<<
>>

2.2. Система органів держави як суб’єкт державного управління національною інформаційною сферою

Слід зазначити, що аналізу структури органів державної влади, що здійснюють управління інформаційною сферою діяльності, а також їх функцій і завдань певна увага була приділена у монографії [3], спираючись на нормативно-правові документи [1, 86, 87, 105, 127-129, 132, 141, 188-214].

При розгляді цього питання використовувалися, зокрема історичний підхід щодо еволюції цих функцій від початку становлення України як незалежної держави до сьогодення та вузьке тлумачення державного управління. Дозволимо собі зупинитися лише на деяких ключових моментах цього дослідження (у Додатку А включений допоміжний матеріал, необхідний для сприйняття цієї теми).

Вважаємо за доцільне проаналізувати Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» [127]. На нашу думку, цей указ зводиться лише до утвердження оптимальної структури центральних органів виконавчої влади, зміни їх субординації та скорочення управлінського апарату. З нашої точки зору, потребують утвердження механізми, які здатні гарантувати реалізацію принципу верховенства права, забезпечити неухильне дотримання визначених Конституцією України прав і свобод людини, істотно посилити громадський контроль за діяльністю Верховної Ради України та уряду, інших органів державної влади, оновити управлінську еліту. До системи управління всіх рівнів мають прийти люди нової генерації, тому що нинішня бюрократія не зможе остаточно здолати залишки колишньої адміністративної системи. Мають утвердитися нова культура і досконаліші процедури управлінської діяльності, нові схеми та регламенти прийняття управлінських рішень, розподіл відповідальності по управлінській вертикалі. На наш погляд, має змінитися не лише форма, але й змістовність діяльності органів державної влади. В указі не аргументуються зміни в структурі органів виконавчої влади, відсутній будь-який аналіз діяльності ліквідованих міністерств, комітетів.

Але ж саме це дозволить вдосконалити роботу нових органів державної влади, сформувати нові орієнтири майбутньої діяльності (наприклад, Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України). Можливо, що це знайде свій відбиток у постановах Кабінету Міністрів України щодо реформування структури центральних органів виконавчої влади. Проте, можна зробити висновок, що Президент України приділяє певну увагу центральним органам виконавчої влади, що регулюють інформаційні відносини, формують та реалізують інформаційну політику. На нашу думку, необхідно змінити статус цих органів у зв’язку з тим, що в сучасній український державі інформаційна функція повинна бути серед головних функцій держави.

Аналіз основних напрямків діяльності Державного комітету зв’язку та інформатизації України і Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України дозволяє зробити наступне зауваження. На нашу думку, завданням цих комітетів є формування та реалізація державної інформаційної політики, і тому не зовсім вдалою є назва цих комітетів. Із наведених назв випливає, що тільки другий із згаданих комітетів здійснює це завдання. Вважаємо, що це приклад того, коли форма не зовсім відповідає її змісту. У зв’язку з цим пропонуємо звернути увагу Кабінету Міністрів України на вирішення питання щодо усунення цього протиріччя, а також на той факт, що державна інформаційна політика повинна бути соціально-технологічною.

Таким чином, проаналізована нами діяльність державних органів влади, які формують та реалізують державну інформаційну політику, тобто здійснюють державне управління (вузьке трактування) в інформаційній сфері, свідчить про функціонування саме такої структури органів державної влади. Але життя постійно вносить свої корективи як в політику держави, так і в структуру органів державної влади. Головне в даному процесі реформування – це стратегічна мета державної політики, прямування до інформаційного суспільства, в якому належне місце повинні займати державні органи, що відповідають за формування інформаційних ресурсів та удосконалення інформаційної інфраструктури єдиного інформаційного простору України.

Вони можуть змінювати назву, коригувати свої функції, але вони повинні бути, щоб управляти національною інформаційною сферою. Зарубіжний досвід підтверджує доцільність саме такого підходу до інформаційної функції держави (яка взаємодіє з іншими функціями держави) та до реалізації державної інформаційної політики.

Вважаємо за доцільне відмітити, що під час державного управління НІС (маючи на увазі широке тлумачення цього поняття) необхідна саме система органів державної влади, а не їх окремі складові. Враховуючи існуючий розподіл влади у державі на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, слід в системі органів державного управління НІС також сформувати відповідні підсистеми з урахуванням прямих та зворотних зв’язків. Що стосується громадян України, то вони на виборах, референдумах, через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення національних інтересів України в інформаційній сфері; привертають увагу громадських і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів в інформаційній сфері; захищають власні права та інтереси в інформаційній сфері всіма законними способами та засобами.

Перша із підсистем державних органів управління НІС має бути пов’язана із законодавчою владою – Верховною Радою України. Ця інституція здійснює законодавче регулювання і контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо виконання ними функцій і завдань в інформаційній сфері; ухвалює засади внутрішньої і зовнішньої політики держави в інформаційній сфері; затверджує державний бюджет, в якому передбачаються кошти на забезпечення інформаційної безпеки України; схвалює національні програми розвитку інформаційної сфери; проводить парламентські слухання з питань свободи слова та інформаційної безпеки України; призначає половину складу (чотири особи) Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення [1]; дає згоду на призначення та звільнення з посади Президентом України голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України – п.

24 ст.85 Конституції України (нова назва Комітету з грудня 1999 р.) [89, c. 18].

Складовими цієї підсистеми мають бути наступні елементи:

- профільний парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, який готує законопроекти з питань інформаційної політики і безпеки;

- Комітет з питань будівництва, транспорту і зв’язку, який вносить законодавчі пропозиції з питань функціонування та розвитку системи зв’язку як одного з ключових елементів інформаційної інфраструктури;

- структурний підрозділ Апарату Верховної Ради України – інформаційне управління, у складі якого діє прес-служба Верховної Ради України. Зв’язки з громадськістю спікера Парламенту забезпечує прес-секретар Голови Верховної Ради України;

- Консультативна рада з питань інформатизації при Верховній Раді України (мета діяльності та функції цієї структури були вже зазначені у монографії [3]).

Інтегруючим елементом системи державних органів управління НІС має і надалі залишатися Президент України. Він, в межах своїх повноважень, здійснює керівництво у НІС; створює, реорганізує та ліквідує органи виконавчої влади, визначає їх функції та основні завдання; видає укази і розпорядження, що стосуються функціонування та розвитку НІС; звертається з щорічним (позачерговим) посланням до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, в тому числі і в інформаційній сфері; призначає (за поданням Прем’єр-міністра) та звільняє з посади керівників міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють повноваження в інформаційній сфері: міністра освіти і науки України, голів Державного комітету зв’язку та інформатизації, Державного комітету архівів, Державного патентного відомства, Державного комітету статистики, Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, президентів Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України; призначає (за поданням голови Служби безпеки України) та звільняє з посади керівника Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації; призначає половину (чотири особи) Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення [89, c. 19]. Адміністрації Президента України підпорядкований Національний інститут стратегічних досліджень, який є базовою науково-дослідною установою аналітично-прогнозного супроводу діяльності Президента України [209]. На Інститут покладено завдання координації наукових досліджень з питань інформаційної безпеки. Інформування про діяльність глави держави здійснюють прес-секретар Президента України та Управління прес-служби Адміністрації Президента України.

Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України, яку очолює глава держави, координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері інформаційної безпеки. На РНБО України покладено виконання таких функцій: внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час; координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та у разі виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України [210]. Очевидно, що ці функції розповсюджуються і на сферу інформаційної безпеки. Відповідно до вказаних функцій РНБО України подає главі держави пропозиції щодо: визначення національних стратегічних інтересів України у НІС, концептуальних підходів та напрямків забезпечення інформаційної безпеки; утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади в інформаційній сфері; проекту державного бюджету за статтями, пов’язаними із забезпеченням інформаційної безпеки; заходів інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України [89, c. 19]. Апарат Ради національної безпеки і оборони України здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності РНБО України [210]. Апарат підпорядкований Секретареві РНБО України, до повноважень якого, крім іншого, віднесено підготовку пропозицій щодо перспективного й поточного планування діяльності РНБО України.

Друга з підсистем державних органів управління НІС пов’язана з виконавчою владою. Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, виконання Конституції і законів України в інформаційній сфері; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод громадян, забезпечення інформаційної безпеки України, боротьби зі злочинністю в інформаційній сфері; під час формування проекту бюджету передбачає виділення необхідних коштів для виконання загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки України [1].

Складовими цієї підсистеми мають бути наступні елементи:

- міністерства, інші центральні органи виконавчої влади [215, 216], які, в межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного і позабюджетного фінансування забезпечують виконання законів, указів Президента України, інших органів виконавчої влади в інформаційній сфері. В кожному з цих органів діють інформаційно-аналітичні підрозділи та прес-служби;

- Урядова комісія з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади, що розробляє пропозиції щодо реформування системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади [204];

- Управління інформаційних технологій Секретаріату Кабінету Міністрів України. Інформування про діяльність Прем’єр-міністра України здійснює його прес-секретар – керівник прес-служби.

Перша складова другої підсистеми державних органів управління НІС, в свою чергу, складається з таких основних елементів:

- Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України [202] (про його функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Державний комітет зв’язку та інформатизації України [193] (про його функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Міністерство освіти і науки України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; сприяє функціонуванню національної системи науково-технічної інформації; видає охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності, забезпечує державну реєстрацію авторського права; координує діяльність щодо трансферу технологій та прав на об’єкти інтелектуальної власності, що створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету [211];

- Державний комітет архівів України, який вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та забезпечує її реалізацію, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання, несе відповідальність за стан в архівній справі і подальший її розвиток [212];

- Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації, який діє у складі Служби безпеки України, є органом державного управління в галузі забезпечення захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, реалізує державну політику у сфері криптографічного та технічного захисту інформації [197, 213];

- Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, яка вирішує питання забезпечення свободи слова та масової інформації, прав телеглядачів та радіослухачів, виробників і розповсюджувачів масової звукової, візуальної та аудіовізуальної інформації; розробки і здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення; використання радіочастотного ресурсу держави; реалізації та контролю за додержанням законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення [214];

- Міністерство юстиції України [205] (про його функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Інститут нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України [206] (про його функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Центр перекладів актів європейського права при Міністерстві юстиції України [207, 208] (про його функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Державне інформаційне агентство України [199] (про його функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Науково-технічна рада Національної програми інформатизації [87] (про її функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Експертно-консультаційна рада з питань інформатизації [192] (про її функції і завдання йшлося у монографії [3]);

- Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, які забезпечують: виконання законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; додержання законних прав та свобод громадян; виконання державних і регіональних програм в інформаційній сфері; реалізація інших, наданих державою або делегованих відповідними радами, повноважень. У державних адміністраціях діють інформаційно-аналітичні підрозділи та прес-служби;

- інші державні органи та організації – Державний комітет статистики України, Державне патентне відомство України, Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта», Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, ВАТ «Укртелеком» і ін. – здійснюють діяльність в інформаційній сфері в межах визначених функції та повноважень.

Слід зазначити, що серед елементів другої підсистеми є такі, що включають до свого складу елементи, які за рівнем ієрархії знаходяться нижче, тобто існує не тільки система горизонтального, але й вертикального зв’язку. Вважаємо, що до другої підсистеми державних органів управління НІС можуть включатися й інші складові, що пов’язано з тенденцією перетворення держави у інформаційну. У наступному розділі буде досліджено і обґрунтована роль і місце органів внутрішніх справ України у системі державного управління НІС.

Третя із підсистем державних органів управління НІС пов’язана з судовою владою; складовими цієї підсистеми можуть бути наступні елементи:

- Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів в інформаційній сфері Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань. До складу Конституційного Суду України входить його Прес-служба [89, c. 20];

- суди загальної юрисдикції, які здійснюють правосуддя у сфері інформаційних відносин [89, c. 21];

- Генеральна прокуратура України, яка здійснює нагляд за додержанням та застосуванням законів, що регулюють інформаційні відносини, порушує кримінальні справи. До складу Генеральної прокуратури України входить Прес-центр [89, c. 21].

Слід зазначити, що управління формуванням та розвитком єдиного інформаційного простору здійснюють також і органи місцевого самоврядування, які затверджують регіональні та місцеві програми розвитку інформаційної сфери, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць (в яких передбачаються кошти на виконання завдань в інформаційній сфері); виконують інші, передбачені законом повноваження. Політичні партії та рухи, громадські організації (Національна спілка журналістів України, Асоціація провайдерів України, Асоціація «Журналістська ініціатива» та ін.), професійні спілки, заклади академічної науки та освіти, неурядові дослідницькі організації, інші організації та установи виконують функції щодо забезпечення діяльності в інформаційній сфері відповідно до мети і завдань їх діяльності [89].

Таким чином, в Україні повинна бути створена і функціонувати структурно повна система забезпечення державного управління НІС. Функції та повноваження відповідних державних органів закріплені в нормативно-правових актах різного рівня – Конституції України, законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших, у тому числі відомчих, нормативних актах. Водночас, розподіл функцій між окремими суб’єктами системи та схеми їх взаємодії потребують певного вдосконалення [89, c. 21].

Вважаємо за доцільне обґрунтувати положення щодо «розподілу влади» як принципу організації роботи державного апарату, зокрема в інформаційній сфері. Йдеться про широке трактування поняття «державний апарат». Відомо, що принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки має давню історію. Під час дослідження питання щодо державних органів управління НІС переконливо було доведено, що система вимог, яка включається до принципу розподілу влади, задовольняється. Йдеться про наступні вимоги:

- розподіл функцій та повноважень (компетенції) між державними органами управління НІС відповідно до вимог розподілу праці;

- закріплення певної самостійності кожного органу державної влади під час здійснення своїх повноважень, недопущення втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

- наділення кожного органу державної влади можливістю противопоставлення своєї думки рішенню іншого органу та виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

- наявність у органів державної влади взаємного контролю один одного і неможливість зміни компетенції органів державної влади позаконституційним шляхом [90, c. 104, 105; 216].

Безумовно, форма і здійснення принципу розподілу влади залежить від національних традицій, конкретної соціально-економічної і політичної ситуації. Фахівці в галузі теорії держави та права вважають (і ми з цим цілком погоджуємось), що влада, будучи «розподіленою», повинна залишатися цілісною, єдиною тому, що йдеться про розподіл не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не тільки про розподіл, але й про взаємодію даних функцій. «Розподіл влади треба сприймати як загальний принцип , а не як жорсткий регулятор в процесі реформування державної влади України» [90, с.105]. Відомо також, що принцип розподілу влади доповнюється системою «стримань і противаг». Ця система припускає конкуренцію різних органів державної влади, наявність засобів для їх взаємного стримання та підтримки відносно рівня сил. «Стримання і противаги», з одного боку, заохочують співробітництво, але з іншого – створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше розв`язуються під час переговорів, згод та компромісів [90, с.109]. В монографії [3] був наведений приклад стосовно взаємовідносин між Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України та Комітетом з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України. Для вирішення конфліктних питань ці інституції повинні мати на увазі саме цю систему «стримань» і «противаг».

Вважаємо за доцільне проаналізувати негативні прояви у діяльності відповідних державних органів управління НІС, що згодом дозволить внести пропозиції щодо вдосконалення системи державних органів управління НІС. Відповідні дослідження, безумовно, проводяться багатьма фахівцями в інформаційній сфері [88, 89, 104, 108, 112, 217-219]. Фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень вважають, що система органів державної влади, яка закріплена в Конституції України, є структурно надмірною і нестійкою: контроль за інформаційним простором та головні важелі інформаційної політики сконцентровані в президентських структурах, вплив Парламенту і Уряду є обмеженим [89, 220, 221]. На нашу думку, для запобігання такій ситуації дії Парламенту та Уряду повинні бути узгоджені, більш системні та рішучі; вони повинні співпрацювати, а не ворогувати, підтримувати одне одного – саме це не дозволить «тримати» владу так би мовити в одних руках. На жаль, події останнього часу свідчать про інше. Так, відставка Уряду, що аж ніяк не сприяє стабільності та розвитку не тільки в інформаційній сфері, але і взагалі у державі.

Враховуючи той факт, що Україна спрямована на інтеграцію до ЄС, слід підкреслити, що для розвитку в Україні демократичного громадянського суспільства, зміцнення засад парламентаризму вкрай необхідна розробка дієвих запобіжних механізмів, які унеможливили б використання державних ЗМІ в інтересах певних структур, особливо під час виборів та референдумів. Вважаємо, що доцільно було б використовувати досвід розвинутих країн ЄС, де ефективно працюють механізми реалізації відповідних рекомендацій країнам – учасницям ЄС щодо рівного доступу до інформації, рівних прав оприлюднення певної інформації, яка надається різними гілками державної влади і т. ін.

Вважаємо, що існує часткова втрата керованості інформаційною сферою. Переконливість цієї тези випливає з того, що «починаючи з 1997 р., органи виконавчої влади, які забезпечують управління інформаційною сферою, перебувають у стадії перманентної реорганізації» [89, c. 22]. На нашу думку, це не сприяє налагодженню їх стабільної й узгодженої роботи. Підтвердженням цього є і надмірно тривалі процеси кадрових призначень, і багатомісячні затримки із затвердженням положень про діяльність ключових органів, і досить тривалий термін опанування новопризначеними керівниками нової сфери відповідальності [89, c. 22]. Прикладом останнього є те, що Положення про Державний комітет зв’язку та інформатизації України було затверджено лише 3 червня 2000 р., тобто через півроку після відповідного указу Президента України щодо масштабної реорганізації центральних органів виконавчої влади [127]. Як вже зазначалося раніше [3, c. 143,144], відсутні функціональні обстеження діючих органів і всебічне обґрунтування змін, що пропонуються. Безумовно, виникає потреба в існуванні відповідної схеми взаємодії органів державної влади, що утворюються або реформуються. Організаційні зміни не мають системного характеру, а це заважає ефективній співпраці всіх гілок влади в галузі управління НІС. Вважаємо за необхідне зазначити, що значно меншою стає роль Ради національної безпеки і оборони України, яка є конституційним органом координації та контролю діяльності виконавчих структур, зокрема у сфері інформаційної безпеки. Підтвердженням цього є, наприклад, ліквідація Управління інформаційного забезпечення при скороченні (на 30%) чисельності апарату РНБО України [89, c. 23].

Вважаємо за доцільне зупинитися на проблемі відсутності цілісної системи інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (про це свідчить і відповідний указ Президента України [203]) з урахуванням як центрального, так і місцевого рівнем. Йдеться також про скорочення, а частіше і ліквідацію інформаційно-аналітичних підрозділів у відповідних органах державної влади. На нашу думку, саме прогнозування, планування відповідних заходів щодо результативних управлінських рішень за допомогою нової управлінської технології є запорукою успіху не тільки інформаційно-аналітичних підрозділів, але й у цілому державних органів управління НІС.

Експерти Українського центру економічних і політичних досліджень вважають, що у Програмі діяльності Уряду «Реформи заради добробуту» не приділено пріоритетної уваги розвитку інформаційної сфери України [89, c. 26]. Цілком погоджуємося з цими висновками, проте вважаємо, що, можливо, Уряд не зазначив ці питання у програмі у зв’язку з відсутністю на цей час реальних ресурсних забезпечень. А проголосити декларативні пріоритети, як вже це було у Національній програмі інформатизації, не вважали доцільним. На нашу думку, повинні бути як нормативно-правові акти на рівні закону, так і ефективні механізми їх виконання. Безумовно, це потребує значних інвестицій в інформаційну сферу. Єдиний вихід із ситуації, в якій знаходиться Україна щодо середньодушової щорічної витрати на розвиток інформаційних технологій у розмірі $3 (у США - $250, Польщі - $28) [89, c. 26], - це створення державою сприятливого податкового клімату для залучення внутрішніх і зовнішніх приватних інвестицій.

Аналіз проблеми реалізації Національної програми інформатизації України дозволяє зробити висновок щодо недостатнього її організаційного забезпечення. Про це свідчать і неоптимальний склад відділів комп’ютерного забезпечення обласних державних адміністрацій (2-3 особи [89, c. 27]), і відсутність збалансованої структури Державного комітету зв’язку та інформатизації України, зокрема, цей комітет не має своїх структурних підрозділів у регіонах і т. ін.

На нашу думку, при формуванні та розвитку європейського інформаційного простору, зокрема його української складової, важливе завдання полягає також у підвищенні рівня свідомості всіх суб’єктів цього процесу, інформаційно-правової культури – саме це сприяло в свій час процесу інтеграції в Європі, і така тенденція повинна існувати і в ХХІ ст. Що стосується України, то її інтелектуальний потенціал дуже великий. Про це свідчать і відома у світі система підготовки кадрів у галузі інформаційних технологій, і задоволення потреб більш розвинутих держав за рахунок системи освіти в Україні. Тобто йдеться про те, що інтелектуальний потенціал країн Європи підвищується за рахунок інтелектуального потенціалу України, що означає для України відсутність необхідної кількості фахівців в інформаційній сфері та її управлінні [222]. Але відомо, що генерування ідей та їх реалізація – це нерозривні, тісно пов’язані процеси, які згідно з міжнародною диференціацією праці сприятимуть інформаційній активності всіх регіонів, зокрема і України. Таким чином, необхідно здійснювати пошук нових механізмів співпраці в «Європейському домі», від цього виграватимуть всі його «мешканці». І така тенденція на сьогодні існує в міжнародній спільноті. Не викликає ніякого сумніву, що удосконалювання суб’єктів державного управління НІС певним чином залежить від відповідної кадрової політики. На наш погляд, органам державної влади під час формування інформаційної політики доцільно було б розвивати кадровий аспект інформатизації з урахуванням тенденції прямування до інформаційного суспільства. Це пояснюється тим, що ця політика визначається не тільки техніко-технологічною складовою, але й соціально-політичною, до складу якої належать організаційні структури, в тому числі і кадрове забезпечення.

Ми погоджуємося з думкою [89, c. 28], що для зазначених проблем вирішальними є політичні аспекти розвитку в Україні демократичного громадянського суспільства, зміцнення засад парламентаризму, оскільки від вирішення ключових проблем регулювання єдиного інформаційного простору залежить і ефективність реалізації конкретних заходів, що пропонуються на наступних ієрархічних рівнях. За цих умов зусилля всіх гілок влади, впливових політичних сил мають бути зосереджені на таких напрямках:

- зміни в системі органів державної влади на рівні Основного Закону України, що пов’язані з коригуванням владних повноважень, а саме – розширенням прав та обов’язків Кабінету Міністрів України, повноважень Верховної Ради України щодо політики формування Уряду, моніторингом функцій владних структур з метою їх оптимального виконання з мінімальними витратами та скорішим прийняттям законів «Про Кабінет Міністрів», «Про Адміністрацію Президента України» відповідно до нової, більш обґрунтованої стратегії державного управління;

- попередні зміни, що спрямовані на зміцнення інституту президентства в інтересах всього суспільства та забезпечуються інформаційною прозорістю органів державної влади, інформаційно-аналітичною діяльністю для підтримки функціонування президентських структур, співробітництвом із всіма суб’єктами інформаційних відносин [89, c. 28].

В аналітичних дослідженнях Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова робляться висновки, що зазначені недоліки стримують формування в Україні повноцінного інформаційного простору, інтеграцію до європейського інформаційного простору, побудову інформаційного суспільства [89]. Дозволимо собі прокоментувати викладене вище. На нашу думку, багатьом, хто турбується за Україну не на словах, а на ділі, вже слід зрозуміти, що період заперечень пройшов. Зараз необхідні позитивні приклади, які б допомогли орієнтуватися і підказали, як і що треба роботи. Однак це не заклик мазати все єлеєм, це заклик до відродження у суспільстві здорового раціонального оптимізму. Під час державного управління НІС головне – проаналізувати становище, ідентифікувати недоліки, сформувати стратегію і тактику подолання негативних явищ, розробити дієві механізми та реалізувати їх в життя. Відомо, що на цей час відповідна діяльність в Україні проводиться, тобто позитивний процес набуває поступової сили. Вважаємо за необхідне зазначити, що одним із дієвих механізмів щодо подолання існуючих недоліків є Програма інтеграції України до Європейського Союзу. При цьому необхідні також політична воля, стійка парламентська більшість, наявність в країні впливових політичних партій, високий потенціал громадських організацій, усвідомлення всіма суб’єктами інформаційних відносин необхідності у толерантності, у діалозі та співпраці. На нашу думку, усі підстави для цього – воля, розум, бажання та уміння – у нас є.

<< | >>
Источник: Арістова Ірина Василівна. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2002. 2002

Еще по теме 2.2. Система органів держави як суб’єкт державного управління національною інформаційною сферою:

  1. 2.3. Роль базового інформаційного механізму в системі державного управління національною інформаційною сферою
  2. 1.5. Категоріальний апарат дослідження державного управління національною інформаційною сферою
  3. РОЗДІЛ ІІ Організаційно-правові засади державного управління національною інформаційною сферою України
  4. 2.1. Використання інформаційних технологій в організації інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державного управління
  5. РОЗДІЛ ІV Особливості управління органів внутрішніх справ України інформаційною сферою суспільства
  6. 2.1. Єдиний інформаційний простір як об’єкт державного управління
  7. Уманський Юрій Володимирович. ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління. Запоріжжя –2008, 2008
  8. 4.2. Суб’єкти управління у сфері охорони та захисту державного кордону
  9. 1.4. Суб’єкти управління загальної компетенції та їх функції і повноваження щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави
  10. Делегування функцій державного управління суб’єктам господарювання
  11. Система органів державного управління промисловою власністю
  12. 1.1. Теоретичні засади інформаційного забезпечення системи державного управління
  13. РОЗДІЛ 3 НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  14. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  15. 1.2. Роль маркетингу послуг та комунікаційного менеджменту в інформаційному забезпеченні системи державного управління
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -