<<
>>

Організаційно – правові механізми забезпечення ОВС України конституційного права громадян на інформацію

Вважаємо за необхідне зазначити, що ОВС України на цей час повинні забезпечувати правопорядок та законність, захист права та свободи громадян на рівні світових стандартів [310]. Безумовно, відповідно цієї якісно нової функції необхідна розробка та реалізація певних механізмів.

Слід зауважити, що відповідна політика розробляється в МВС України, зокрема в рамках реалізації програми «Народ і міліція – партнери». Вважаємо, що удосконалювання управління ОВС України інформаційною сферою суспільства потребує розробки та реалізації певних механізмів, зокрема тих, що сприятимуть підвищенню авторитету ОВС України, зміцненню партнерських стосунків між громадянами та співробітниками ОВС України. Основою цих стосунків має бути поліпшення забезпечення ОВС України конституційних прав громадян на інформацію. На нашу думку, необхідно докладніше зупинитися на розгляді питання щодо поліпшення забезпечення конституційного права громадян на інформацію. Це пов’язано з тим, що в сучасних демократичних суспільствах юридичний засіб регуляції відносин між владою, ЗМІ і громадянами втілюється, насамперед, у законодавчому встановленні і реальному забезпеченні права громадянина на інформацію. Досвід нашого суспільства дуже красномовно підтверджує це. Достатньо нагадати, що більшість нормативних актів, що стосуються прав і свобод громадян СРСР, у тому або іншому ступені до останнього часу носили закритий характер. В результаті цього людина була позбавлена можливості повною мірою використовувати свої конституційні й інші права і свободи, ускладнювалася боротьба зі свавіллям, створювалися перешкоди для оскарження неправомірних дій державних органів та посадових осіб. Подібний стан справ обмежував правовий статус особистості, ставив його в залежне положення від державного апарату, чиновництва, бюрократії. Проте, і сьогодні проблема реалізації права на інформацію значною мірою не вирішена позитивно.

Надання все більшій кількості відомств права засекречувати свої документи, створення спеціальних структур «із захисту інформації», жорсткість режиму доступу до архівних матеріалів – усе це укладається у певну систему. Тим самим порушується одне з найважливіших прав людини – право на інформацію. При цьому ігнорується істотний демократичний принцип – принцип відкритості та публічності влади. Для нас це має особливе значення, тому що давня традиція недовіри до влади може бути переборена тільки одним: загальнодоступністю інформації про роботу державного апарату у всій можливій повноті. Співвідношення статусів громадянина і держави повинні змінитися, владу необхідно перерозподілити між громадянським суспільством і його політичною організацією. Традиційний пріоритет посадових осіб перед громадянами в інформаційному забезпеченні повинний бути зруйнований. Держава з «хазяїна» повинна трансформуватися в «слугу» суспільства, стати більш відкритою для громадян і в інформаційній сфері, доступ до якої необхідно значно полегшити, зробив це на твердій правовій основі. От чому в теперішніх умовах життєво важливо покінчити з інформаційним дефіцитом за допомогою проголошення і реального забезпечення права громадян на інформацію, тому що в демократичному суспільстві таке право – норма.

Право громадян на інформацію – самостійне конституційне право, що дозволяє людині вільно шукати, одержувати, передавати, створювати і поширювати інформацію будь-яким законним способом. У літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію – лише складова частина свободи слова і преси, або, навпаки, свобода інформації – умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необґрунтовано.

Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня – конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не тільки свобода думки, слова, але і право на інформацію. Зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тобто тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, «суверенність».

Зрозуміло, що права громадянина на інформацію – дуже не просте суб'єктивне право, бо воно складається з ряду юридичних можливостей. Серед них можна виділити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Частина 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення даної можливості: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними». Крім того, універсальне право громадянина на інформацію може містити в собі такі конкретні правомочності:

– право знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що будь-яким чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про нього, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадянина;

– право давати згоду на збирання особистої інформації для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;

– право доступу до особистої інформації з метою її перевірки, одержання необхідних довідок;

– право знати про використання особистої інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем;

– право на громадянський код (позначення громадянина у відповідній інформаційній системі);

– право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища;

– право на достовірну фінансову інформацію й ряд інших прав.

Вперше на міжнародному рівні про право на інформацію було продекларовано в ст.

19 Загальної декларації прав людини [351], що в принципі відтворено і в ст. 34 Конституції України.

Найбільш повна інформація для громадянина потрібна з тієї ж причини, що і для законодавця і правозастосовника – для прийняття рішень, але, природно, на своєму рівні. Існують три основні стадії управлінського циклу: збирання та обробка інформації, оцінка її з позицій визначених норм і прийняття рішення, які характерні і для особистої саморегуляції як однієї з різновидів управління. Тому людина також прагне мати максимум цінної інформації для прийняття припустимого рішення, яке вигідне для нього. Реалізація такого прагнення – свідчення свободи громадянина. Звідси конституційне закріплення даного права – це крок вперед у розширенні інформаційних можливостей, а значить і свободи особи, у розвитку нових інформаційних відносин між людиною і державою. Водночас, щоб воно стало «живим» і діючим правом, необхідні відповідні гарантії, що складаються з умов, які забезпечують безперешкодне здійснення цього права і створюють, по суті справи, механізм його реалізації. Зупинимося більш докладніше на політичних, законодавчих та організаційно-технічних заходах, в створенні яких ОВС України повинно належати чільне місце.

Політичні гарантії пов'язані з подальшим проведенням демократичних перетворень, що, безсумнівно, буде сприяти найбільш повній реалізації права на отримання інформації. У свою чергу, використання персональних комп'ютерів у політичній сфері все більш буде впливати на практику демократії, буде змінювати відносини між владою держави і громадянським суспільством. Інформатизація забезпечить широкий доступ до інформації і тим самим полегшить «функціонування» суспільства, полегшить більш повне здійснення народовладдя. Політичні гарантії пов’язані, зокрема із впровадженням новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в управлінську діяльність ОВС України, що дасть змогу привернути до участі в управлінні будь-яку зацікавлену сторону.

Серед законодавчих гарантій необхідно виділити потребу в прийнятті спеціального Закону України «Про право на інформацію», де важливо закріпити основи інформаційної системи в країні, дати нормативну характеристику інформації та її видів, визначити права й обов'язки суб'єктів інформаційних відносин, юридичний режим роботи з інформацією. Подібні закони діють в США, Німеччині, Франції і в деяких інших державах. Ми живемо в країні, де ще багато відомостей сховані за сьома печатками. Однак в таких умовах неможливо створити нормальне громадянське суспільство. У подібному законі необхідно розвити і конкретизувати ст. 32 Конституції України, де сказано, що «кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею». Обов'язки цих органів повинні бути дуже чітко і детально позначені з тим, щоб зводити до мінімуму можливості свавілля з боку чиновників. Юридичною гарантією дотримання ст. 32 Конституції України могла б виступити окрема стаття Кримінального кодексу України, наприклад, із такою назвою «Відмова в наданні громадянину інформації». При цьому така норма могла б включати два діяння: 1) неправомірна відмова посадової особи в наданні громадянину документів і матеріалів, що безпосередньо торкаються прав і свобод громадян; 2) надання йому неповної або явно помилкової інформації. Обидва діяння стають злочином тільки у разі заподіяння правам і законним інтересам громадян шкоди, що повинна бути причинно пов'язана із згаданими діяннями. Тут же визначаються і відповідні санкції. В чинному Кримінальному кодексі [352] така стаття відсутня. Слід зазначити, що подібна норма уже введена в Кримінальний кодекс Російської Федерації.

Щоб уникнути усіляких упереджених тлумачень в майбутньому Законі «Про право на інформацію» також необхідно встановити і систему обмежень права громадян на інформацію. Адже цілком зрозуміло, що тут неминучі певні межі, рамки, що у загальному виді зафіксовані в ст. 34 Конституції України: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Проте, сама по собі фіксація обов'язків посадових осіб надавати інформацію громадянам і фіксація системи обмежень не будуть виконувати свою повноцінну роль без установлення юридичної відповідальності за їх порушення, за перешкоди в задоволенні інтересів громадян, за приховання або перекручування тих або інших повідомлень. Крім того, у Законі «Про право на інформацію» слід закріпити і систему правових обмежень, базуючись на принципі інформаційної відкритості. Цей принцип повинен виражатися:

– у доступності для громадян інформації, що зображує суспільний інтерес або торкається особистих інтересів громадян;

– у систематичному інформуванні громадян про передбачені або прийняті рішення;

– у здійсненні громадянами контролю за діяльністю державних органів, організацій і підприємств, громадських об'єднань, посадових осіб і прийнятими рішеннями, що пов'язані з дотриманням, охороною і захистом прав і законних інтересів громадян.

Роль ОВС України у цих заходах, на нашу думку, повинна визначатися як законодавчою ініціативою, так і подальшим створенням підзаконних нормативно-правових актів, які підтверджують потенційно активний зміст діяльності ОВС України щодо реального впливу на об’єкт управління.

Для упорядкування багатьох інформаційних відносин, що існують поки ще стихійно, для визначення оптимальної системи обмежень права людини на інформацію потрібен пакет нормативних актів. Деякі з них уже діють, наприклад, закони України «Про державну таємницю», «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах». Інші закони ще слід розробляти. Йдеться, зокрема, про закони про військову таємницю, підприємницьку таємницю і т. ін. Варто підтримати і висловлену в літературі пропозицію щодо необхідності прийняття закону про охорону таємниці особистого життя, де одним із розділів може бути такий: «Захист прав і свобод людини в зв'язку з використанням засобів інформатики». Відповідно до змісту запропонованого закону громадянин має право визначати, яка інформація про нього персонального характеру може бути доступна для інших осіб і для кого саме. І хоча в ст. 23 Закону України «Про інформацію» мова йде про персональні дані громадян і встановлюється для приватної інформації певний правовий режим, вважаємо, що однією статтею не обійтися. Потрібний і спеціальний закон, у якому важливо ґрунтовно і детально регламентувати цю досить особисту сферу.

Відповідно до ст. 32 Конституції України право громадянина на інформацію так само, як і всяке право, можна захищати в суді, що є ще однією істотною законодавчо-юридичною гарантією. На це ж націлені ст. 10 («Гарантії права на інформацію»), ст. 31 («Доступ громадян до інформації про них»), ст. 45 («Охорона права на інформацію»), ст. 47 («Відповідальність за порушення законодавства про інформацію») Закону України «Про інформацію» [11]. Крім того, з метою забезпечення закріплених ст. 34 Конституції України інформаційних прав громадян, дотримання їх законних інтересів у цій галузі варто вивчити питання щодо можливості створення в складі Верховного Суду України або Вищого арбітражного суду України колегії з інформаційних спорів. Про це вже йшлося раніше, наприклад, згадувалось у Рекомендаціях учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи» [278].

З огляду на тенденцію до інтеграції правової системи України з іншими правовими системами розвинутих країн, важливо створювати загальні механізми реалізації права людини на інформацію та його захисту. До них, зокрема, можна віднести і положення ст. 55 Конституції України, де встановлено, що «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Серед організаційно-технічних заходів потрібно виділити проблему комунікацій у нашій країні як головну, тому що, якщо немає демократичних структур в галузі комунікацій, то немає і гарантій для здійснення права на отримання і поширення інформації, а тому немає і демократії. Розвиваючи на основі нових інформаційних технологій відповідну інфраструктуру в ОВС України, можна перетворити проголошену в Конституції України ідею в реальність. На нашу думку, індивід, який озброєний комп'ютером і має вільний доступ до всіх відкритих баз даних і знань, за рівнем інформованості не тільки не поступається, але може перевершувати державних службовців. Наявність інтегрованих систем зв'язку відкриває, по суті, необмежені можливості для підприємницької ініціативи, контактів і взаємодій, що саме по собі становить об'єктивну соціально-економічну підставу реальної демократії. Особливо потужним чинником є механізми самоорганізації інформаційних систем і горизонтальних мереж.

Тому уже зараз створюються деякі передумови для цього. Наприклад, діють окремі регіональні банки даних, що призначені для інформаційного обслуговування населення, але, в основному, з побутових питань: розподілу житла, врахування автомобілів, працевлаштування і т.ін. Тим часом, давно вже необхідні банки даних про населення, що містять, насамперед, відомості, які не змінюються протягом усього життя людини, а можливо, і що постійно обновлюються. Користь тут очевидна: полегшити відповіді на запити, усунути дублювання, обмінюватися відомостями, передавати їх, економлячи сили і час. Можливість за допомогою персонального комп'ютеру одержувати конкретну інформацію в конкретній базі даних усуває багатьох посередників у такому процесі, найчастіше позбавляє подібних посередників бюрократичних навичок. І в цьому плані інформатизацію ОВС України можна розглядати як удар по бюрократизму, адже недоступність інформації для громадян під час реалізації їх прав – живильне середовище для всіляких бюрократичних дій. Нові інформаційні технології в ОВС України, демонтуючи монополізм державних структур на інформацію, роблять здійсненним на практиці принцип рівної доступності до неї всіх зацікавлених сторін.

Слід зазначити, що в деяких міжнародних документах стосовно прав людини згадується про права на вільне використання телекомунікацій. Зокрема, у 1969р. вперше було введено в політичний і науковий обіг нове концептуальне поняття «право на комунікацію», що має вихідними передумовами як пасивне, так і активне право реципієнта інформувати і бути поінформованим [353, р. 14]. Так, у 1969 р. директор інформаційного бюро ООН Жан Д’Арсі порушив питання про недостатність права на інформацію, записаного в ст. 19 Загальної декларації прав людини [351]. Він запропонував зокрема ввести в міжнародну практику таке поняття – «право на комунікацію», як нове право людини. На сьогодні, на думку деяких політичних діячів України, ще передчасно говорити про те, що погляд, який пов’язаний з розумінням права на комунікацію як базового права людини, притаманний широкому загалу світової громадськості чи правлячим елітам більшості країн світу [354]. Варто зауважити, що в кожному базовому документі про права та свободи міститься норма про те, що перелік прав людини не закритий та реалізація основних прав людини не повинна зменшувати можливості реалізації інших прав. У зв’язку з цим є всі підстави легалізувати й принцип універсального доступу (універсального обслуговування) та відповідне право громадян – право на універсальне обслуговування, право на універсальний доступ. Вважаємо, що мета універсального обслуговування під час управління ОВС України інформаційною сферою суспільства – це забезпечення потребуємого в суспільстві рівня відкритості, мобільності та ефективності розвитку політики, бізнесу та соціального середовища.

Вважаємо за доцільне підкреслити, що інформаційні та телекомунікаційні засоби та системи складають по суті матеріальний кістяк виробництва та споживання послуг. Головними інструментами формування єдиного інформаційного простору, що передбачає широкомасштабну комп’ютеризацію процесів переробки інформації у всіх сферах діяльності та активне використання систем інформаційного обміну, і є телекомунікаційні засоби та системи. Тобто характерною ознакою інформаційного суспільства є конвергенція електронно-обчислювальної техніки з технікою засобів зв’язку. Тому у багатьох випадках йдеться про конвергенцію інформаційних та телекомунікаційних послуг, в деяких випадках вони розглядаються окремо. Хоча, на наш погляд, і в останньому випадку слід розглядати їх як взаємообумовленими та взаємопов’язаними. Таким чином, мова може йти про широкий підхід до тлумачення поняття інформації як комунікації, спілкування, а також про те, що телекомунікаційні послуги уявляють собою частину такого спілкування, частину комунікативних взаємозв’язків соціуму. При такому підході установлюється пряма залежність між розвитком в Україні телекомунікаційних відносин та становленням інформаційного суспільства. Базуючись на широкому підході до інформації (на наш погляд, тенденція прямування до інформаційного суспільства обумовлює саме такий підхід), при розгляді інформаційних послуг ми зустрінемося не тільки з відносинами щодо обігу інформації за допомогою традиційних засобів, але й з відносинами, що пов’язані, наприклад, з телефонією.

При забезпеченні телефонного зв’язку оператор не надає власно інформаційних послуг, оскільки при цьому він не надає інформацію. Оператор забезпечує можливість персональної комунікації у режимі реального часу, тобто створює передумови інформаційного обміну. Проте, відомо, що деякі види зв’язку можуть сполучати телекомунікаційні та інформаційні риси, наприклад, власник пейджеру може отримати інформацію про погоду, курс валют тощо. З цієї причини пейджинговий зв’язок правильно б було віднести до інформаційних засобів. Інформаційні послуги, що пов’язані з Internet, складають найбільш різноманітну частину всього обсягу інформаційних послуг. Слід підкреслити, що Internet – послуги можна поділити на дві основні частини: послуги щодо доступу до мережі; послуги щодо використання мережі. Перший вид послуг – це приклад саме телекомунікаційних послуг, другий – саме інформаційних послуг. Таким чином, інформаційна послуга в широкому змісті – це сприяння в безпосередньому пошуку, отриманні, передачі, розповсюдженні, обробці, зберіганні інформації (при цьому використовується «широке» трактування інформації). На сьогодні легальне визначення інформаційної послуги міститься в Законі України «Про Національну програму «інформатизації» [87] (до речі, там використовувалося «вузьке» трактування інформації). Безумовно, питання визначення понять «інформація», «інфор­ма­ційна послуга» потребують свого подальшого наукового дослідження. Вважаємо, що в майбутніх законах «Про право на інформацію», «Про телекомунікації» необхідно визначитися як з поняттям інформації, так і з поняттям інформаційної послуги, враховуючи при цьому розбудову інформаційного суспільства в Україні. На нашу думку, тенденція до розвитку повинна відбиватися не тільки в техніко-економічному аспекті, але й у визначенні основних понять інформаційного суспільства, які, безумовно, ґрунтуються на існуючому науковому досвіді, нових процесах та явищах.

Важливо ОВС України активніше проводити і просвітницьку виховну діяльність щодо пропаганди серед громадян знань про юридичні можливості в інформаційній сфері. Одним із пріоритетних напрямків роботи ОВС України слід вважати розширення права громадян на інформацію і надійність його у забезпеченні. Реалізація цього напрямку передбачає різноманітні організаційно-правові заходи, зокрема пропаганду серед громадян знань про юридичні можливості в інформаційній сфері; видавництво довідників щодо реалізації права людини на інформацію; висвітлення державної та відомчої політики в ЗМІ; особистий контакт правоохоронців з населенням тощо. При цьому співробітники ОВС України повинні розуміти, що найбільший інтерес населення пов’язаний з інформацією, що має відношення до правових механізмів захисту законних інтересів та побудування на основі розгляду ситуацій (прецедентів). Ці заходи є превентивними методами, які сприятимуть покращенню криміногенної ситуації в Україні та підвищенню ефективності управління ОВС України інформаційною сферою суспільства.

Право громадянина на інформацію – це свого роду гарантія, тому що встановлення і реальне втілення в життя даної юридичної можливості буде означати істотне досягнення в підвищенні правової захищеності особистості взагалі. Саме вільна циркуляція інформації в соціальних зв'язках дозволить громадянину не залежати так жорстко, як це було раніш, від державних структур, і поряд з економічною самостійністю (право власності) буде створювати більш повні гарантії його інтересів. Право на інформацію все більш перетворюється в специфічне «суперправо» тому, що тільки в рамках системи знань людина спроможна реалізовувати свої права. Знання допоможуть їм стати невід'ємними. Дійсно, інформація грає першорядну роль у реалізації прав і свобод людини. Наприклад, право власності не може найчастіше цілком здійснитися в умовах невизначеності, відсутності необхідних знань. Так, під час проведення приватизації багато комерційних банків пропонували населенню свої акції, обіцяючи привабливі дивіденди. Але хто підкаже, наскільки виправданий ризик майбутнього акціонера? Практично у всіх країнах світу регулярно публікуються рейтинги банків. Вважаємо, що й в Україні є необхідність в такому роді інформації. Якщо взяти права споживача, то вони також не можуть перетворюватися в життя без достатніх і достовірних відомостей про якісні та неякісні товари, без реклами й антиреклами, без правдивої інформації в галузі порівняльного тестування однотипних товарів, сертифікації продукції і т.ін. Для цього Міжнародна конференція товариств споживачів організувала спеціальну інформаційну службу, де формується банк даних про якість продукції, її виробників і імпортерів тощо. Генеральна Асамблея ООН 9 квітня 1985 р. прийняла Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, на базі яких Міжнародна організація Спілок споживачів сформувала вісім основних прав споживачів, у тому числі і право на інформованість (право одержувати відомості, які необхідні для того, щоб робити обґрунтований вибір). Закон УРСР «Про захист прав споживачів» у ст. 18 зобов'язує продавця, виробника, виконавця своєчасно надавати споживачу необхідну достовірну інформацію про товар (роботу, послуги) у доступній, наочній формі, яка б забезпечувала можливість компетентного вибору [355].

Від своєчасної, повної і достовірної інформації залежить і реалізація права на сприятливе навколишнє середовище (ст. 50 Конституції України). Більш конкретно це закріплено в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» [356], де сказано, що громадяни мають право на отримання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров'я людей, а також на участь у проведенні громадської екологічної експертизи. Правовою гарантією цих прав є забезпечення їх правом на об'єднання в громадські природоохоронні формування й участь цих об'єднань у діяльності щодо охорони навколишнього середовища [356]. Кодекс України про адміністративні правопорушення (ст. 1885) передбачає адміністративну відповідальність у випадку ненадання посадовим особам органів, що здійснюють державний контроль в галузі охорони навколишнього середовища, необхідної інформації або надання неправдивої інформації [357]. Що ж стосується прав громадян у цьому питанні, то це передбачено в чинному законодавстві – новому Кримінальному кодексі [352], але в розділі VIII «Злочини проти довкілля» (ст. 238). В розділі V – «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» – така стаття відсутня.

Політичні права і свободи – це право безпосередньо брати участь в управлінні справами суспільства і держави, виборчі права, свобода думки, слова та інші, які теж залежать від інформації. Інформаційна відкритість, прозорість – це найважливіша компонента демократичного процесу, без якої від концепції народовладдя залишаться лише зовнішні ритуали, байдужі виборцю. Саме за допомогою повноцінного інформаційного середовища створюється основа для ефективних рішень, які прийняті на референдумі, у процесі якого громадяни самі формують право. Тут вони виступають у ролі правотворчого органу, що, природно, як і всякий інший подібний орган, повинен оперувати винятково достовірною інформацією. У разі її відсутності референдум як самий демократичний інструмент перетворюється в засіб маніпуляції громадською свідомістю. Точно так само складається справа і з виборчими правами, що без належної системи інформування «винищуються» таким феноменом соціально-політичного життя як популізм. Таким чином, реально здійснене конституційне право на інформацію виконує важливі функції в життєдіяльності людини. До того ж в міру прямування нашого суспільства до більш стійких демократичних норм і інститутів його роль і ступінь впливу на реалізацію прав і свобод громадянина буде, безсумнівно, тільки зростати. Незаконно і необґрунтовано обмежувати таке право означає послабляти механізм забезпечення свободи особи в цілому. Розширювати його і робити більш надійним у реалізації – означає зміцнювати юридичне положення громадянина, підвищувати впевненість людини у власних силах, сприяти найбільш повному задоволенню його інтересів, у чому, власне, і полягає головна ціль прав і свобод.

Об'єктивна потреба побудови інформаційного суспільства в Україні як головної умови її політичного і соціально-економічного прямування вперед призвела до усвідомлення необхідності реалізації державної інформаційної політики ОВС України. В контексті управління ОВС України інформаційною сферою суспільства мова повинна йти не тільки про права громадян, юридичних осіб і ОВС України на вільне одержання, поширення і використання інформації, але і про необхідність захисту та раціональне використання інформаційної сфери суспільства.

<< | >>
Источник: Арістова Ірина Василівна. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2002. 2002

Еще по теме Організаційно – правові механізми забезпечення ОВС України конституційного права громадян на інформацію:

  1. Кадрове та інформаційне забезпечення як чинники удосконалювання процесу управління в ОВС України
  2. Інформаційне забезпечення оперативно-розшукової діяльності ОВС України
  3. РОЗДІЛ 2 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
  4. РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ
  5. РОЗДІЛ ІІ Організаційно-правові засади державного управління національною інформаційною сферою України
  6. Житлове забезпечення як вид матеріального забезпечення працівників ОВС
  7. Пенсійне забезпечення в системі матеріального забезпечення працівників ОВС
  8. Сутність та структура грошового забезпечення у системі матеріального забезпечення працівників ОВС
  9. Поняття та структура механізму адміністративно-правового забезпечення дотримання прав людини в правоохоронних органах України
  10. Медичне та санаторно-курортне забезпечення в системі матеріального забезпечення працівників ОВС
  11. КНЯЗЕВИЧ РУСЛАН ПЕТРОВИЧ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРІВ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2002, 2002
  12. РОЗДІЛ 2 МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ УКРАЇНИ
  13. РОЗДІЛ ІІІ Організаційно-правові засади управління органів внутрішніх справ України відомчим сектором інформаційної сфери держави
  14. БАСАРАБ РУСЛАН ІГОРОВИЧ. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  15. 3.1 Поняття та структура механізму забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність під час застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -