає наступні елементи: об’єкт управління, суб’єкт управління, взаємозв’язки між об’єктами та суб’єктами управління. Таким чином, настанова удосконалювання державного управління НІС (яка, в свою чергу, спирається на настанову ефективності) буде впливати на всі елементи системи державного управління НІС. Йдеться про те, що слід зробити заходи щодо досягнення удосконалювання формування НІС, функціонування державних органів управління НІС, взаємозв’язків між НІС та державними органами управління. Слід нагадати, що інформаційна сфера (у широкому тлумаченні) формується як суспільством, так і державою. При цьому слід зазначити, що в умовах розвинутого інформаційного суспільства збільшується частка комерційного сектору, громадських об’єднань, політичних партій та окремих громадян під час формування НІС.

Під час становлення та розвитку інформаційного суспільства відбувається конвергенція інформаційних та комунікаційних технологій, що, безумовно, впливає на удосконалювання всієї системи державного управління НІС. Враховуючи цю обставину, вважаємо за доцільне провести дослідження щодо нової технології організаційно-управлінських процесів в конкретній предметній галузі – державному управлінні НІС. Методологічною основою при цьому постають відповідні дослідження академіка В.М. Глушкова (підрозділ 1.1). Напрямок наших досліджень пов’язаний з удосконалюванням не тільки обчислювальних технологій, але і того соціального середовища, куди ці технології «вбудовуються».

Цим соціальним середовищем в нашому випадку є як суспільство, так і держава, її органи. Безумовно, для вирішення цієї комплексної проблеми необхідні або наукові і практичні зусилля фахівців як суспільних, так і технічних та природничих наук, або обізнаність дослідника у цих галузях наук, зокрема теорії управління та інформатики. Як вже було зазначено у підрозділі 1.1, необхідно спеціально досліджувати як загальнокібернетичні закономірності процесів управління, так і виявляти специфічні закономірності цих процесів у тих системах, що нас цікавлять. Саме на це і зробимо акцент у дослідженні.

Під час державного управління НІС суб’єкти управління (органи державної влади у цілому) в своїх діях щодо об’єкту управління повинні спиратися на вироблені практикою та узагальнені в теорії основні правила або принципи управлінської діяльності. «Знання принципів управління дозволяє управлінському персоналу формувати необхідні якості, характерні риси стилю діяльності, способи розробки оптимальних рішень, системи інформаційних зв’язків тощо» [154, с. 16]. Під принципами державного управління НІС будемо розуміти правила, основні положення та норми поведінки, якими керуються органи державної влади в процесі управління у зв’язку із соціально-економічними умовами, що склалися в суспільстві та державі. Вони визначають вимоги до системи, структури, процесу і механізму державного управління. Принципи управління подаються як результат узагальнення людьми об’єктивно діючих законів і закономірностей, присутніх їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним початком їх діяльності. Отже, принципи державного управління – це керівні ідеї, вихідні положення, що відбивають закони розвитку відносин управління. При цьому важлива різниця між принципами та методами державного управління складається в тому, що принципи управління не вибирають – їх дотримуються. Само собою принцип дозволяє формувати систему методів і кожний метод окремо, але кожний окремий метод не має такого ж впливу на принцип управління [155].

Таким чином, принципи державного управління НІС повинні:

- бути заснованими на законах розвитку суспільства, держави, їх соціальних, економічних, інформаційних законах та законах менеджменту;

- відповідати цілям державного управління НІС, відбивати основні властивості, зв’язки та відносини управління;

- враховувати часові та територіальні аспекти процесів державного управління НІС;

- мати правове оформлення, тобто бути закріпленими у різноманітних нормативних документах, оскільки кожний принцип державного управління НІС цілеспрямований: його застосовують для вирішення конкретних організаційно-політичних і організаційно-економічних завдань [155].

Принципи державного управління НІС поділяються на загальні та спеціальні. Що стосується загальних принципів державного управління НІС, то слід відзначити наступне: вони співпадають із загальними принципами державного управління взагалі. Йдеться, насамперед, про принципи соціальної спрямованості управлінської діяльності, законності, об’єктивності, комплексності і системності, гласності, поєднання колегіальності й єдиноначальності. Докладна характеристика цих принципів наведена у [154, с. 32]. Вважаємо, що список загальних принципів включає також і наступні:

- принцип сполучення функціонального і територіального державного управління НІС;

- принцип науковості державного управління НІС;

- принцип прогнозування державного управління НІС;

- принцип мотивації (стимулювання) праці;

- принцип відповідальності за результати державного управління НІС;

- принцип національного підбору, підготовки, розстановки та використання кадрів;

- принцип оптимальності державного управління НІС;

- принцип ієрархічності;

- принцип необхідної різноманітності;

- принцип обов’язкового зворотного зв’язку.

Враховуючи специфіку державного управління НІС, яка пов’язана із становленням та розвитком інформаційного суспільства та інформаційної держави, пропонуються наступні спеціальні принципи:

- інформаційної відкритості органів державної влади;

- рівність інтересів всіх учасників інформаційних відносин;

- пріоритетності вітчизняного виробника;

- інформаційно-правової компетентності;

- перевага заходів запобігання інформаційній небезпеці над заходами реагування;

- інформаційного забезпечення;

- технологізації державного управління тощо.

Слід зазначити, що система принципів державного управління НІС є відкритою, вона може змінюватися під час розвитку держави і суспільства. Проте основні принципи управління повністю зникнути не можуть, оскільки виражають вимоги до системи державного управління НІС. Форми ж та методи використання цих принципів на різних етапах соціального розвитку можуть і повинні бути різними.

При дослідженні категоріального апарату державного управління НІС вважаємо за необхідне визначитися із функціями реалізації державної інформаційної політики. Аналіз функцій держави за способами та сферами діяльності дозволяє зробити висновок, що інформаційна функція виділяється як самостійна і одна із головних лише деякими науковцями (О.М.Бандурка, А.П. Коренєв, О.Ф. Скакун і ін.), інші (С.С. Алексєєв, О.В.Баранов, А.В. Іщенко) розглядають інформаційну функцію як напрямок управлінської функції. В сучасних умовах реалізація державної політики інформатизації пов’язана в основному з одним із основних напрямків діяльності держави – суто управлінською функцією, яку здійснюють органи виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції. Проте, вже зараз почалося усвідомлення того, що цю функцію повинні виконувати всі органи державної влади (Закон України «Про внесення змін до закону України «Про Національну програму інформатизації»).

Базуючись на окреслених підходах до визначення ролі і місця інформаційної функції у системі функцій держави, вважаємо за доцільне зайняти власну позицію, диференціюючи її в залежності від обсягу інформаційної функції на окремих етапах розвитку інформаційного суспільства. На думку автора, на етапі переходу до інформаційного суспільства інформаційну функцію слід визначати як напрямок удосконалювання суто управлінської функції; на етапі становлення інформаційного суспільства інформаційна функція має перетворитися у самостійну і одну із головних, а суто управлінська функція повинна сприяти її організації; на етапі розвинутого інформаційного суспільства суто управлінська функція досягає повноти розвитку і стає інформаційною функцією у широкому розумінні. Між тим, на сучасному етапі, інформаційна функція розуміється як напрямок здійснення організації і забезпечення системи отримання, використання, поширення та зберігання інформації, участі у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами. Її реалізація пов’язана в основному з формуванням інформаційної сфери у вузькому сенсі.

Усвідомлюючи той факт, що інформаційна функція державного управління НІС тільки починає «входити» у свої права, вважаємо, що для сприяння становленню інформаційного суспільства та інформаційної держави слід здійснити легітимацію та легалізацію цієї функції. Її виникнення і становлення пов’язано з тенденцією переходу українського суспільства до інформаційної стадії розвитку – інформаційного суспільства, з необхідністю дотримання принципу відкритості інформації, тобто інформаційної прозорості управлінської діяльності органів державної влади, дотримання та реалізації конституційних прав громадян на інформацію, з узгодженістю інтересів людини – суспільства – держави. Саме ця функція сприятиме вдосконаленню взаємозв’язків між всіма суб’єктами інформаційних відносин, налагодженню довіри громадян до органів державної влади. Інформація – наріжний камінь нашої державності, політичної влади, яка все більше буде отримувати риси інформаційної влади. Вважаємо, що як концепція інформаційного суспільства може послужити об’єднуючим ідейним початком для України, дати цілісне бачення цілей і завдань суспільного розвитку, запропонувати конкретні шляхи їх досягнення, так і інтегруюча риса інформаційної функції держави сприятиме політиці економічного зростання, істотному посиленню дієздатності держави, всіх її систем, ефективному виконанню всіх функцій. Для обґрунтування цього положення зробимо акцент на аналізі змісту управлінських функцій.

«Державне управління, частиною якого є управління в органах внутрішніх справ, забезпечується виконанням ряду функцій, під якими розуміють конкретні напрямки діяльності. Управління розглядається як серія безпосередніх взаємопов’язаних дій, спрямованих на досягнення мети… В науці про управління і на практиці такі дії дістали назву «управлінські функції» [154, с.16]. В цій роботі також підкреслюється, що більшість авторів [156, с. 53-54; 157, с. 48-49; 158, с. 18] схиляються до того, що функції – це окремі періоди (стадії), напрямки управлінської діяльності, пов’язані між собою єдиною кінцевою метою, заради досягнення якої і здійснюється процес управління. В своєму дослідженні Бандурка О.М. [154, с. 17] не ставив собі за мету спеціальний аналіз визначення змісту функцій управління. Спробуємо здійснити такий аналіз, спираючись на теоретичну базу інформаційного підходу, загальнонаукові і філософські уявлення про управління та інформацію.

Ці базові положення дозволяють дійти до висновку, що природа всіх управлінських функцій (цільових та організаційних) – єдина, а саме - інформація. На нашу думку, фундаментом управлінських функцій постає єдність змісту та форми, узгодженість динамічних і статичних ознак, що обґрунтовується функціональною концепцією інформації. Інформація як специфічне явище спроможна змінювати зміст управлінських функцій державного управління НІС відповідно до різних етапів розвитку держави. Вважаємо, що відтворення змісту забезпечується цільовими функціями, а організаційні сприяють генеруванню відповідної форми. Є всі підстави вважати, що інформаційна функція держави стане не тільки однією з головних і самостійних, але і всі інші функції держави перетворяться у інформаційні функції у широкому сенсі, а поняття державного управління НІС наповниться новим якісним змістом: це цілеспрямований інформаційний вплив суб’єктів управління (системи органів державної влади в цілому) на об’єкт управління (інформаційну сферу у її широкому тлумаченні), що здійснюється за схемою зворотного зв’язку.

Поглиблення інформаційного підходу при вивченні змісту функцій управління пов’язано з поняттям «метаінформації» (підрозділ 1.1). Ця думка підтверджується тим, що управління включає як стратегічні, так і тактичні цілі, тобто будується «дерево цілей», яке відтворюється цільовими функціями. Як вже відзначалося, і в організаційних функціях основою є інформація, яка теж може мати різнопорядкованість, різнорівневість інформаційних феноменів. Але їх головне завдання – це згенерувати відповідну форму, структуру для виконання заходів, що передбачені змістом управлінських функцій. Наприклад, «загальноорганізаційна функція передбачає розподіл робіт між виконавцями, делегування завдань і повноважень, забезпечення організованості, дисципліни, відповідальності за доручену справу, можливість створення нових структурних підрозділів з метою досягнення певної мети» [154, с.19]. Очевидно, що в цьому випадку ми маємо справу як з інформацією про локальні цілі, що складає певний зміст, так і з відповідними формами їх здійснення, які синтезуються за умови оптимальності для реалізації цілей більш високого порядку. Вважаємо, що тут буде корисною ідея метарівней управління для осмислення різноманітних компонентів управління.

Наприклад, для реалізації оперативно-розшукової діяльності в ОВС України (однієї з організаційних функцій [154, с.20]) необхідно оперативно отримувати інформацію про осіб, оголошених у регіональний, державний та міждержавний розшук; безвісти зниклих осіб, невідомих хворих, дітей та необізнані трупи громадян; про осіб та злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів; мисливську, спортивну, газову зброю, що знаходиться у користуванні громадян та організацій, табельну зброю в системі МВС України; економічного характеру в інтересах оперативних і слідчих служб; про фінансову діяльність і т. ін. Очевидно, що й в цьому випадку ми маємо справу з інформацією про інформацію. Так, якщо проводиться державний розшук, то інформація включає криміногенну характеристику особи, прикмети злочинців, кримінальні справи, інформацію про зброю тощо. В той же час, інформація про зброю, наприклад, складається з інформації про осіб, що користуються зброєю, інформації про вид зброї, про адресу осіб і т. ін. Саме інформація, її структура змушує створювати відповідні структури на місцевому, регіональному і міжрегіональному рівні – апарати карного розшуку, кожний з яких також має різноповерховість управління. Певний час ці структури не змінюються, але форма може коригуватися, якщо система починає працювати неефективно, тобто не вирішує поставлені перед нею завдання. І в цьому випадку, передусім, інформація стає тою спонукальною силою, що впливає на пошук нових форм, нових структур, які здатні стабілізувати і розвивати як всі органи державної влади, так і систему органів внутрішніх справ.

Таким чином, інформаційна функція держави у широкому тлумаченні повинна являти собою єдність змісту і форм здійснення державної влади в інформаційній сфері (у широкому тлумаченні) діяльності держави. У зв’язку з цим вважаємо, що така функція повинна бути притаманна всім підсистемам держави, в тому числі і ОВС України. Маючи на увазі, що Україна проголошена демократичною, соціальною, правовою державою, інформаційна функція держави (у широкому тлумаченні) повинна враховувати цю обставину. Йдеться про те, що для її реалізації слід залучати як головні демократичні, соціальні і правові механізми. Такої ж стратегії варто дотримуватись в кожній із підсистем держави, зокрема в ОВС України. Надалі ми ще розглянемо ці механізми в наступних підрозділах дисертації.

Слід зауважити, що зміст державного управління НІС розкривається через зміст та характер функцій, що реалізуються в процесі такої діяльності. Ознаки таких функцій відомі [153, с. 293], але вони розглядалися для вузького тлумачення державного управління. В нашому випадку функції державного управління НІС є, безумовно, складовим елементом управлінської діяльності (у широкому тлумаченні); вони розглядаються як цілісна система всіх державних функцій як за способами діяльності держави, так і за сферами її діяльності, здійснюються від імені держави органами всіх гілок державної влади; функції державного управління інформаційною сферою носять, як правило, державно-владний характер і закріплюються в правовій формі; вони розподіляються між різними органами державної влади в цілому як з урахуванням компетенції гілок влади, так і з урахуванням вертикальних і горизонтальних структур; функції реалізуються через прямі та зворотні зв’язки як між об’єктами та суб’єктами державного управління НІС, так і всередині них, розкривають процес їх інформаційної взаємодії.

Безумовно, зміст і обсяг конкретних функцій державного управління НІС (законодавчої, виконавчої, судової, правоохоронної, інформаційної у вузькому тлумаченні) залежать від певних завдань органу державного управління під час становлення та розвитку інформаційного суспільства. Під час реалізації функцій державного управління НІС між усіма учасниками управлінського процесу, природно, виникають певні відносини, що потребують правового регулювання. Звичайно, ці відносини регулюються нормами адміністративного права. Проте, під час формування інформаційного суспільства та інформаційної держави реформується та розвивається сфера суспільних інформаційних відносин, які мають регулюватися нормами, що повинні знаходити свій відбиток, зокрема у інформаційному законодавстві.

Як вже було зазначено раніше, існує тенденція кількісної та якісної трансформації інформаційної сфери, що формується як суспільством, так і державою. В зв’язку з цим виникає питання: розширюється чи звужується сфера безпосереднього державного управління інформаційною сферою? У вітчизняній науковій традиції в поняття інформатизації укладається широкий позатехнічний сенс, тоді як термін «комп’ютеризація « цілком стосується галузі обчислювальної техніки. Проблеми, що пов’язані з розвитком інформатизації, носять соціальний характер в не меншому ступені , ніж технічний. Розвиток інформатизації пов’язаний з поняттям віртуальної дійсності. Відомі визначення інформатизації, а також її головні напрями – автоматизація на виробництві, транспорті та в побуті, автоматизація інтелектуальної діяльності, заміна друкованих видань їх електронними аналогами, створення систем та мереж електронної комунікації – відбивають важливі сторони інформатизації, особливо на початкових етапах її розвитку, але не мають достатньої спільності та повноти. Можна сказати, що слово «достатньо» має тут математичний зміст, тобто традиційно наведені ознаки інформатизації необхідні, але не достатні. На наш погляд, достатньою ознакою інформатизації, що відповідає умовам інформаційного суспільства, може служити віртуальна дійсність. Таким чином, пропонується визначити інформатизацію як формування та розвиток віртуальної дійсності.

Дійсно, інформаційне суспільство характеризується співіснуванням двох світів – звичайного фізичного світу, що створений Творцем (у релігійній концепції) або природною еволюцією (у атеїстичній концепції), та віртуального світу, що створений людиною та існує у штучному комп’ютерному середовищі. Віртуальний світ, або віртуальна дійсність, є частковим відображенням фізичного світу у пам’яті комп’ютерів, причому величина цієї відображеної частини неухильно зростає. Принципово важливим є не просто співіснування цих двох світів, але й тісна взаємодія та взаємовплив: в інформаційне сторіччя фізичний світ вже не може існувати та розвиватися без віртуального світу. Вважаємо, що традиційне цивільне та кримінальне право, що зорієнтовані на реалії фізичного світу, стають неадекватними для регулювання багатьох ситуацій, що пов’язані з віртуальним світом. Тому розвиток інформації та інформаційної сфери потребує розробки та переробки багатьох законодавчих актів, що мають відношення до інформаційного законодавства. Таким чином, віртуальний світ може бути визначеним як сукупне відображення об’єктів, явищ, процесів та зв’язків фізичного світу в пам’яті комп’ютерів, інформаційно - комунікаційних систем. Це відображення не статичне і не пасивне, але тісно пов’язано та активно взаємодіє з фізичним світом, з людиною завдяки системі датчиків, перетворювачів, індикаторів та інтерфейсів.

Історична практика організації директивного державного управління показує, що добрий намір відгородити суспільство від впливу зовнішньої інформаційної пропаганди, замкнути його інформаційну сферу на себе, підкорити засоби масової інформації обслуговуванню догматичної ідеології, прагнення забезпечити суворо планомірне управління народним господарством неперетворювано сприяє зниженню стабільності, усталеності державного управління. З іншого боку, способи управління суспільством на основі повної відкритості та свободи розвитку інформаційної сфери без будь-яких обмежень, мабуть, також не є природними, вони супроводжуються анархією, хаосом та безцільним розвитком. Інтуїтивно зрозуміло, що більш природно вільний розвиток суспільства, що цілеспрямовано саморегулюється деякими інформаційними обмеженнями, законами та нормами, культурними, релігійними та моральними настановами. Питання лише в ступені обмежень, що накладаються регуляторами: від цього залежить цілеспрямованість розвитку, дієвість та адекватність механізмів управління, що використовуються. Неусталеність директивного управління накопичується, і таким чином, підводить до необхідності реформування системи управління. Принципове місце в цьому реформуванні займає вирішення проблем, що пов’язані з розвитком інформаційної сфери суспільства та держави, зокрема засобів масової інформації та комунікацій, використанням великих інформаційних систем для підтримки державного управління. Принциповість вирішення цих проблем пов’язані з тим, що інформаційна сфера, маючи політичну, економічну та соціальну атрибутику, є, передусім, середовищем та засобом, в якому реалізується державна політика, приймаються державні рішення, діє механізм управління суспільством та державою, формуються методи регулювання подіями, проводяться управлінські діяння, комплексно оцінюється їх ефективність. Від того, наскільки розвинута інформаційна сфера, залежить відкритість суспільного устрою, дієвість феномену громадської думки, ступень зрілості суспільства. Інформаційна сфера, що формується суспільством та державою, забезпечує умови співучасті громадян в прийнятті суспільно значущих рішень, визначає рівень доступності громадян до правової інформації.

Поняття усталеності державного управління не має загальноприйнятого та суворого визначення. Його можна розглядати як видове до поняття усталеного розвитку, синонімічним до поняття безпечного розвитку. В усякому випадку , це не заважає виділити чинник розвитку інформаційної сфери як один з головних індикаторів, завдяки якому явно визначається стан усталеності державного управління та безпечного розвитку суспільства. Поняття держави припускає управління, а в теоретичних засадах створення систем управління поняття інформації та усталеності вирішення інформаційних завдань мають ясну визначеність.

Зрозуміло, що можливі помилки в розробці державної інформаційної політики, в організації регулювання вибору підходів до створення державних інформаційно-управляючих систем, оцінки динаміки розвитку засобів масової інформації та електронних комунікацій. Доведено, що однією з визначальних причин помилок в оцінці закономірностей та тенденцій розвитку суспільства та держави є передусім слабка розвиненість інформаційної сфери. Для забезпечення усталеності управління розвитком суспільства можливі наслідки помилок в інформаційній політиці не повинні перевищувати певної критичної маси, «накопичення» неусталеності управління необхідно контролювати та попереджувати. Інформаційний чинник в цьому контролі (з визначенням «розміру» критичної маси) передусім є предметом інформаційної безпеки. Зараз стає зрозумілим, що інформаційна сфера суспільства та держави – це достатньо самостійна природна стихія, яка розвивається за своїми законами та потребує державної уваги. Інформаційні та інформаційно-керуючі процеси при своєму розвитку шукають та знаходять вихід із неадекватно створених обмежень, наприклад, «тінєвим» способом. Ці закономірності необхідно досліджувати та враховувати при організації державного управління НІС.

В останні десятиріччя минулого століття виникли дві головні тенденції, які можуть спричинити великий вплив на наше життя у XXІ ст. Ці тенденції полягають у появі нових технологій інформаційного суспільства і усвідомленні необхідності пошуку шляхів сталого розвитку [159]. Нові технології стають все більш популярними, оскільки вони сприяють всесвітньому обміну інформацією і знаннями. У той час як технології інформаційного суспільства все більше впливають на стиль нашого життя, навантаження на навколишнє середовище також підсилюється. З іншого боку, ці технології надають і багаточисленні можливості для зниження вказаного навантаження. Проте, завдання полягає в тому, щоб як можна краще зрозуміти, яким чином новітні інформаційні технології можуть бути оптимально пристосовані не тільки для захисту навколишнього середовища, але й для розвитку соціальної сфери та економіки. Тобто для забезпечення необхідного впливу технологій інформаційного суспільства на сталий розвиток потрібно досліджувати комплексний вплив екології, соціуму та економіки на усталеність.

Вважаємо, що механізми для створення взаємовигідних сценаріїв можуть бути знайдені, обговорені та реалізовані як політиками, так і науковцями й громадськістю. Щоб створити рамочні умови, які приведуть до взаємовигідних ситуацій, необхідне міжнародне співробітництво, оскільки кожна країна, організація чи фірма, діючи ініціативно поодинці, скоріше за все, буде створювати собі додаткові труднощі. До речі, ЄС рекомендує членам інформаційного суспільства ініціювати процес такого співробітництва [160]. Подібне співробітництво у формі Альянсу за стале інформаційне суспільство реалізується у проекті ASIS [161], що фінансується програмою ACTS («Високорозвинені інформаційні технології та послуги») та об’єднує 13 партнерів із Західної Європи. На сьогодні Альянс включає близько 50 учасників із промисловості, неурядових організацій, адміністрацій і т.ін. Вони поширюють ідеї сталого інформаційного суспільства і намагаються продемонструвати, що інформаційні технології в змозі допомогти вирішити економічні, соціальні та екологічні завдання. Таким чином, Альянс може надати суттєву інформацію для політиків, що приймають рішення [162]. На нашу думку, щоб досягти сталого розвитку, необхідно створити набір певних соціальних стандартів, які допомогли б підтримувати ступень справедливості, аналогічно тому, що характерно сьогодні для західноєвропейських країн. З нашої точки зору, дематеріалізація і справедливий розподіл благ може привести до зростання добробуту, якщо зростання населення знаходиться під певним контролем.

На сьогодні розробляється інформаційна парадигма соціально-економічного розвитку із властивою їй новою інформаційною методологією аналізу [163]. У рамках даного підходу соціально-економічна дійсність являє собою доцільну цілісно організовану систему відкритого типу, функціонування та розвиток якої здійснюється відповідно до законів інформації. У такій системі обмін знаннями, енергією, речовиною із зовнішнім середовищем не є абсолютно вільним та стихійним, а здійснюється у межах, що обумовлені усвідомленими цілями й інтересами розвитку та детерміновані типом, видам та формою його конкретного існування. При цьому функціонування та розвиток даної системи являє собою не стихійний, а програмований та керований процес. У будь-якій соціальній системі, де здійснюються інформаційні взаємодії, завжди існує суб’єкт, що свідомо керує суспільними процесами. Ступінь інформаційної актуалізації (застосування) наукових знань, що накопичені за весь час існування людської цивілізації, обумовлена інформаційними потребами суспільства та спроможністю людей здійснювати високоефективну інформаційну діяльність. Тому відтворення (виховання, освіта, навчання) людей з розвинутими інформаційними потребами та розвинутою спроможністю інформаційної актуалізації є не тільки головним чинником науково-технічного та суспільного прогресу, але й головною метою розвитку людської цивілізації.

Під час дослідження цього питання було сформульовано методологічний принцип – інтегральності процесів суспільної взаємодії [164, с. 41]. Тобто йдеться про те, що в суспільстві як органічній цілісності під час функціонування та розвитку постійно існує загальний соціальний зв’язок, взаємозалежність та взаємообумовленість всіх членів суспільства. Найважливішим принципом методології інформаційного аналізу соціально-економічних явищ, що являють собою мережеві структури, є багаторівневий аналіз цих явищ з позицій інтегрального багаторівневого підходу [164]. Такий підхід дозволяє перейти до використання методів інформаційного програмування майбутнього стану, параметрів, якісних характеристик, векторної цілеспрямованості розвитку певних явищ чи процесів, їх відповідності спадкоємним генетичним ознакам. В рамках цього підходу можна зробити фундаментальний висновок про те, що функціонування суспільства як цілісної системи базується на багаторівневому мережевому організаційно-технологічному принципі, тобто суспільство організоване мережевим багаторівневим способом. Вважається, що цей принцип став прототипом створення всесвітньої комп’ютерної мережі Internet, тобто комп’ютерної мережі, створеної подібно існуючим гуманітарним мережам соціуму.

Згідно з інформаційною методологією аналізу призначення функцій управління полягає у організації доцільного вибору інформації (засобів, методів її виробництва та використання) саме такої якості і в такій кількості, які необхідні для нормального функціонування соціально-економічної системи та її розвитку у напрямку еволюційного удосконалення її структурно-функціональної організації. Оскільки інформація являє собою невід’ємний атрибут людської свідомості, тому управління інформацією є, по суті, управлінням людьми. Однак при управлінні суспільством (людьми) необхідно виходити з того, що зв’язки та відносини між ними мають складну нелінійну багаторівневу організацію. Оскільки еволюція суспільства підкоряється певним закономірностям, детермінованим законам інформації, тому управління інформацією - це, по суті, управління майбутнім. При цьому, виходячи із інформаційного критерію, необхідно не тільки знати загальні закономірності та етапи еволюції суспільства, але й вміти робити правильний вибір, управляти майбутнім (програмувати найбільш бажаний результат) з урахуванням економічного становища конкретної країни та особливостей конкретної ситуації.

На порядку денному постає питання розробки ефективних механізмів, які забезпечать усталеність державного управління національною інформаційною сферою. На нашу думку, ці механізми повинні реалізовувати як директивне управління, так і регулювання, тобто таке управління, яке надає як суб’єктам, так і об’єктам управління свободу вибору та реалізації стратегії і тактики їх власної поведінки при умовах досягнення поставлених глобальних цілей. Безумовно, співвідношення функцій директивного управління (суто управління, яке передбачає владність одних і підпорядкованість інших – адміністративні методи управління) і регулювання (не передбачає прямого впливу на підпорядковані об’єкти управління, а створює для них відповідні умови – переважно методи економічного характеру) в органах державної влади, динаміка зміни цього співвідношення, залежність цієї динаміки від конкретних макроекономічних показників складають зміст мистецтва державної розбудови в сучасних для України умовах. Таким чином, діяльність органів державної влади, які є суб’єктами державного управління НІС, забезпечується виконанням управлінських функцій, що мають як управлінський, так і регулятивний або інтегрований характер. Безумовно, майбутнє належить переважно регулюючій функції. Така перспектива передбачає підготовку відповідної бази, зокрема, створення та удосконалення законодавства в галузі суспільних інформаційних відносин. Очевидно, що основним механізмом державного регулювання розвитку інформаційного суспільства повинні стати закони і правові норми, які є базисом, на підставі якого формується та розвивається інформаційна сфера. Докладніше це питання буде розглянуте у наступних розділах дисертації.

Слід зазначити, що у дослідженні використовувалися методи державного управління, класифікація яких відбувалася на таких засадах [165]: за масштабом застосування; з позицій впливу суб’єкта на об’єкт управління; з точки зору організації управління. Зокрема, відповідно до першої засади класифікації використовувалися та розвивалися спеціальні методи державного управління, які обумовлювалися сферою державного управління, а саме інформаційною. Йдеться, насамперед, про використання таких методів як інформаційне моделювання майбутнього, соціальна діагностика, методів штучного інтелекту, теорії прийняття рішень, експертних оцінок, тобто методів, які постачаються такими галузями наук: математики, кібернетики, інформатики. Особливість використання цих методів визначається тим, що вони допомагають управлінським функціям ефективно діяти у соціальному середовищі. Саме інтеграція методів різноманітних галузей знань дозволяє вирішувати проблему удосконалювання державного управління НІС.

Що стосується методу соціальної діагностики, то він є новим підходом до раціоналізації суспільних систем, що базується на використанні поняття соціальної ентропії. Мета діагностики – виявлення «внутрішньої хвороби» оргсистеми, її патології, а не зовнішніх недоліків. Антиентропійна діяльність є, по суті, робота щодо систематизації інформаційних зв’язків в суспільних системах. Це інформаційне комплексування слід проводити за наступними принципами (зокрема, у системах державного управління НІС):

- забезпечення повноти і достовірності обліку всіх значущих сторін суспільної діяльності (з позицій вибраної мети), нерозривного зв’язку між всіма видами обліків;

- мінімізація інформаційного «шуму» і обмеження інформаційної надмірності лише вимогами надійності;

- забезпечення нерозривного зв’язку між комплексним первинним обліком та прийняттям рішень на всіх рівнях державного управління;

- раціоналізація систем планових та оціночних показників системи державного управління НІС та її підсистем відповідно до мети – розбудови інформаційного суспільства;

- підвищення творчої складової аналізу і прийняття рішення, впровадження новітніх інформаційних технологій.

Заходи щодо реалізації зазначених принципів повинні, на нашу думку, розроблятися в системі державного управління НІС з урахуванням властивостей інформації, інформаційного підходу до пізнання, вимог комп’ютерної техніки та засобів зв’язку. Науково доведено, що застосування цих чинників, яким притаманні системність і чіткість, дозволить виявити структурні «недоліки» у системі державного управління та її підсистемах. Таку роботу необхідно широко та комплексно впроваджувати в рамках всієї системи; іншим шляхом забезпечити зниження ентропій неможливо.

Що стосується форм державного управління національною інформаційною сферою, то ми погоджуємося з думкою науковців [165, с. 64], що форми державного управління взагалі та форми державного управління НІС, зокрема, єдині за суттю, певна різниця існує у змісті (цілях, принципах, функціях, методах). Під час подальшого дослідження буде підтверджено та обґрунтовано, що формами державного управління інформаційною сферою можуть бути усталені форми державного управління для специфічного об’єкта державного управління, яким є національна інформаційна сфера: структурні, процесуальні, правові та неправові, у вигляді видання актів управління, суспільно-організаційних дій, матеріально-технічних дій, регулятивних форм.

Таким чином, є всі підстави вважати, що державне управління НІС – це цілеспрямований інформаційний вплив суб’єктів управління (системи органів державної влади в цілому) на об’єкт управління (інформаційну сферу в широкому тлумаченні), що здійснюється за схемою зворотного зв’язку. Інформаційний вплив забезпечується виконанням управлінських функцій – цільових та організаційних. Основою цих функцій є інформація, яка визначає як зміст, так і форму; зміст співвідноситься з цільовими функціями, а форма – з організаційними.

Вважаємо за необхідне зазначити, що на сьогодні існують об’єктивні та суб’єктивні причини, які заважають і стримують формування в Україні інформаційного суспільства. Йдеться про те, що державне управління НІС потребує розробки організаційно-правових засад з урахуванням національних особливостей та світового досвіду [100, 151, 166-178]. На нашу думку, багатьом, хто турбується за Україну не на словах, а на ділі, настав час зрозуміти, що період заперечень пройшов. Зараз необхідні позитивні приклади, що допомагають орієнтуватись і підказують, як і що треба робити. Вважаємо, що необхідно відродження у суспільстві здорового раціонального оптимізму. Оскільки Україна зробили свій вибір – інтеграцію до ЄС, то, на нашу думку, стратегія розбудови інформаційного суспільства в Україні не може не враховувати європейські тенденції розвитку. Вважаємо, що інформаційне суспільство не може існувати лише в одній країні, оскільки інформаційне суспільство – це інтеґративна ознака.

Вважаємо за необхідно зазначити, що одним із дієвих механізмів щодо подолання існуючих недоліків є Програма інтеграції України до Європейського Союзу [179]. Інші програми та плани політичного, соціально-економічного спрямування, що розробляються або підлягають розробленню органами державної влади, повинні ґрунтуватися на цілях цієї Програми. На сьогодні вже створено політико-правові та організаційні передумови для реалізації Програми, зокрема розроблено спільну робочу програму імплементації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським співтовариством та їх державами-членами (УПС), яка щороку переглядається на підставі даних спільного моніторингу України та ЄС щодо прогресу у її виконанні; розроблено Програму технічної допомоги ЄС Україні тощо. Механізм реалізації Програми визначено у розділі II Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998р. [180], де передбачено із створенням Програми щороку розробляти План дій щодо реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС. Починаючи з 1998р., Комітетом з питань співробітництва між Україною та ЄС в Україні набуто певний досвід щодо моніторингу інтеграційних заходів, із набуттям Програмою чинності (2000р.) він має бути вдосконалений з тим, щоб краще відповідати її головній меті.

Вважаємо за доцільне відзначити, що в підрозділі 4.4 Програми [179] розглядаються питання захисту інформації про особу, що є, на наш погляд, одним з чинників, який впливає на ефективність розвитку єдиного інформаційного простору в Україні. Основним орієнтиром для вдосконалення законодавства України з питань захисту персональних даних та його наближення до відповідного законодавства ЄС, крім Конвенції Ради Європи від 28 січня 19981р. №108 [170], може слугувати Директива 95/46 ЄС Європейського парламенту та Ради ЄС від 24 жовтня 1995р. про захист (прав) фізичних осіб у зв’язку із автоматизованою обробкою персональних даних та про вільну передачу таких даних [171]. Зокрема, у Програмі передбачається створення або удосконалення існуючої технічної та технологічної бази. У підрозділі 4.5 «Суспільна інформованість» [179] зазначено, що потребує відповідної орієнтації діяльність ЗМІ на висвітлення відносин між Україною та ЄС, широке всебічне роз’яснення значення європейського вибору України, забезпечення неупередженого сприйняття громадянами України європейської інтеграції, а також регулярного інформування громадськості про політичні, економічні та соціальні процеси, що відбуваються в ЄС, окремих його державах-членах та країнах-претендентах. Слід зазначити, що Україна вже провела деяку роботу в цьому напрямку. Йдеться, насамперед, про прийняття Меморандуму «Про взаєморозуміння між Радою Європи та Урядом України щодо створення Бюро інформації Ради Європи та його правовий статус» (2000р.). Не менш важливим, як відмічається у Програмі, є і донесення до урядів та громадян держав-членів ЄС об’єктивної, неупередженої інформації про Україну та її здобутки на шляху реформ. На нашу думку, це дозволить, зокрема, залучити інвестиції за рахунок надання потенційним інвесторам вірогідної та повної інформації про інвестиційний клімат у державі, а також дані про можливі об’єкти інвестування — це дуже важливе завдання для України на сьогодні.

Одним із 140 розділів Програми [179] є розділ 13 «Інформаційне суспільство», що, безумовно, підтверджує активну позицію України в цьому питанні. Переконливо доведено прагнення України і ЄС до позитивних змін в процесі побудови інформаційного суспільства та формування і розвитку як інформаційного простору України, так і європейського інформаційного простору.

Сподіватися ж на швидку інтеграцію України у світове співтовариство сьогодні не припадає. Проте є всі підстави розраховувати на подальше динамічне входження до європейського інформаційного простору. Саме це, на нашу думку, є визначальним чинником підвищення ролі України у побудові «Європейського дому». Вважаємо, що Україні не слід шукати свого власного шляху до побудови інформаційного суспільства. Їй треба лише правильно скористатися усім тим безцінним надбанням, що було накопичено людством за останній час. Про це свідчить як європейський вибір України, так і відродження у суспільстві здорового раціонального оптимізму. Таким чином, не тільки Україна, але й члени Європейського Союзу зацікавлені в тому, щоб розроблялися організаційно-правові засади державного управління національною інформаційною сферою, ефективні механізми реалізації державної інформаційної політики всіма суб’єктами державного управління.

* * *

1. Обґрунтовано, що «аспектна» та «видова» концепції інформації дозволяють осмислити природу управління [3, с. 8-41].

2. Досліджено, що принциповими характеристиками процесів управління визнаються такі їх особливості: управляючий вплив обов'язково цілеспрямований, має інформаційний характер і здійснюється за схемою зворотного зв'язку [3, с. 8-41].

3. Інформаційний підхід як загальнонауковий пізнавальний засіб пов'язаний з процесом кібернетизації всіх галузей науки, наукового пізнання в цілому. Було обґрунтовано ідею іманентного взаємозв'язку інформації та управління, а також її розвиток і поглиблення під час формування інформаційного підходу до пізнання дійсності [3, с. 31-41].

4. Доведено, що управління інформацію – це, по суті, управління майбутнім.

5. Обґрунтовано доцільність застосування інформатики як спеціального методу дослідження завдань соціального (державного) управління. Інформатика підтверджує такий підхід до соціально-економічного управління, при якому в центрі уваги стають інформаційні аспекти функціонування управлінських систем. Вважаємо науково обґрунтованим широке трактування інформатики, розглядаючи її як новий філософсько-методологічний підхід до різноманітних наук із ключовими словами «управління», «зворотний зв’язок», «ентропія».

6. Доведено, що подальший розвиток принципово нової технології організаційно-управлінських процесів пов’язаний як із вирішенням завдання удосконалення конкретного соціального середовища – державного управління, так із удосконаленням обчислювальних технологій, які «вбудовуються» в це соціальне середовище. З нашої точки зору, тільки постійна взаємодія (з урахуванням як прямих, так і зворотних зв’язків) учених в галузі теорії управління та інформатики дозволяють здійснити «прорив» у цьому надзвичайно складному і важливому напрямку.

7. Досліджено еволюцію розвитку інформаційної сфери в Україні. Наведено дефініцію національної інформаційної сфери, що дозволяє ототожнювати поняття «інформаційна сфера» та «інформаційний простір України» і розглядати інформаційну сферу у її широкому сенсі.

8. Запропоновано новелізоване поняття «інформаційне суспільство», що слугує відправною точкою для визначення ступеня розвинутості інформаційної сфери, яка формується сумісними зусиллями українського суспільства і держави. При його визначені автор керувався міжнародним досвідом, враховував теоретичні засади становлення та розвитку інформаційного суспільства в інформаційно розвинутих країнах світу. Дефініція інформаційного суспільства подана як громадянське суспільство з розвинутим інформаційним виробництвом і високим рівнем інформаційно-правової культури, в якому ефективність діяльності людей забезпечується розмаїттям послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях та технологіях зв’язку [3, 181].

9. На основі соціологічних та статистичних узагальнень зроблений висновок: в Україні створюється технологічна і соціальна база інформаційного суспільства. Для стимуляції цього процесу держава має перетворитися у інформаційну. Але для розбудови інформаційної держави треба зробити чимало, оскільки нею може бути лише демократична, соціальна, правова держава, ефективність діяльності якої забезпечується розмаїттям послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях та технологіях зв’язку. Саме такий шлях дозволить зробити «прорив» у розвитку країни, у відроджені її економіки, у перетворенні України дійсно у повноправного члена не тільки європейського, але й світового співтовариства [3, 181].

10. Визначено, що еволюція взаємозв’язків держави та інформаційної сфери в Україні проходить два етапи реалізації державного управління в інформаційній сфері: у вузькому та широкому розумінні понять «державне управління» та «інформаційна сфера».

11. Обґрунтовано, що основні напрями, за якими відбувається модернізація системи державного управління (вузьке тлумачення), пов’язані в тій чи іншій мірі з впровадженням нових інформаційних технологій, з розвитком інформаційної сфери.

12. Доведено, що під час дослідження взаємозв’язків держави та інформаційної сфери на першому етапі доцільно використовувати категорію «ефективність». Аналіз ефективності державного управління дозволив зробити наступні висновки: ефективність визначається всіма компонентами системи державного управління; пріоритетний напрямок підвищення ефективності пов’язаний з інформатизацією управлінської діяльності, розвитком інформаційної сфери [3.c.52-67]. Проаналізований вплив держави на розвиток безпосередньо інформаційної сфери. Обґрунтовано, що на першому етапі існує як прямий, так і зворотний зв’язок між інформаційною сферою як об’єктом управління і державою як суб’єктом управління [182].

13. Сьогоднішній стан нашого суспільства дозволяє говорити не тільки про розробку дієвих механізмів реалізації Національної програми інформатизації. Йдеться також про своєчасність переходу від політики, що спрямована на розвиток окремих галузей інформаційної індустрії, до формування загальної стратегії входження до інформаційного суспільства, в якій на перший план виходять соціальні потреби, особистість. Сформульована стратегічна мета такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг [3, 181].

14. Показано, що на другому етапі взаємозв’язків держави та національної інформаційної сфери якісний характер трансформації державного управління можливий за умови управлінської настанови удосконалювання. Запропоновано розглядати метауправління, базуючись на тому, що ефективність є основою для настанови удосконалювання

15. Подана пропозиція щодо шляхів узгодження кількісних та якісних взаємовпливів держави та національної інформаційної сфери – розробити та реалізувати нову державну інформаційну політику, яка враховувала би як чинник розвитку національної інформаційної сфери, так і чинник перетворення сучасної української держави в інформаційну.

16. Визначено державну інформаційну політику як стратегічний курс держави в інформаційній сфері. Обґрунтовано, що концептуальні основи державної інформаційної політики мають складати цілісну систему, яка включає наступні елементи: стратегічну ціль, завдання, принципи, пріоритети, глобальні складові. Характерною рисою запропонованої концепції є її соціально-технологічна спрямованість (на відміну від політики (програм) інформатизації, в якій превалює технологічний аспект) [3, 183].

17. В Концепції державної інформаційної політики визначені місце і роль держави, приватного сектору та громадськості; базові принципи формування політики; очікувані результати [3, 183].

18. Концепція державної інформаційної політики не є альтернативою існуючій Концепції, що знайшла свій відбиток в Законі України «Про Концепцію Національної програми інформатизації». Вона так би мовити є розвитком існуючої, відображаючи необхідну в міру розвитку українського суспільства та держави зміну пріоритетних цілей і завдань в інформаційній сфері.

19. Розроблені пропозиції щодо проекту Закону України «Про Концепцію державної інформаційної політики» з урахуванням необхідності легалізації державної інформаційної політики під час розвитку демократичного суспільства.

20. Розглянуто реалізацію державної інформаційної політики як державне управління національною інформаційною сферою (НІС). Наведена дефініція державного управління національною інформаційною сферою як сукупність усіх видів діяльності держави (тобто усіх форм реалізації державної влади в цілому) в інформаційній сфері, що забезпечується виконанням ряду управлінських функцій. Обґрунтовано доцільність використання широкого тлумачення поняття «державне управління НІС».

21. Запропоновано розглядати державне управління НІС як цілісну систему, де об’єктом визначена національна інформаційна сфера, суб’єктом – система органів державної влади, що перебувають у інтеґративному взаємозв’язку.

22. Обґрунтовано, що реалізація удосконалювання державного управління НІС, потребує нової технології управління, яка базується на комплексному удосконалюванні інформаційних технологій і соціального середовища, куди ці технології «вбудовуються».

23. Розглянуто загальні принципи державного управління НІС і запропоновано та досліджено спеціальні принципи.

24. Визначена роль і місце інформаційної функції у системі функцій державного управління НІС. Запропоновано для сприяння становлення інформаційного суспільства та інформаційної держави легітимувати та легалізувати інформаційну функцію [184].

25. Констатовано, що природа всіх управлінських функцій (цільових та організаційних) – єдина, це – інформація. Фундаментом управлінської функції є єдність змісту і форми узгодженість динамічних та статичних ознак, що обґрунтовується функціональною концепцією інформації. Відтворення змісту управлінських функцій забезпечується цільовими функціями, а організаційні сприяють генеруванню відповідної форми. Обґрунтовано, що якісна трансформація держави потребує перетворення управлінських функцій у інформаційні у широкому сенсі і наповнення новим змістом поняття державного управління НІС. Наголошено, що інтеграція методів різноманітних галузей знань сприятиме вирішенню проблеми удосконалювання державного управління НІС [184].

26. Використані усталені в науці форми державного управління НІС для специфічного об’єкта управління, яким є НІС. Їх конкретизація проявиться у реалізації державної інформаційної політики ОВС України.

<< | >>
Источник: Арістова Ірина Василівна. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2002. 2002

Еще по теме 1.5. Категоріальний апарат дослідження державного управління національною інформаційною сферою:

  1. 2.3. Роль базового інформаційного механізму в системі державного управління національною інформаційною сферою
  2. 2.2. Система органів держави як суб’єкт державного управління національною інформаційною сферою
  3. РОЗДІЛ ІІ Організаційно-правові засади державного управління національною інформаційною сферою України
  4. Уманський Юрій Володимирович. ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління. Запоріжжя –2008, 2008
  5. методологічна основа дослідження правової системи 1.2.2. Поняттєво-категоріальний апарат системного аналізу як методологічна основа дослідження правової системи.
  6. 2.1. Використання інформаційних технологій в організації інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державного управління
  7. РОЗДІЛ ІV Особливості управління органів внутрішніх справ України інформаційною сферою суспільства
  8. 2.1. Єдиний інформаційний простір як об’єкт державного управління
  9. 3.2. Використання нових інструментів в інформаційному забезпеченні державного управління
  10. 1.1. Теоретичні засади інформаційного забезпечення системи державного управління
  11. 2.2. Формування інформаційного простору державного управління
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -