<<
>>

4.3. Роль «безпеки» нормотворення ОВС України у гарантуванніінформаційної безпеки інформаційної сфери суспільства

В контексті державного та відомчого управління інформаційною сферою суспільства мова повинна йти і про необхідність захисту цієї сфери, тобто про розробку механізмів інформаційної безпеки.

Це необхідно не тільки під час обґрунтування управлінських рішень, нормотворчої та правозастосовної діяльності, але й для забезпечення інформаційного суверенітету держави. Безумовно, розробка та впровадження цих механізмів має не тільки відомче, але й національне та міжнаціональне значення.

Одним з основних напрямків реалізації державної інформаційної політики ОВС України повинно бути врахування вимог забезпечення інформаційної безпеки як однієї із складових системи забезпечення національної безпеки. Для забезпечення інформаційної безпеки необхідно встановити зважений правовий режим з усіх видів інформації. В умовах демократії свобода інформації повинна бути нормою, проте, державні інтереси, а також інтереси суспільства й окремої особистості потребують захисту, вимагають від держави, її правоохоронних органів накладати певні обмеження на свободу інформації. В цьому зв'язку необхідно зрозуміти та сформулювати державні і відомчі інтереси, чинники і погрози в інформаційній сфері, провести оцінку ефективності існуючої системи безпеки та намітити першочергові заходи щодо її удосконалювання. З урахуванням вищевикладеного стає очевидним, що в стратегічних інтересах безпеки держави і суспільства необхідно створення не тільки розвинутої інформаційної сфери суспільства, але і вирішення питань її захисту. Адже саме через інформаційну сферу суспільства в основному здійснюється погроза безпеці України в різноманітних сферах її діяльності.

У певних випадках інформація може використовуватися не тільки у корисних цілях, але і на шкоду інтересам особистості, суспільства і держави. Глобалізація процесів інформатизації призводить і до небажаних соціально-правових наслідків.

У першу чергу, це стосується проблеми ігнорування інформаційного порядку і правил обміну інформацією (державних кордонів, національного законодавства, правових інтересів особистості, держави і суспільства), широкомасштабне інформаційне піратство (ігнорування авторських прав і прав власників інформації), інформаційна інтервенція і т. ін. Тому завдання забезпечення безпеки інформаційної сфери суспільства та її «коректного» використання визначається як пріоритетне і повинно вирішуватися превентивно стосовно інших завдань забезпечення національної безпеки країни. Результативність його рішення детермінує політичну, економічну, військову та інші складові національної безпеки України.

Одним з першочергових завдань щодо створення надійної системи забезпечення інформаційної безпеки і захисту інформаційної сфери суспільства є своєчасний розвиток законодавства. І в цьому зв'язку необхідно враховувати накопичений міжнародний досвід. У найбільш розвинутих країнах світу розробка правових заходів у боротьбі з комп'ютерною злочинністю і захисту інформаційного простору ведеться вже більш 20 років. З метою уніфікації національних законодавств Рада Міністрів Європейського Союзу в 1989 р. розробила список правопорушень у сфері комп'ютерної інформації, що рекомендований країнам – учасницям ЄС для створення кримінально-правової стратегії розробки законодавства. Так, у лютому 1996 р. на VII пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав – учасниць СНД був прийнятий «Модельний Кримінальний кодекс» [358]. Він має рекомендаційний характер для країн, що входять до СНД. Велика робота проводиться й в Україні. Вченим необхідно досліджувати наявний зарубіжний досвід, адаптувати його до нашої дійсності і рекомендувати законодавчим органам використовувати під час розробки кримінального законодавства.

На сьогодні в новий Кримінальний кодекс України включений розділ ХVI, що передбачає відповідальність за злочини в сфері комп'ютерної інформації [352, ст.ст. 361-363]. Крім того, варто провести комплекс практичних заходів щодо удосконалювання регулювання суспільних відносин із приводу безпечного використання інформаційних ресурсів.

Він має містити у собі не тільки питання формування, але й удосконалювання нормативно-правового забезпечення захисту єдиного інформаційного простору. У цьому напрямку діють закони України «Про державну таємницю» [141], «Про інформацію» [11], «Про захист інформації в автоматизованих системах» [150], «Про Національну програму інформатизації» [87]. Водночас аналіз проблеми показує, що стан безпеки в інформаційній сфері в нашій країні поки навряд чи здатний задовольняти життєво важливі потреби й інтереси особистості, суспільства і держави. Таким чином, ми стоїмо перед необхідністю удосконалювання системи забезпечення безпеки, у тому числі в інформаційній сфері суспільства.

Розглянемо один з аспектів інформаційної безпеки. Однак, перш за все, виникає таке питання. Як зробити нормотворення «безпечним», тобто звести до мінімуму ті негативні наслідки, що маємо на сьогодні в правозастосуванні? «Безпека» нормотворення (на прикладі законотворення), із точки зору захисту інтересів особистості, держави і суспільства, а також можливості їх повної реалізації, може припускати:

– єдині правила «безпечної» діяльності суб'єктів законодавчої (нормотворчої) ініціативи;

– «безпеку» правової інформації;

– безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій і правозастосовній діяльності.

Для усвідомлення ролі ОВС України у створенні механізмів «безпечного» нормотворення, а також розробки певних організаційно-правових заходів щодо вирішення цієї проблеми вважаємо за доцільне проаналізувати стан питання забезпечення законотворчого процесу у Верховній Раді України. Зупинимося на першому з напрямків, тобто на «безпечній технології» забезпечення законотворчого процесу. У цьому напрямку в Україні вже зроблені перші кроки, причому достатньо успішні. Спільними зусиллями спеціалістів НАН, Академії правових наук, Секретаріату Верховної Ради України у 1990 р., була створена і успішно розвивається оригінальна, комплексна, багатофункціональна комп’ютеризована система інформаційно-аналітичного забезпечення законотворчої, нормотворчої, правозастосовної та правоосвітньої діяльності [359, с.33-37].

Необхідність створення такої системи обумовлена, зокрема, актуальністю підвищення якісного рівня і скорочення технологічного циклу законотворчого процесу, моделювання, аналізу, експертизи, обґрунтування з наступним прийняттям у парламенті відповідних нормативних актів. На сьогодні ця система інтегрує понад 20 автоматизованих комплексів обробки даних, що супроводжують замкнутий технологічний цикл забезпечення законотворчого процесу. Вважаємо важливим відзначити деякі з функціональних і забезпечувальних підсистем, що розроблені та впроваджені для підтримки законотворчої і правозастосовної діяльності.

Підсистема «Законопроект» обслуговує технологічний процес розробки законодавчих актів від часу реєстрації початкового варіанту, вивчення проблеми, що потребує правового регулювання, збирання пропозицій, необхідної інформації з різних джерел, формування законопроектів до кінцевого юридичного оформлення [359, с. 33]. У цьому зв'язку слід підкреслити, що підвищення ефективності законодавчої роботи Верховної Ради України потребує свого відповідного підкріплення глибокими, системними та неупередженими науковими дослідженнями й аналітичними розробками.

Функцію безпосереднього забезпечення Верховної Ради України, її постійних комітетів та окремих народних депутатів України науково-дослідницькими та інформаційно-аналітичними матеріалами з питань економічної, соціальної, гуманітарної, галузевої та регіональної політики здійснює Науково-аналітичне управління Секретаріату Верховної Ради України [360, с. 28, 29]. Як відзначає Е.А. Афонін, одним із кроків у напряму пошуку нових підходів продуманої політики документально-інформаційного (бібліотечного) забезпечення стало утворення 18 жовтня 1996 р. в структурі Секретаріату Верховної Ради України двох самостійних підрозділів: Науково-аналітичного управління і Відділу інформаційно-бібліо­теч­ного забезпечення (функціонально – парламентської бібліотеки)­ [361,­ с. 30-32]. «Генеральним напрямом свого розвитку Відділ бачить в переході до повноцінної сучасної електронної Парламентської бібліотеки. Системоутворюючим початком у цій роботі може стати реалізація проекту ЭЛІБР – створення Електронного інформаційно-бібліо­теч­ного ресурсу для органів влади і управління центрального і регіонального рівнів. ЭЛІБР - це складова Національної програми інформатизації України, прийнятої Верховної Радою України в лютому 1998 року» [361, с. 32].

Вважаємо за необхідне зазначити конструктивну діяльність Юридичного управління Секретаріату Верховної Ради України. Положення про Юридичне управління Секретаріату Верховної Ради України було затверджено 25 грудня 1997 р. [362, с. 21, 22].

Сприянню становлення національної правової системи служить також Науково-експертне управління Секретаріату Верховної Ради України [363, с. 23-27]. Останнім часом відділом гуманітарних проблем та захисту прав людини Науково-експертного управління було розглянуто ряд проектів законів та постанов, у тому числі, пов'язаних із діяльністю ЗМІ, зокрема телебачення і радіомовлення, питань релігії, культури, свободи слова. Проте, вважаємо, що треба активізувати дії як законодавців, так співробітників цього відділу в напряму розробки законопроектів, що забезпечують свободу слова та інші права людини. Керівник Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України А.Р. Мацюк вважає, що про ставлення виконавчої влади до виконання своїх повноважень у сфері боротьби із злочинністю свідчать, наприклад, непоодинокі факти тривалого ігнорування вимог законів України, відповідно до яких Кабінету Міністрів України, міністерствам і відомствам доручалося підготувати і прийняти ті чи інші нормативно-правові акти або внести на розгляд Верховної Ради України відповідні законопроекти [363, с. 27]. Таким чином, на сьогодні найбільш актуальним в діяльності Верховної Ради України щодо боротьбі із злочинністю є:

– прийняття найбільш актуальних законів, що визначають повноваження і правовий статус правоохоронних органів, підстави юридичної відповідальності, регулюють правоохоронну діяльність. З цією метою доцільним виглядає створення на базі Інституту законодавства Верховної Ради України постійно діючих робочих груп із числа провідних вчених-криміналістів, відомих своїми працями та участю в законодавчій діяльності, для розробки на контрактній основі відповідних законопроектів;

– ефективний, із використанням всіх можливих форм, парламентський контроль за виконанням Кабінетом Міністрів України, міністерствами і відомствами, Верховним Судом України, Прокуратурою України вказаних програм; ініціалізація притягнення до відповідальності осіб, на яких було покладене виконання конкретних пунктів вказаних програм [363, с. 27].

Відділ проблем організації діяльності правоохоронних органів та боротьби із злочинністю Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України постійно взаємодіє з комітетами Верховної Ради України з питань правової реформи і законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією (у лютому 2000 р. цей комітет розділився на два комітети).

У 1994 р. в апараті парламенту як самостійний структурний підрозділ було засновано Інститут законодавства Верховної Ради України. Це було продиктовано реальною життєвою необхідністю [364, с. 39].

Одне з провідних місць у системі підрозділів Секретаріату Верховної Ради України займає Управління організаційної роботи з комітетами. Ця структура координує зусилля секретаріатів комітетів, секретаріатів депутатських фракцій, груп, що спрямовані на забезпечення підготовки законопроектів, їх своєчасного проходження і розгляду у Верховній Раді України [365, с. 18-21].

«Рада» – це підсистема, що забезпечує процес голосування, супроводження пленарних засідань Верховної Ради України, накопичення інформації про роботу народних депутатів під час обговорення законопроектів на сесії та під час проведення аналізу діяльності парламенту в цілому й окремих фракцій, а також стенографування [359, с. 33].

Система «Контроль проходження законопроектів у Верховній Раді України» призначена для автоматизації безперервного відстеження за проходженням законопроектів у Верховній Раді України відповідно до Регламенту та порядку денному [359, с. 34].

Автоматизоване робоче місце (АРМ) «Законотворець» призначено для народних депутатів України, їх помічників та апарату комітетів Верховної Ради України. Користувачеві надається можливість переглянути на екрані ПЕОМ та надрукувати порівняльну таблицю і таблицю зауважень до всього тексту законопроекту або окремих його частин, остаточну редакцію, таблиці співвідношень у двох варіантах (для двох або кількох законопроектів) [359, с. 34, 35].

Функціонування інформаційної системи GLIN у Верховній Раді України розглядається як найважливіша складова частина інформаційно-аналітичного забезпечення законодавчої та правозастосовної міжнародної діяльності парламенту України [359, с. 36].

Керівник Центру комп’ютеризованих інформаційних систем Секретаріату Верховної Ради України М.Я. Швець вважає, що основними результатами впровадження комп’ютеризованої інформаційно-аналітичної системи законотворчої і правозастосовної діяльності є:

– підвищення рівня обґрунтованості управлінських рішень за рахунок можливості широкого використання різноманітних джерел альтернативної аналітичної інформації, вчасної обробки даних, достатнього інформаційного забезпечення нормотворчої діяльності, застосування сучасних наукових методів та засобів обробки інформації, що сприяє також зменшенню впливу суб'єктивних чинників;

– підвищення продуктивності праці в нормотворчій та правозастосовній діяльності за рахунок можливості швидкого пошуку та порівняльного аналізу даних у великих масивах інформації;

– скорочення технологічного циклу проходження законопроектів, уникнення паралелізму в законопроектних роботах та багатоаспектному використанні накопичених даних;

– можливість моделювання та прогнозування наслідків введення нових законів та підзаконних актів ще до їх прийняття;

– значна економія матеріальних і трудових ресурсів під час розробки законопроектів та інших нормативних актів [359, с. 37].

Аналіз першого напрямку «безпеки» нормотворення – безпечна технологія забезпечення законотворчого процесу – дозволяє зробити певні висновки. Для забезпечення розвитку цього напрямку здійснена інституціоналізація парламенту й апарату Верховної Ради України. Кожна із згаданих вище структур має свої завдання і виконує властиві їй функції, тобто має певну автономність. Проте, розробка і прийняття законів – це не статика, а динаміка – законодавчий процес, що припускає тісний взаємозв'язок і обмін інформацією по каналах прямого та зворотного зв'язку між кожною із функціональних підсистем Верховної Ради України. Досягти ефективності і «безпеки» нормотворення можливо лише у разі одночасного вдосконалення кожної із структур з обов'язковим врахуванням вимоги ефективності зворотного зв'язку.

Вважаємо, що для посилення «безпеки» законотворчого процесу варто рухатися в напрямку прозорості законодавчого процесу. У демократичних країнах слухання в комітетах є однією з основних ділянок у законодавчому процесі, де зацікавлені групи можуть бути учасниками законодавчого процесу. Вважаємо, що поряд із збільшенням членів апарату Верховної Ради України для якісного виконання призначеної їм роботи, необхідно придбання ними додаткових професійних навичок для належного забезпечення законодавчого розвитку. Як додаткову навичку службовців апарату Верховної Ради України варто виділити найважливішу – здатність аналізувати позитивні і негативні наслідки запропонованих проектів законів. Це чітко вказує на потребу в підготовці кадрів у галузі аналітичних досліджень і подання даних. Також важливими додатковими навичками є знання методики складання законопроектів і досвід у конкретній предметній сфері законодавства. З огляду на думки депутатів і практику законотворчої діяльності [366, с. 2-9; 367, с. 52-56], регламент є ефективним у разі забезпечення організації законодавчого процесу, проте, це далеко не так, коли йдеться про забезпечення окремим депутатам і фракціям рівних можливостей. Цей недолік у значній мірі впливає на «безпеку», а також вимагає розробку і затвердження єдиних правил «безпечної» діяльності суб'єктів законодавчої ініціативи; потрібна також розробка закону про регламент. Безумовно, це далеко не повний аналіз першого напрямку «безпечного» нормотворення. Проте, уже зараз очевидна необхідність врахування цього чинника в розвитку законодавчої практики, а також забезпеченні інформаційної безпеки шляхом здійснення організаційно-правових заходів.

З урахуванням досвіду законотворчої діяльності у Верховній Раді України вважаємо, що досягти ефективності і «безпеки» нормотворення в ОВС України можливо лише у разі одночасного удосконалювання діяльності Управління правового забезпечення Штабу МВС України, юридичних бюро, юридичних груп на всіх рівнях ОВС України з обов’язковим урахуванням вимоги ефективного зворотного зв’язку. Співробітники ОВС України, функціональні обов’язки яких пов’язані із забезпеченням нормотворчого процесу, повинні володіти методикою складання нормативних актів, а також знаннями у конкретній предметній сфері нормотворення, здатністю аналізувати позитивні і негативні наслідки запропонованих проектів нормативно-правових актів, спроможністю використовувати новітні інформаційні технології. На нашу думку, саме Управління правового забезпечення Штабу МВС України повинно бути тою структурою в ОВС України, що покликана, накопичуючи інформацію про сучасний стан правоохоронної діяльності, правової системи, не лише передбачати тенденції її розвитку, а аргументовано визначати кожний наступний крок у реформаторській діяльності. При цьому одночасно вживати всіх можливих заходів щодо того, щоб необхідність і мета його здійснення була відома і зрозуміла і тим, хто має здійснювати цей крок, і тим, задля кого він здійснюється.

Таким чином, своєрідність цього аспекту інформаційної безпеки полягає у передбаченні негативних наслідків у правозастосовній практиці, що вимагає від ОВС України якісного нормотворення. Це стосується відомчих нормативних актів (підзаконних нормативно-правових актів) – наказів, інструкцій, циркулярів, положень, статутів. «Безпека» нормотворення вимагає також і «безпеки» правозастосування, яка безпосередньо пов’язана з високим рівнем інформаційно-правової культури правоохоронців, якісною виконавчою дисципліною.

Не менш важливим і перспективним напрямком забезпечення «безпеки» нормотворення є «безпека» правової інформації. В основі «безпеки» правової інформації є свобода інформації (про яку вже йшлося у підрозділі 4.2) і заборонний принцип права (все, що не заборонено законом, – дозволено). Це закріплено в основних міжнародних правових документах, Конституції України й у ряді законів. Вважаємо, що на ці дві складові «безпеки» правової інформації варто подивитися із системної точки зору, з огляду на їх тісний взаємовплив і взаємозв'язок. Як записано в ст. 3 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на свободу; у ст. 19 визначено «право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно притримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»; у ст. 18 проголошено право на свободу думки [351]. Пізніше ці права і свободи знайшли відбиток:

– у ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, де додатково було зазначено, що свободи одержання і поширення інформації реалізуються без втручання державних органів [368];

– у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де уточнюється, що ці свободи відносяться до всякого роду інформації, ідей і засобів їх поширення [369].

Вище вже відзначалося, що в Конституції України ці права і свободи закріплені таким чином:

– свобода думки і слова (ст. 34: «…кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим способом – на свій вибір»);

– свобода особистого і сімейного життя (ст. 32: «…не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини»);

– таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції (ст. 31: «…винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо»);

– право громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32: це відноситься до відомостей, що «не є державною або іншою захищеною законом таємницею»);

– право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);

– право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50: «…така інформація ніким не може бути засекречена»);

– право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54: результати інтелектуальної, творчої діяльності громадянина «ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом»);

– право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст.59: «...у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно»).

З метою реалізації цих прав і свобод Конституція України встановлює гарантії, обов'язки, механізми захисту, відповідальності. До основних гарантій відносяться визнання прав і свобод громадянина невідчужуваними і рівними (ст.ст. 21, 22: «...конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані»), що безпосередньо діють (ст. 8: «...норми Конституції України є нормами прямої дії») відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, і що захищаються судом (ст. 55). У ст. 3 Конституції України закріплюється головний обов'язок держави – «утвердження і забезпечення прав і свобод людини». Ще у підрозділі 4.2 мова йшла про політичні, законодавчі й організаційно-технічні гарантії дотримання права на інформацію. Механізми захисту передбачають поряд із державним захистом право кожного на самозахист «будь-якими не забороненими законом засобами», судовий, міжнародно-правовий захист (ст. 55 Конституції України).

Крім того, в Конституції України встановлюються механізми «безпечного» нормотворення:

– у ст. 3 передбачено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави»;

– у ст. 8 відзначається, що «Конституція України має вищу юридичну силу» і «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»;

– у ст. 22 вказується, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

– у ст. 57 відзначається, що «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом», а також «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними».

Цьому ж питанню присвячені укази Президента України від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [189] і від 13 грудня 1996 р. «Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» [276].

Аналіз перерахованих вище статей Конституції України про свободу інформації дозволяють зробити висновок, що вони істотно пов'язані з обмеженнями прав і свобод. Вважаємо за доцільно розглянути чинне міжнародне і національне законодавство, ставлячи акцент на обмеження прав і свобод. У п. 2 ст.29 Загальної декларації прав людини встановлено, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [351]. У ст. 12 перераховуються права і свободи інших осіб: особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємниця кореспонденції, честь і репутація.

Якщо в Загальній декларації встановлюються підстави для обмежень тільки в інтересах інших громадян і суспільства в цілому, то Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, підтверджуючи обмеження прав тільки за законом, розширила й уточнила в п.2 ст.10 перелік засад для такого роду обмежень: «в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, із метою запобігання безладдю і злочинам, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, що отримана конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя» [368]. У той же час у ст.8 встановлюється, що право людини на повагу його особистого і сімейного життя, недоторканності його житла і таємниці кореспонденції може бути, у свою чергу, обмежено тією ж підставою, а також в інтересах економічного добробуту країни, із метою запобігання злочинам, у випадках передбачених законом [368].

У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підстави для обмежень розділені на дві групи: для поваги прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я і моральності населення. Поряд із цим, у ст. 20 встановлюється прямий перелік обмежень: всяка пропаганда війни, всякий виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильству, повинні бути заборонені законом [369].

Конституція України в ст.ст. 31, 32, 34 до засад обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить таке: захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. Крім того, ст. 64 передбачає обмеження прав і свобод із вказівкою меж і термінів їхньої дії в умовах військового і надзвичайного становища відповідно до конституційного закону. У ст. 63 закріплено, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів, коло яких визначається законом.

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

1. Якщо основні інформаційні права і свободи людини і громадянина закріплені у всіх перерахованих документах і однакові за своїм змістом, то підстави їх можливого обмеження і прямі обмеження, що визначені там же, найчастіше не збігаються між собою.

2. Керуючись принципом пріоритету норм міжнародного права над національним законодавством, варто підготувати уніфікований перелік засад для обмежень і випадків прямого обмеження прав і свобод із наступним внесенням змін у Конституцію України і міжнародні акти.

3. В усіх розглянутих документах прямо вказується, що обмеження інформаційних прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом, причому не передбачається дозвільний принцип реалізації зазначених прав і свобод, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновниками випадках. Всі підстави для обмежень можна зводити до трьох груп: для захисту інтересів особистості, забезпечення стабільності в суспільстві, а також в інтересах оборони і безпеки держави.

Вище вже йшлося про політичні, законодавчі, організаційні гарантії дотримання інформаційних прав. Вважаємо за доцільне розглядати проблему реалізації конституційних прав і свобод як складову «безпеки» правової інформації, але з точки зору вже згаданого раніше системного підходу. У рамках цього підходу виправданим було б розглянути реалізацію цих прав у залежності від запропонованих основних типів інформації (за ступенем доступності): інформація з обмеженим доступом; інформація, доступ до якої не може бути обмежений ніяким чином; інша загальнодоступна інформація; інформація, що не підлягає поширенню як «шкідлива». Такий розгляд пов’язаний, насамперед, із необхідністю запобігти можливим проблемам у сфері інформаційної безпеки шляхом ретельного дослідження кожного з типів інформації [3, с. 260-264].

Варто зауважити, що в ст. 28 Закону України «Про інформацію» режим доступу до інформації визначається як «передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації» [11]. За режимом доступу визначається, що інформація може бути відкритою або з обмеженим доступом, причому держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. У ст. 30 цього ж закону передбачено, що інформація з обмеженим доступом у залежності від свого правового режиму розділяється на конфіденційну і таємну.

Слід зазначити, що найчастіше в нормативно-правових актах використовуються деякі словосполучення без чіткого визначення цих понять, наприклад, комерційна таємниця, службова таємниця, особиста таємниця, сімейна таємниця, персональні дані, таємниця голосування і т.ін. Це призводить до повільного тлумачення даних понять і ускладнює реалізацію законів. Наприклад, якщо громадянин передає інформацію про своє приватне життя адвокату, лікарю, нотаріусу добровільно, то право на таємницю листування і переговорів може бути обмежене згідно з нормами Конституції України тільки на підставі судового рішення. Варто впорядкувати склад конфіденційну інформації і затвердити законом відповідно до розглянутих вище норм міжнародного права і Конституції України. Можна розглянути такий зразковий перелік видів інформації з обмеженим доступом:

– державна таємниця;

– конфіденційна інформація:

а) інформація, що пов’язана з недоторканністю приватного життя;

б) комерційна таємниця;

в) фахова таємниця;

г) службова таємниця.

Правове регулювання відносин у кожному з цих випадків повинно бути закріплено окремим законом. І чим скоріше це відбудеться, тим більш успішно можна буде реалізовувати основні інформаційні права громадян і захищати інтереси суспільства і держави. Очевидно, що продовження старої практики законотворення без єдиної концепції законодавства в інформаційній сфері, а також відсутність відповідного нормативно – правового забезпечення управлінської діяльності ОВС України в умовах розбудови інформаційного суспільства блокує реалізацію конституційних прав громадян, ускладнює виконання завдання розбудови правової держави та інформаційного суспільства в Україні. Така концепція повинна бути спрямована на регулювання відносин, що виникають під час реалізації основних інформаційних прав з основних видів інформації, і могла б ґрунтуватися на викладених вище положеннях та на положеннях, що згадуються нами в підрозділі 2.5. При цьому в кожному випадку важливо встановити права, обов'язки і відповідальність суб'єктів відносин в інформаційній сфері. Вважаємо, що під час управління ОВС України інформаційною сферою суспільства слід враховувати та реалізовувати підхід щодо реального забезпечення конституційних прав і свобод громадян як складової «безпеки» правової інформації.

Вище відзначалося, що безпека нормотворення, з точки зору захисту інтересів особистості, суспільства і держави та можливості їх повної реалізації, припускає як одну із складових – безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій та правозастосовній практиці, зокрема в ОВС України. Розгляд цього питання, його актуальність не викликає сумнівів [370]. Основними об'єктами застосування інформаційної зброї як у мирний, так і у воєнний час виступають:

– комп'ютерні і зв'язкові системи, що використовуються державними органами (ОВС України ) та організаціями під час виконання своїх управлінських функцій;

– військова інформаційна інфраструктура щодо збирання й обробки інформації, вирішення завдань управління військами і бойовими засобами;

– інформаційна інфраструктура правоохоронних органів;

– інформаційні управлінські структури банків, транспортних організацій та промислових підприємств;

– електронні засоби масової інформації.

Виходячи з цього, державна політика в даному питанні, а також інформаційна політика ОВС України повинна через державні та відомчі програми визначити рішення таких завдань:

– оцінка стану існуючих інформаційних систем і науково-промислового, кадрового потенціалу для розвитку цих систем і засобів їх захисту;

– експертиза і класифікація за ступенем захищеності основних видів систем;

– визначення можливостей та умов інтеграції інформаційних систем, у тому числі в регіонах України, на центральному рівні, між центром і регіонами, у СНД і між державами-членами Ради Європи;

– визначення кількісних і якісних параметрів розвитку інформаційних систем на найближчі роки;

– визначення загальної потреби в інвестиціях, масштабів і форм державної участі (у тому числі, створення пільгових умов для притягнення недержавних інвестицій у цю сферу);

– уніфікація законодавства на міждержавному рівні на основі системи модельних законів (рекомендаційних законодавчих актів).

Актуальність даних завдань випливає з аналізу сьогоднішнього рівня забезпечення безпеки інформаційних систем. Розглянемо це питання на прикладі телефонних мереж України. Щоб ліквідувати загрозу порушення конституційних прав громадянина на таємницю переговорів, по-перше, слід мінімізувати кількість іноземних фірм – постачальників, а також скоординувати дії державних органів щодо перевірки надійності даних фірм, виключити держструктури з числа прямих одержувачів із тим, щоб запобігти, принаймні на макрорівні, можливості адресних постачань устаткування з «закладаннями». По-друге, зменшити номенклатуру найменувань устаткування, бо поставляються не тільки комплектуючі, але і цілісне устаткування з-за кордону. На жаль, ефективного механізму дотепер ще не створено. Хоча мова йде не тільки про «закладання», але й про елементну сумісність устаткування в єдиній мережі. По-третє, перейти від постачань цільного устаткування до постачань комплектуючих на елементному рівні. Можливості для цього існують, але питання знову ж не вирішується. По-четверте, встановити пріоритет на використання вітчизняних засобів захисту цих систем, для чого є також усі необхідні умови.

Вважаємо, що першопричиною всіх цих нереалізованих можливостей забезпечення безпеки систем зв'язку є відсутність належної взаємодії органів державної влади – суб’єктів управління в єдиній системі державного управління НІС. Це потребує підвищення ролі Уряду України як головного координатора, а також істотного посилення координуючої ролі Ради національної безпеки та оборони України в цих питаннях. Необхідно також законодавче закріплення повноважень органів державної влади у єдиній системі забезпечення безпеки інформаційних систем. Для цього доцільно було б прийняти спеціальний закон «Про захист інформації та протидії іноземним технічним розвідкам», а також внести зміни у закони України «Про інформацію» та «Про захист інформації в автоматизованих системах». Особливе місце в чинному законодавстві на сьогодні займають нормативні акти, що регулюють відносини, які виникають у процесі використання комп'ютерних систем і мереж [352]. На нашу думку, в умовах інформаційного суспільства ОВС України виконують також функцію охорони і захисту інформаційного «порядку». Наприклад, вже набула певних рис «загального лиха» проблема нав’язливого поширення небажаної інформації, без одержання на те згоди адресата – одержувача такої інформації ( «електронне сміття»). Юридичних перешкод поки ще немає, але наскільки ж може бути складним процес психологічної перебудови співробітників правоохоронних органів.

Очевидно, що держава не здатна справитися в повному обсязі із завданням забезпечення безпеки всіх суб'єктів інформаційних відносин. Якщо сьогодні відповідно до закону держава цілком відповідає лише за питання захисту державної таємниці, то в більшості інших випадків у разі невизначеності частки державної участі, тягар забезпечення інформаційної безпеки лягає на плечі окремих громадян і суспільства в цілому. Це відповідає конституційному принципу самозахисту своїх інтересів усіма засобами, не забороненими законом. Проблема полягає в тому, що не визначені ці заборони, і держава в особі різноманітних структур (чиновників) намагається дозволити такий захист у кожному конкретному випадку (через реєстрацію, ліцензування, сертифікацію, контроль тощо). Такий підхід позбавляє громадян та організації впевненості в завтрашньому дні, перешкоджає притягненню інвестицій, що в результаті не дозволяє вирішувати зазначені проблеми. От чому органи державної влади в цілому і ОВС України, зокрема, повинні законодавчо визначити свій інтерес, виходячи з реальних можливостей і заявлених пріоритетів у забезпеченні інформаційної безпеки, ролі і місця інформаційної держави в умовах становлення та розвитку інформаційного суспільства.

Одночасно з цим метою управління ОВС України інформаційною сферою суспільства повинно стати створення умов для максимально швидкого росту недержавного компоненту системи інформаційної безпеки на основі об'єднання зусиль окремих суб'єктів і встановлення діалогу та ефективної взаємодії з ними з боку держави, зокрема ОВС України. Тільки за умови розуміння державою в особі органів державної влади (ОВС України) своїх інтересів, формулювання і реалізації єдиної державної політики, забезпечення розуміння цієї політики в суспільстві, організації взаємодії з усіма структурами громадянського суспільства і діючого контролю з їх боку можливо створити як інформаційне суспільство, так і інформаційну державу в Україні.

* * *

1. Обґрунтовано доцільність розгляду управління ОВС України інформаційною сферою суспільства як системи: суб’єкт управління – ОВС України, об’єкт управління - відомчий сектор інформаційної сфери суспільства, взаємозв’язки між об’єктом та суб’єктом управління.

2. Орієнтування на управлінську настанову удосконалювання системи управління ОВС України інформаційною сферою суспільства вимагала розробки організаційно-правових заходів щодо удосконалювання кожної складової означеної системи. Запропоновано певні організаційно-правові заходи для забезпечення принципу верховенства права в діяльності суб’єкта та об’єкта відомчого управління.

3. Діяльність органів внутрішніх справ України ґрунтується, насамперед, на принципі законності, який означає, що ОВС України та їх співробітники визнають пріоритет права, підкоряються праву, не можуть обходити його приписів і несуть політичну, правову, моральну відповідальність перед народом і державою за невиконання взятих на себе обов’язків [371].

4. Обґрунтовано доцільність формування та розвитку правового інформаційного середовища ОВС України, покладаючи в основу принцип верховенства права, що закріплений у Конституції України. Правова держава та її підсистеми (зокрема, ОВС України) потребують правової культури – правової культури влади, що сприймає право як головний принцип своєї діяльності, правової культури громадян, які звертаються до норм права та закону для вирішення проблем, що стоять перед ними [371].

5. Джерелом правової обізнаності є правова інформація. Доведено доцільність використання широкого трактування правової інформації. Під час поширення правової інформації в ОВС України проаналізовано два аспекти: можливість доступу до інформації, а також інтерес та потреби з боку її потенційних одержувачів – інформаційний попит [371].

6. Перехід на нові технології інформаційного забезпечення дозволяє не тільки збільшити кількість користувачів, що отримують безпосередній доступ до джерела правової інформації, але і якість та ефективність роботи кожного з користувачів. Запропоновано створити в ОВС України структуру, яка б забезпечувала підготовку інформаційного продукту для його подальшого поширення – «електронне видавництво». Аналіз усіх користувачів правової інформації в ОВС України дозволив дійти до висновку щодо доцільності організації в системі ОВС України структури, яка б виконувала функції інформаційного посередника (інформаційного брокера) в інтересах всіх суб’єктів інформаційних відносин в ОВС України [371].

7. Аналіз Закону України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» дозволив зробити висновок, що недостатньо розглядати організаційно-правове забезпечення процесу інформатизації лише як розроблення нормативно-правових актів з питань організації та правового регулювання відносин в інформаційній сфері. Доведено, що необхідним та своєчасним завданням постає підвищення правової свідомості та правової культури як державних службовців (зокрема, працівників ОВС України), так і окремих громадян [372].

8. Аналіз функцій правосвідомості та механізму правового виховання дозволив запропонувати механізми підвищення правової «щільності» суспільства та держави, що пов’язані з вирішенням завдань правової інформатизації суспільства та держави, зокрема, органів внутрішніх справ України. Доведено, що слід розглядати правову інформатизацію ОВС України як комплексне вирішення завдань інформатизації правової сфери та нормативно-правового регулювання в інформаційній сфері [345].

9. Сформульовані головні цілі, проекти правової інформатизації ОВС України [373]. Запропоновані організаційно-правові механізми оптимізації державного (відомчого) регулювання правової інформатизації, які пов’язані із забезпеченням усталеності управління в ОВС України.

10. Враховуючи те, що система ОВС України є системою державно-правового характеру, було досліджено взаємодію системи ОВС України з іншими видами систем державно-правового характеру: механізмами правового регулювання, правотворчості, правового впливу. Підвищення ефективності цієї взаємодії значною мірою пов’язано як з використанням сучасних інформаційних технологій, так і з раціоналізацією тієї сфери, куди ці технології «вбудовуються», тобто з удосконаленням зазначених систем державно-правового характеру. В новій технології управління людині повинно належати чільне місце.

11. Концепція правової інформатизації ОВС України, безумовно, передбачає подальший розвиток, більш глибоке осмислення та взаємодію з новими реаліями правової дійсності, з реформуванням органів внутрішніх справ щодо поліпшення правопорядку в Україні на початку третього тисячоліття. Відповідні пропозиції було направлено до МВС України та впроваджені у його діяльність.

12. Для забезпечення правопорядку та законності, прав та свобод громадян на рівні світових стандартів МВС України проводить відповідну політику, зокрема, в рамках реалізації програми «Народ і міліція – партнери». Обґрунтовано доцільність розробки механізмів реального забезпечення конституційного права громадян на інформацію, які будуть сприяти підвищенню авторитету ОВС України, зміцненню партнерських стосунків між громадянами та співробітниками ОВС України, тобто удосконалюванню управління ОВС України інформаційною сферою суспільства [3, с. 227-239].

13. Право громадян на інформацію – самостійне конституційне право, яке в демократичному суспільстві повинно бути нормою. Для того, щоб це право стало діючим, запропоновані політичні, законодавчі та організаційно-технічні механізми забезпечення ОВС України інформаційних прав громадян [374].

14. Характерною ознакою інформаційного суспільства є конвергенція електронно-обчислювальної техніки з технікою засобів зв’язку. Обґрунтовано позицію щодо конвергенції інформаційних та телекомунікаційних послуг, широкий підхід до тлумачення інформації як комунікації, спілкування, а також до інформаційної послуги [301].

15. Право на інформацію – це свого роду гарантія, оскільки тільки в рамках системи знань людина спроможна реалізовувати свої права – право власності, право на сприятливе навколишнє середовище, політичні права і свободи і т. ін. Реально здійснене конституційне права на інформацію зміцнює юридичне положення громадянина, сприяє найбільш повному задоволенню його інтересів, удосконалює інформаційну сферу суспільства[374].

16. В умовах демократії свобода інформації повинна бути нормою, проте, державні інтереси, відомчі інтереси, а також інтереси суспільства й окремої особистості вимагають від держави та її підсистем накладати певні обмеження на свободу інформації. Завдання забезпечення безпеки інформаційного середовища ОВС України і його «коректного» використання визначається як пріоритетне і повинно вирішуватися превентивно стосовно інших завдань забезпечення національної безпеки.

17. Обґрунтовано, що один із аспектів інформаційної безпеки пов’язаний з «безпекою» нормотворення. Запропоновано досліджувати цю проблему як комплексне вирішення трьох завдань: створення єдиних правил «безпечної» діяльності суб’єктів нормотворення; організація безпеки правової інформації; організація безпеки правових систем, що використовуються у нормотворчій, правозастосовній та правоохоронній діяльності [375].

18. Аналіз «безпечної технології» забезпечення законотворчого процесу у Верховній Раді України дозволив зробити висновок, що розробка нормативно-правових актів в МВС України – це не статика, а динаміка – нормотворчій процес [376], який припускає тісний взаємозв’язок і обмін інформацією по каналам прямого та зворотного зв’язку між кожною із функціональних підсистем МВС України, УМВС України в областях та райвідділів ОВС України. Досягти ефективності та безпеки нормотворення можливо лише у разі одночасного вдосконалення кожної з підсистем з обов’язковим урахуванням вимоги ефективного зворотного зв’язку. Співробітники ОВС України, функціональні обов’язки яких пов’язані із забезпеченням нормотворчого процесу, повинні володіти методикою складання нормативних актів, а також знаннями у конкретній предметній сфері нормотворення.

19. В основі «безпеки» правової інформації покладено свободу інформації та заборонний принцип права. Доведено, що ці складові «безпеки» правової інформації слід розглядати з системної точки зору, з огляду на їх тісний взаємозв’язок та взаємовплив. Проблему реалізації конституційних прав і свобод громадян доцільно розглядати як складову «безпеки» правової інформації на базі системного підходу [3, с. 253-264].

20. Під час оперативно-розшукової діяльності ОВС України слід встановити законом перелік засад і випадків, які передбачають збирання, збереження і використання інформації про приватне життя окремих осіб без їх згоди. Необхідно визначити механізми відповідальності посадових осіб та журналістів, що перевищили свої повноваження, а також механізми відновлення конституційних прав громадян. Це підтверджується і міжнародними документами Ради Європи: у випадку протиріччя між правом на свободу інформації і на повагу приватного життя, пріоритет має право на свободу приватного життя [3, с. 261, 262].

21. Продовження старої практики законотворення (нормотворення) без єдиної концепції законодавства в інформаційній сфері, а також відсутність відповідного нормативно-правового забезпечення управлінської діяльності ОВС України в умовах розбудови інформаційного суспільства блокує реалізацію конституційних прав громадян, негативно впливає на управління ОВС України інформаційною сферою суспільства.

22. Проаналізовано об’єкти застосування інформаційної зброї як у мирний, так і у воєнний час, пріоритетні завдання щодо забезпечення безпеки інформаційних систем ОВС України. Запропоновано в системі ОВС України проводити політику щодо створення умов для максимально швидкого росту недержавного компоненту системи інформаційної безпеки, використання вітчизняних засобів захисту інформаційних систем [3, с. 264].

<< | >>
Источник: Арістова Ірина Василівна. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2002. 2002

Еще по теме 4.3. Роль «безпеки» нормотворення ОВС України у гарантуванніінформаційної безпеки інформаційної сфери суспільства:

  1. 2.1. Національна безпека України як об’єкт управління Служби безпеки України
  2. 2.2. Напрямки забезпечення національної безпеки України Службою безпеки України
  3. Розділ 2 УПРАВЛІННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ВІД ВНУТРІШНІХ ЗАГРОЗ СЛУЖБОЮ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
  4. 2.4. Адміністративно-правові відносини, що складаються в управлінні забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України
  5. 2.3. Завдання, функції та повноваження Служби безпеки України щодо забезпечення національної безпеки від внутрішніх загроз
  6. Роль державної інформаційної політики у формуванні інформаційного суспільства
  7. Потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави
  8. Місце ОВС України у реалізації державної інформаційної політики
  9. Вплив концепції правової інформатизації ОВС України на формування інформаційного суспільства
  10. РОЗДІЛ ІІІ Організаційно-правові засади управління органів внутрішніх справ України відомчим сектором інформаційної сфери держави
  11. Підходи до поняття інформаційної сфери
  12. 5.1. Поняття та система заходів забезпечення пожежної безпеки в державі
  13. 5.2. Суб’єкти управління у сфері забезпечення пожежної безпеки
  14. 1.2. Поняття та зміст реалізації права на екологічну безпеку в Україні
  15. 1.3 Форми реалізації права на екологічну безпеку в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -