<<
>>

Місце міжнародних договорів у національній правовій системі України

Україна - одна з тих держав, які не мають ані конституційно закріпленого примату норм міжнародних договорів у національній правовій системі, ані ієрархії законодавчих актів, а тому питання про місце міжнародних договорів у національному праві стоїть у нашій державі дуже гостро.

До речі, за спогадами М. І. Козюбри, положення про визнання Україною пріоритетності загальновизнаних норм міжнародного права було закладене вже в Концепції нової Конституції України, схваленій Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 року. [131, c. 4] Як він пише далі: «Подібне положення містилося також у проекті Конституції України, підготовленому Робочою групою Конституційної комісії України, членом якої був автор (М. І. Козюбра) ..., в редакції від 15 листопада 1995 р. та схваленому Конституційною комісією України 23 листопада 1995 р. В частині другій статті 9 вказаного проекту говорилося: «Якщо міжнародний договір встановлює інші правила, ніж передбачені національним законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору». Очевидно, наведене формулювання також було небездоганним і потребувало певного поліпшення, зокрема уточнення статусу міжнародних договорів, яким надається пріоритет перед нормами національного законодавства ... Однак Робочою групою з доопрацювання проекту Конституції України, прийнятого рішенням цієї комісії за основу для подальшої роботи (тобто проекту від 15 листопада 1995 р.), створеною з представників Верховної Ради, Президента України і судової влади, була запропонована нова редакція статті 9, яка з незначними уточненнями сприйнята Верховною Радою України при прийнятті Конституції. Таким чином, можна, очевидно, констатувати, що положення про пріоритетність норм міжнародних договорів перед нормами національного законодавства було вилучене на завершальному етапі

опрацювання проекту нової Конституції України свідомо».

[131, c. 4]

Згідно зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це конституційне положення далі конкретизується у законодавчих актах. Як зазначає О. О. Мережко, таке формулювання не є вдалим. Він виділяє чотири проблеми, які з ним пов'язані:

1. Вже згадувана вище позиція (як О. О. Мережка, так і І. І. Лукашука) про некоректність терміну «частина національного законодавства» (однак, питання співвідношення понять «національне законодавство» та «національне право» є предметом дебатів);

2. Відсутність положення про пріоритет норм міжнародних договорів над нормами національних законів у разі їх колізії;

3. Невизначеність статусу міжнародних договорів, які не потребують згоди Верховної Ради України на їх обов'язковість;

4. Незрозумілість самого поняття «згода на обов'язковість» і його співвідношення з поняттям «ратифікація». [149, c. 298-299]

Однак, крім Конституції України, місце міжнародних договорів у системі українського права визначається, також, законами України та іншими нормативно-правовими актами, які мають статус закону. Зокрема, слід звернути увагу на Закон України «Про міжнародні договори України» № 1906-IV від 29 червня 2004 року (далі - «Закон 2004 року»). [6] Цей закон замінив чинні до того Закони України «Про дію міжнародних договорів на території України» № 1953-ХІІ від 10 грудня 1991 року [3] та «Про міжнародні договори України» № 3767-ХІІ від 22 грудня 1993 року (далі - «Закон 1993 року»). [5]

Визначною рисою Закону 2004 року у порівнянні із Законом 1993 року є наявність чіткого легального визначення поняття «міжнародний договір». Воно міститься у статті 2 Закону. Згідно з її положеннями міжнародним

договором України визнається договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

(До речі, таке саме визначення міжнародного договору міститься у статті 2 Федерального закону Російської Федерації «Про міжнародні договори Російської Федерації» від 15 липня 1995 р. № 101-ФЗ, а також в своїй основі відтворює визначення міжнародного договору, яке міститься у Конвенції.) [193, c. 9]

Стаття 3 Закону 2004 року визначає види міжнародних договорів України. Так, від імені України міжнародні договори укладаються Президентом України або за його дорученням; від імені Уряду України - Кабінетом Міністрів України або за його дорученням; від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів - відповідно цими міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами.

Від імені України укладаються такі міжнародні договори:

1. Політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

2. Що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

3. Про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

4. Про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил інших держав на територію України, умови їх тимчасового

перебування, включаючи терміни виведення, фінансово- економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

5. Про використання території та природних ресурсів України;

6. Договори, яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

В цій же статті дається визначення міжвідомчих договорів, якими визнаються міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Стаття 8 Закону 2004 року регламентує процес надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору.

Така згода може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору. Крім того, згода може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Стаття 9 того ж Закону регламентує порядок ратифікації міжнародних договорів України. Передбачено, що ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону, Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

Стаття 9 Закону 2004 року містить також перелік міжнародних договорів України, які підлягають ратифікації:

1. Політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних

кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

2. Договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

3. Загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

4. Про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

5. Про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

6. Договори, що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей українського народу, а також об'єктів права державної власності України;

7. Договори, виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

8. Інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Таким чином, порівнюючи положення статті 9 Конституції України з положеннями цих статей, можна дійти наступного висновку: в Україні можуть існувати міжнародні договори, які не є частиною національного законодавства, оскільки стаття 9 Конституції України чітко визначила, що

частиною національного законодавства є ті чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Така згода надається відповідно до цитованої вище статті 9 Закону 2004 року у вигляді закону про ратифікацію відповідного міжнародного договору. Тобто, стоячи на позиціях крайнього формалізму, можна зробити висновок, що, зокрема, укладені від імені України міжвідомчі угоди, які не потребують ратифікації відповідно до статті 9 Закону 2004 року, не можуть застосовуватись, оскільки не визнаються частиною національного законодавства статтею 9 Конституції України...

Цьому питанню приділив увагу пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Так, у своїй Постанові № 13 від 19 грудня 2014 року «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» [65] (надалі - «Постанова Пленуму»), він відмовляється від наведеного вище крайнього формального підходу, і відносить до національного законодавства України як чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, так і ті міжнародні договори україни, які не потребують ратифікації, і затверджені у формі указу Президента України або постанови Кабінету Міністрів України (п. 2 Постанови Пленуму).

Згідно зі статтею 14 Закону 2004 року, міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Однак, найбільш актуальною для цілей даного дослідження статтею Закону 2004 року є стаття 19, яка називається «Дія міжнародних договорів України на території України», і у своїй першій частині визначає, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного

законодавства. Фраза «застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства» породжує більше запитань ніж відповідей, адже без чіткого зазначення місця міжнародного договору у правовій системі дуже важко визначити в якому саме порядку його слід застосовувати, адже в національному законодавстві передбачена ієрархія нормативно-правових актів, і від місця нормативно-правового акта в цій ієрархії залежить порядок його застосування. У випадку з міжнародними договорами, їх місце ані стаття 9 Конституції України, ані стаття 19 Закону 2004 року, ані ідентична їй стаття 17 Закону 1993 року (який втратив чинність), ані ще давніший Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» не визначали й не визначають.

Частина друга статті 19 Закону 2004 року варта не меншої уваги. Вона передбачає, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору, тобто встановлює примат норм міжнародних договорів над нормами національних нормативно-правових актів. Це положення, особливо з врахуванням статті 1 Закону 2004 року, якою передбачено, що цей Закон застосовується до всіх міжнародних договорів України, регульованих нормами міжнародного права і укладених відповідно до вимог Конституції України та цього Закону, є дуже дискусійним, оскільки, знов-таки, не маючи чіткого розуміння яке місце займають в національній правовій системі міжнародні договори, важко проаналізувати чи може норма одного закону встановлювати імперативний припис для іншого такого ж за статусом закону (адже в Україні відсутня ієрархія законів). Ці та інші підняті у цьому розділі проблеми будуть детально проаналізовані нижче.

Один з альтернативних підходів до питання визначення місця міжнародних договорів у національному праві України запропонував М. Д. Савенко. Так, він пропонує надавати пріоритет визнаним державою

міжнародним актам з прав людини. Особливо слід відзначити, що він пропонує надавати пріоритет таким договорам і над нормами Конституції України, базуючи такий свій висновок на положеннях статті 3 Основного Закону, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. [166, c. 34]

Підхід досить-таки цікавий, однак, не безспірний. Загалом, надання пріоритетності міжнародним договорам з прав людини над Конституцією України очевидно покликане забезпечити дотримання загальновизнаних світових стандартів прав людини, які передбачені відповідними міжнародними договорами. Цим якраз і мотивує свою позицію

М. Д. Савенко. [166, c. 34-35] Крім того, приклади подібної практики в інших

державах є (Нідерланди - див. вище), але тут же слід і зазначити, що така практика трапляється досить рідко.

Отже, видається, що підхід М. Д. Савенка може спричинити низку проблем. Зокрема, в ньому простежується можливість зазіхання на суверенітет держави, що є порушенням одного із основних принципів міжнародного права. Звісно, практика багатьох європейських держав (зокрема членів ЄС) пішла таким шляхом, однак, проблему обмеження таким чином державного суверенітету це не знімає. Крім того, Конституція - основний закон, договір, який укладений членами суспільства для регулювання внутрішніх відносин (встановлює внутрішні принципи і правила). Суспільство має невід'ємне право змінити ці правила, а встановлення обмежень може призвести до непередбачуваних проблем.

Іншим підходом у науковій літературі є визнання міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актами законодавства із силою закону. Про це зазначає Н. Сергієнко, звертаючись одночасно до Рішення Конституційного Суду України № 9- рп/2000 від 12 липня 2000 року у справі за конституційним поданням 54

народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.). [28; 169, c. 116] Так, вона пише, що визнання статтею 9 Конституції України міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства України «означає, що положення міжнародного договору мають рівний статус із положеннями національного закону за умови, що вони запроваджуються до правової системи України через прийняття відповідного закону». [169, c. 116] Звісно, говорити, що такий висновок прямо випливає із положень статті 9 Конституції України беззаперечно не можна, однак, підстави для такого висновку формулювання цієї статті Основного Закону України дає.

Вже згадана вище Постанова Пленуму також приділяє цьому питанню увагу. В п. 3 Пленум суду зазначає: «Враховуючи положення статті 9 Конституції України, статті 26 Віденської конвенції, статей 15, 19 Закону № 1906-IV, міжнародно-правовий принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань (виділення наше - Є.З.), при здійсненні

правосуддя суди повинні враховувати, що існує пріоритет міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, над національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України».

Наведене формулювання слід визнати досить вдалим, собливо з огляду на те, що Пленум суду використовує у якості аргументу міжнародно-правовий принцип. Однак, зважаючи на статус Постанови Пленуму як документа, а також зважаючи на те, що аналогічна постанова не була прийнята іншими вищими спеціалізованими судами та/або Верховним Судом України, вважати, що проблема себе вичерпала поки не можна, хоча слід визнати, що Постанова Пленуму принесла істотну практичну користь.

Таким чином, беззаперечно можна зазначити лише те, що місце

міжнародних договорів України в системі її національного права чітко не визначене. Конституція України не встановлює примату норм міжнародних договорів над нормами національного права, визнаючи деякі з норм міжнародних договорів (ті, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) частиною національного законодавства. Встановлений же статтею 19 Закону 2004 року та нормами інших законів України пріоритет, наданий нормам міжнародних договорів перед нормами українського національного права, чітко вважати таким, що поширюється на все законодавство України не можна.

1.4.

<< | >>
Источник: ЗВЄРЄВ ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Місце міжнародних договорів у національній правовій системі України:

  1. Правові засади кадрових процедур в Національній поліції України та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  2. Роль та місце Генерального прокурора України в системі органів прокуратури України
  3. 4.1. Тлумачення міжнародних договорів Конституційним Судом України
  4. Місце рибальського сектору у системі міжнародного правового регулювання
  5. Стан застосування міжнародних договорів України
  6. 3.6. Право на укладення колективних договорів за міжнародними актами та законодавством України
  7. 2.3. Місце земельного податку в системі податків України
  8. Місце м’якого права в системі джерел міжнародного митного права
  9. Розділ 4 Тлумачення міжнародних договорів судами України
  10. Місце і роль господарських судів у судовій системі України
  11. РОЗДІЛ 3 МІСЦЕ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ У ВАЛЮТНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
  12. Адміністративно-правові форми оцінювання ефективності кадрових процедур в Національній поліції України
  13. Міжнародний договір як джерело національного права. Світовий досвід застосування міжнародних договорів
  14. Розділ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА ГОСПОДАРСЬКИХ СУДІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СУДОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
  15. Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу
  16. РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ КОМПЕНСАЦІЙ І МІСЦЕ НОРМ ПРО КОМПЕНСАЦІЇ В СИСТЕМІ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  17. 3.3. Міжнародно-правові гарантії виборів Президента України.
  18. 1.2 Міжнародно-правові зобов’язання України у сфері криміналізації незаконної міграції
  19. 207 РОЗДІЛ 3. МІСЦЕ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН ПРОКУРАТУРИ З ІНШИМИ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ
  20. Тлумачення міжнародних договорів судами загальної юрисдикції
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -