<<
>>

Ґенеза розвитку управління в діяльності органів місцевого самоврядування та запровадження інноваційних технологій

Для кожної сучасної демократичної держави важливим завданням є забезпечення належного розвитку та функціонування у ній інституту місцевого самоврядування. Зрозуміло, що Україна, яка йде шляхом розбудови демократичної, правової держави, що у своїй діяльності спирається на розвинене громадянське суспільство, у цьому не є винятком і питання гарантування та забезпечення відповідного функціонування місцевого самоврядування для неї також є одним із пріоритетних завдань.

Однак, нажаль, слід констатувати, що тривалий час після проголошення незалежності в нашій країні на офіційному рівні не приділялося належної уваги проблематиці місцевого самоврядування. Звичайно ж, на первинних етапах розбудови української державності були закладені ключові організаційно-правові підвалини функціонування інституту місцевого самоврядування в суверенній Україні, втім його подальший розвиток не отримував належного забезпечення. Лише протягом останніх декількох років владна верхівка почала здійснювати реальні кроки щодо розвитку та вдосконалення місцевого самоврядування в країні. А для того, щоб ці кроки були ефективними та дієвими, вони мають спиратися на відповідне теоретичне підґрунтя, що значно актуалізує питання вивчення проблематики місцевого самоврядування, як важливої ланки механізму публічного управління в країні. При цьому, на наше переконання, особлива увага має приділятися науковому дослідженню такої проблеми, як запровадження інноваційних технологій в діяльність органів місцевого самоврядування, адже в сучасному світі інновації виступають надзвичайно важливою умовою належного функціонування та запорукою позитивного розвитку усіх основних сфер суспільно-державного життя, зокрема і галузь публічного управління. Саме тому у представленій праці метою ми обрали здійснення комплексного дослідження адміністративно-правових основ впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування.

Одним із основних завдань, які, на нашу думку, обов'язково необхідно вирішити на шляху до поставленої мети, є з'ясування історичних аспектів розвитку управлінської діяльності органів місцевого самоврядування та запровадження у ній інноваційних технологій. Спершу з’ясуймо, що слід розуміти під місцевим самоврядуванням, його органами та їх управлінською діяльністю, а також, що таке інноваційні технології, щоб більш чітко усвідомлювати, про що необхідно вести мову, генезу розвитку чого саме вивчати.

Відповідно до чинного Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21.05.1997 № 280/97-ВР, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міст - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст [123]. Як правило, самоврядування реалізується територіальними громадами не безпосередньо, а через відповідні органи та їх посадових осіб. Представницькими органами місцевого самоврядування є відповідні ради. Так, відповідно до статті 10 вищезгаданого Закону України«Про місцеве самоврядування»,сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами. Порядок формування та організація діяльності рад визначаються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад. Чисельність працівників органів місцевого самоврядування встановлюється відповідною радою у межах загальної чисельності, визначеної типовими штатами, затвердженими Кабінетом Міністрів України [123].

Представницькі органи місцевого самоврядування, у свою чергу, для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами, створюють відповідні виконавчі органи рад. Згідно зі статтею 11 Закону України«Про місцеве самоврядування» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створені радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради, виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноосібно [123].

За своїм правовим становищем сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, яка очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях [123]. Дана посадова особа обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі.

Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України [123]. За законом, сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь -якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах, займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту) або підприємницькою діяльністю [123]. Однак при цьому на сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом [123].

У Європейські хартії місцевого самоврядування від 15.10.1985, яка була ратифікована Верховною Радою України 15.07.1997 року, місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою публічних справ, під власну відповідальність, в інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення жодним чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів чи будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом [52].

На сторінках юридичної та управлінської літератури висловлюється багато точок зору щодо того, що являє собою місцеве самоврядування та його органи. При цьому значна увага дослідників приділяється зв'язку, співвідношенню місцевого самоврядування, самоврядного управління із державним управлінням. Так, скажімо П. М.Рабінович, розмірковуючи про природу муніципальних органів, зазначає, що останні, виконуючи на локальному рівні за допомогою юридичних засобів низку владних функцій, фактично розглядаються у контексті діяльності держави та, відповідно, державних органів, хоча формально вони не вважаються офіційними представниками (органами) держави [138, с. 51].

У Юридичній енциклопедії за редакцією Ю. С. Шемшученка місцеве самоврядування визначено, як політико-правовий інститут народовладдя, через який здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно - територіальних одиницях, шляхом самоорганізації жителів певної території за згодою і за сприяння держави [177].

В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. І. Корнієнко розуміють органи місцевого самоврядування як окрему форму реалізації народом належної йому влади, при цьому перші, наголошують правознавці, не входять до єдиного державного механізму. Водночас, підкреслюють дослідники, не можна вести мову про повне відокремлення та протиставлення державної влади та місцевого самоврядування. Державні органи і органи місцевого самоврядування рівні перед законом і однаково є представниками народу в межах наданих їм повноважень [100, с. 189-190].

В. І. Борденюк пише, що в сучасних умовах у територіальній громаді, як цілісній соціальній системі, здійснюється не суто самоврядування, а управління. Це управління є відносно автономною частиною державного управління, яке повинно пов’язуватися з діяльністю не лише органів державної влади, а й органів місцевого самоврядування [19, с. 64].

В.І. Фадєєв трактує місцеве самоврядування, як право громадян, місцевого співтовариства (населення певної території) на самостійне вирішення місцевих справ. М.О. Краснов говорить про місцеве самоврядування, як про сукупність людей, котрі складають населення самоврядних одиниць. Ю.О. Тихомиров вживає термін «соціальна спільнота», під яким він розуміє населення міст, сіл тощо. Ототожнення територіального колективу з населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці робить М.І. Корнієнко, котрий визначає такий колектив, як первинний суб’єкт місцевого самоврядування. На думку В. М. Кампа, початковим суб’єктом місцевого самоврядування фактично стає територіальний колектив в особі жителів села (сіл, відповідно - сільради), селища або міста [14].

П.Ф.Мартиненко визначає органи місцевого самоврядування, як форму реалізації участі громадян в управлінні державними справами і реалізації своїх суб’єктивних прав у цій сфері [93, с. 29].

За М. І. Корнієнком, система органів державної влади та система органів місцевого самоврядування є своєрідним полісистемним комплексом, який складається з різних за своєю природою органів (державних і громадських), проте об’єднаних в організаційне ціле необхідністю забезпечувати виконання одних і тих самих функцій державної влади, носієм і єдиним джерелом якої в Україні є народ [75, с. 28].

І. П. Сторожук, вивчаючи поняття та систему місцевого управління, веде мову про самоврядне управління, яке, на думку автора, являє собою систему управління суспільними справами певної адміністративно -територіальної одиниці, що базується на єдності суб’єкта і об’єкта. Самоврядне управління є вираженням народовладдя і здатності суб’єкта до самостійної організації і життєдіяльності. Це система управління суспільством, у якій забезпечується активне і дієве вирішення громадянами, їхніми колективами й організаціями питань державного і місцевого значення, а також безпосереднє прийняття і виконання рішень [111]. Порівнюючи державне управління з самоврядним управлінням, автор виділяє такі основні моменти: державне і самоврядне управління становлять нерозривну єдність одного процесу - процесу управління суспільними справами в межах певної території. Тому ні державне управління, ні самоврядне управління, взяті окремо одне від одного, не можуть адекватно відтворювати всі аспекти суспільного процесу управління публічної влади на місцях. І державне управління, яке спирається на владні інститути виконавчих структур, і самоврядне управління мають спільну соціальну мету - найбільш ефективне керування громадськими справами. Відмінність, зазвичай, полягає в методах керування цими процесами [111]. Цитуючи Б. П. Андресюка, І. П. Сторожук зазначає, що державне управління, незалежно від характеру політичної влади і типу управління, будується за принципами субординації, самоврядне управління в цьому аспекті підпорядковане лише самій громаді [11, с. 14]. З цього дослідник робить висновок про те, що управління певною територією (територіальною одиницею) здійснюється за двома напрямками, один з яких є державним, інший - самоврядним. Не зважаючи на те, що один втілює в життя волю державної влади, а інший - відстоює інтереси територіальної громади, вони обидва здійснюють управління відповідною місцевістю [111].

В. В. Кравченко та М. В. Пітцик у своїх працях характеризують орган місцевого самоврядування, як організаційно самостійний елемент системи місцевого самоврядування, що утримується за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування районних, обласних бюджетів і являє собою колектив громадян України - депутатів місцевої ради або службовців органів місцевого самоврядування, - заснований у встановленому законом порядку для виконання завдань та функцій місцевого самоврядування, наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах в інтересах відповідної територіальної громади (територіальних громад) [82, с. 192-193].

А. А. Коваленко акцентує увагу на тому, що самостійність місцевого самоврядування передбачає організаційну відокремленість останнього та його органів в системі управління суспільством і державою. Це означає, що місцеве самоврядування, його органи не є складовими державного механізму управління [63, с. 68].

Отже, спираючись на аналіз чинного законодавства України про місцеве самоврядування, а також наукових підходів до розуміння місцевого самоврядування та його органів, вважаємо, що місцеве самоврядування - це один із організаційно-правових механізмів здійснення публічного управління на локальному (регіональному) рівні. Ключовими структурними ланками даного механізму є відповідні органи місцевого самоврядування, що формуються та функціонують у порядку, встановленому законодавством. Ми цілком погоджуємося із тими дослідниками, які наголошують на тому, що місцеве самоврядування не є складовою ланкою державного управління, відповідно органи і посадові особи першого не входять до складу механізму та (або) апарату другого. Водночас різко відмежовувати, а тим більше протиставити, самоврядне управління державному ні в якому разі не можна, так як обидві форми управління - це прояви соціального, публічного управління, форми здійснення народовладдя. Варто погодитися із твердженням про те, що місцеве самоврядування і державна влада тісно пов’язані, бо у них обох спільне джерело - влада народу [63, с. 68].

Для того, щоб механізм місцевого самоврядування у своєму функціонуванні був ефективним та дієвим, відповідав нагальним умовам і обставинам суспільного розвитку, він повинен постійно вдосконалюватися. У свою чергу процес оновлення та поліпшення управління (підвищення показників його стабільності, ефективності, дієвості), адаптації і пристосування механізму даного управління до об'єктивно існуючих суспільних потреб і запитів, обумовлює необхідність впровадження у його функціонування інноваційних технологій.

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 № 40-IV інновації - це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери; інноваційна діяльність - діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг [120].

Згідно статті 3 Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 № 1560-XII, інноваційною діяльністю є сукупність заходів, спрямованих на створення, впровадження, поширення та реалізацію інновацій відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», з метою отримання комерційного та/або соціального ефекту, які здійснюються шляхом реалізації інвестицій, вкладених в об’єкти інноваційної діяльності [118].

Також варто відзначити статтю 325 Господарського кодексу України, в якій закріплено, що інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій, з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя [41].

З викладеного вище бачимо, що наведені визначення інноваційної діяльності відносяться до сфери комерційної діяльності, що ускладнює використання поняття «інноваційна» діяльність у галузі публічного управління, зокрема того, що здійснюється органами місцевого самоврядування.

Досить багато уваги дослідники приділяють поняттям «інновація», «інноваційний процес», «інноваційна діяльність». Термін «інновація» в науковий лексикон вперше ввів на початкуХХ ст. Й. Шумпетер, під яким розумів «втілення наукового відкриття, технічного винаходу в новій технології або новому виді виробу». Крім того, інновація розглядалася Й. Шумпетером як нова функція виробництва, її нова комбінація. Саме ж поняття «інновація» відповідає англійському «innovation» (нововведення), й в буквальному розумінні означає процес використання нового в будь-якій сфері діяльності, що поширюються на весь спектр суспільних явищ та процесів - новий порядок, нові звичаї, нові методи роботи, нова форма управління тощо [28]. В сучасному розумінні, зазначає А. Гев’юк, інновація - це не просто поява чогось нового, а,

насамперед, поширення цього нового в суспільній практиці життєдіяльності людини. Інновації - це використання в тій або іншій сфері суспільної діяльності результатів інтелектуальної праці, технологічних розробок, спрямованих на вдосконалення соціально-економічної діяльності. Інновації є результатом діяльності з оновлення, перетворення попередньої діяльності, що приводить до заміни одних елементів іншими або доповнення вже новими. Подібна діяльність має загальні закономірності: визначаються цілі, зміни, новація розробляється, випробовується, освоюється, поширюється і, нарешті, «відмирає», вичерпуючись фізично і морально [28].

Г. В. Смолин, розмірковуючи про інновації, розглядає їх у економічному аспекті. Інновація, зазначає правник, потребує використання цілого комплексу науково-технічних та промислових факторів, які треба розглядати з точки зору їх впливу на економіку, політику, культуру та інші сторони життя суспільства. Інновація бере свій початок з ідеї, проходячи такі фази, як дослідження, розробка та створення нових зразків продукції, технологій чи послуг. Вона є найбільш ефективним способом не тільки у виході із економічної кризи, але і технологічного розвитку економіки в цілому і конкретних суб’єктів господарювання, забезпечення їх конкурентних позицій [148]. Відповідно, автор робить висновок, що інновація і, зокрема, науково-технологічна інновація (НТІ) являють собою набагато більше, ніж просто винахід чи відкриття. Інновація в даному випадку - це результат взаємодії між її творцями і споживачами. Особлива увага повинна бути приділена тому, що інноваційний процес не має лінійного характеру, який полягає у чітко визначеній ролі кожного і всіх його учасників, починаючи від університетів і наукових інститутів, галузевих організацій і груп, що виконують відповідно «чисті» дослідження і прикладні розробки, до організаторів дослідного і масового виробництва, маркетингу і т. ін. [148].

А. Є. Нікіфоров зазначає, що інновація - це загальносоціологічна категорія, результат і спонукальний мотив прогресу суспільства у всій його багатовимірності. Тому правомірно розглядати політичні, технічні,

технологічні, економічні, управлінські, педагогічні, екологічні та інші сфери реалізації інновації. Залежно від цілей державного управління, застосовується об’єктний або процесний підхід до визначення сутності інновації. Відповідно до об’єктного підходу,інновація - це результат інноваційної діяльності, який втілений у вигляді нових або удосконалених товарів чи послуг, що є конкурентоспроможними на ринку, технологічних процесів, організаційно- управлінських і соціально-економічних рішень виробничого,

адміністративного, правового, комунікативного та іншого характеру, що використовуються в практичній діяльності та забезпечують суспільну або економічну вигоду. Згідно з процесним підходом, інновація у державному управлінні характеризує створення й впровадження у практику якісно нових форм, методів, засобів та інституційних структур управління на основі використання досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечують суспільну або економічну вигоду [50, с. 281]. Щодо інноваційної діяльності, то її А. Є. Нікіфоров тлумачить як доцільне перетворення різних сторін суспільного життя на основі наукового знання з метою отримання соціальних, економічних та інших практичних результатів. Інноваційна діяльність притаманна всім видам людської діяльності. Характерною ознакою цієї діяльності є генерування нових ідей та реалізація закладеного у них потенціалу, тому в цьому сенсі вона є феноменом. У структурі інноваційної діяльності виокремлюються потреби (мотиви), що спонукають до діяльності; цілі та результати, на досягнення яких спрямована діяльність; засоби, за допомогою яких діяльність здійснюється. Різновидами інноваційної діяльності є інноваційна праця та інноваційне підприємництво. У більш вузькому розумінні інноваційна діяльністьпоширюється на суспільне виробництво, його структуру, процеси реалізації продуктів й управління [50, с. 281].

Отже, на підставі вище викладеного, можемо дійти висновку, що інноваційна діяльність - це специфічний напрямок суспільно корисної діяльності, головним призначенням якої є відшукування, вироблення на основі наукового знання нових ідей щодо подальшого розвитку тієї чи іншої сфери суспільного життя, а також вироблення нових та (або) вдосконалення існуючих технологій, форм, засобів реалізації цих ідей, досягнення поставлених цілей зазначеного розвитку.

Значення інноваційної діяльності для вдосконалення функціонування органів місцевого самоврядування полягає у тому, що перша сприяє оновленню змісту роботи останніх, надає у їх розпорядження новітні інструменти організації та реалізації публічного управління. Цілеспрямована та змістовна інноваційна діяльність підвищує рівень якості, ефективності та дієвості публічного управління, а також зміцнює його потенціал щодо подальшого позитивного розвитку.

Повертаючись безпосередньо до історичних аспектів втілення інноваційних технологій управління у діяльності органів місцевого самоврядування в Україні, слід звернутися до аналізу генези останнього в нашій країні.

Місцеве самоврядування України в її сучасних територіальних вимірах пройшло складний та суперечливий історичний шлях, зазнаючи протягом століть впливу східної та західної політичних культур. У додержавну добу зародження місцевого самоврядування у східнослов’янських племен відбувалося в сім’ях, кровно споріднених у родах. Згодом більшого значення набуває сусідство, тобто близькість не походження, а проживання. Таким чином утворюються поселення на зразок хуторів, міст та регіонів, спілкування між якими здійснювалося на основі правил поведінки уніфікованих форм (звичаєвого права). Справи громад хуторів, міст і регіонів обговорювалися та ухвалювалися спільною радою (вічем), до якої входили старші представники від усіх сімей чи родів. За звичаєвим правом, віче, як форма самоврядування, передавалося з покоління у покоління ще багато століть [61].

Віче, як орган суверенної громади, було старшим від княжої влади, яка особливо зміцнювалася в період об’єднання східнослов’янських племен у державу. Запровадження елементів першої української державності київськими князями призвела до утворення відносно міцної централізованої форми правління, зокрема через збір данини, за якої віче на загальнодержавному рівні посіло другорядне місце. Однак на місцевому (регіональному) рівні віче в цей час відіграє надзвичайно важливу роль як орган місцевого самоврядування та як форма безпосередньої демократії (в сучасному розумінні - збори громадян). Причиною цього, очевидно, є той факт, що у віддалених містах і землях київські князі не могли настільки постійно й ефективно здійснювати військову, адміністративну й судову функції своєї влади, як вони це робили в самому Києві та на його найближчих околицях. Тому ці функції, як правило, розподілялися між віче та намісниками й посадниками князя, яких він призначав для виконання своєї волі відповідно на периферійних землях та у віддалених містах. Скликане городянами чи жителями навколишніх сіл віче могло обговорювати питання про укладення угод, організацію війська, необхідного як для захисту краю, так і захисту всієї держави. Віче могло критикувати або підтримувати дії князівських урядовців, обирати начальника народного ополчення тощо [42].

Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах і містечках, дістали подальший розвиток у формі війтівства - міська влада належала війтові, який обирався на міському вічі. У той період виникла досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст і міськими громадами, обумовлена статусом конкретного міста. Наприклад, у великокнязівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостинська адміністрація - міський орган державної влади на чолі зі старостою, призначеним центральною владою [81].

З другої половини XIV століття значна частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського, і тривалий час місцеве самоврядування розвивалося в межах його державної системи. В українських містах почало запроваджуватися Магдебурзьке право, яке створило нову юридичну основу для розвитку місцевого самоврядування. У 1339 р. останній Галицький князь Болеслав-Юрій вперше подарував Магдебурзьке право українському місту Сянок; у 1356 р. його дістав Львів, у 1432 р. - Луцьк, у 1444 р. - Житомир. Міста, які мали Магдебурзьке право, називалися в Україні магістральними, а міста, які цього права не мали, - ратушними [110].

Магдебурзьке право передбачало: скасування звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої державної адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу міського самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний орган) і лави (судовий орган). Магдебурзьке право надавалося місту галицьким князем, великим князем литовським або королем польським та оформлювалося магдебурзькими грамотами, які відігравали таку ж роль, як хартії (статути) західноєвропейських міст. За формою і текстами оригінальних заголовків можна вирізнити дві групи таких грамот:

- з вказівкою про надання місту магдебурзького права;

- без такої вказівки [81].

Г. В. Бойко та Н. В. Камінська пишуть, що прагматизм і універсальність магдебурзького права та духовна спорідненість українців з європейською культурою об’єктивно зумовили його поширення в Україні в усіх сферах суспільного життя. Йогопроникнення в управління місцевими справами відбувалося паралельно зі збереженням і розвитком старого українського звичаєвого права.Українські міста не лише запозичили нові правила, але і пристосовували їх до своїх особливостей. Магдебурзьке право доповнювалося місцевими традиціями, тому організація і функції органів самоврядування в різних містах могли не збігатися або мати відмінності. Організація влади за магдебурзьким правом у містах ставила їх на один рівень з європейськими [49]. Погоджуючись із А. П. Грицкевичем, дослідники відзначають, що отримання магдебурзького права українськими містами означало, що вони досягли високого економічного і соціального розвитку, зрівнялися з багатьма [49]. В адміністративно-правовому плані, продовжують автори, самоврядування завдяки цьому праву відокремило місто від волості, передбачалися власні самоврядні органи - магістрати у складі ради на чолі з бурмістром, лави на чолі з війтом. Війт, як найвища посадова особа міста, в основному призначався королем, і з усіх міст України, що мали магдебурзьке право, лише жителі Києва самостійно його обирали. Він виконував поліцейсько-дисциплінарні функції, а бурмістр - контроль за діяльністю комунальних служб, витрат міської скарбниці, охороною громадського порядку тощо. Статути міст передбачали суворі покарання за порушення норм магдебурзького права, що стосувалися зазіхань на життя, честь і гідність членів магістрату, війта і бурмістра [49].

Слід відзначити, що не всі дослідники винятково з позитивної точки зору оцінюють досвід введення Магдебурзького права на українських землях. Так, І. В. Грицяк зазначає, що місцеве самоврядування на принципах магдебурзького права не було настільки ефективним для корінного населення на українських землях тієї доби, як це зараз подається деякими дослідниками. Тодішнє економічне становище міщан покращилося мало, оскільки їм було заборонено володіти майном, купленим у польських, вірменських, єврейських та німецьких панів, а їхні ремісничі справи блокувалися панськими ремісниками. Ці та низка інших обмежень економічного характеру практично сковували міських жителів у їхніх виробничо-комерційних справах і вони опинилися тісно замкнутими в мурах свого міста [42]. Крім того, наголошує науковець, над православними жителями міст тяжів католицизм, який сповідували поляки та німці й насаджували його вперто, й навіть жорстоко. Суворими обмеженнями для міщан-українців, поряд з конфесійними, були також мовні, культурні та політичні, особливо після приєднання до Польщі Галичини в першій половині XV ст. Дійшло до того, що православні українці були відсторонені від міського управління в управах і судах з тієї причини, що нібито міські закони з магдебурзько-правовою основою стосуються винятково католиків. У результаті реальна міська влада зосереджувалася в руках некорінного населення, що призводило до обмежень, а то й до заборон для українців у торгівлі, в судових рішеннях, у купівлі та продажу будинків, у здійсненні церковних обрядів і церемоній, у праві проживати в місті тощо [42].

За часів Козацької держави місцеве самоврядування в українських землях зазнало певних змін, щозумовлювалось її полково-сотенним устроєм [61]. Полки та сотні - одночасно військові й адміністративно -територіальні одиниці, користувалися військово-адміністративним самоврядуванням. Так, уся

територія на лівому й правому берегах Дніпра, яка складалаблизько 250 тис. кв. км, де проживало 1,2-1,5 млн осіб, була поділена на 16 військових округів, або полків, які відповідали полкам як структурним підрозділам козацького війська. Полковники, які під час воєнних дійкомандували цими 3-5тисячнимиполками, були головними адміністративними й судовими урядниками на відповідній території в мирнийчас. Територія кожного полку ділилася на сотні, в яких військову та адміністративну функції виконували сотники. Органи управління полками тасотнями розміщувалися у великихмістах відповідних земель, що носили їхню назву. На нижньому щабліцієї адміністративно -

територіальноїбудови козацької держави знаходилося окреме містечко чи село, в якому влада належала козацькому отаманові. Спочатку козацькі старшиниобиралися козаками відповіднихзагонів. Проте з часом ці посади стали спадкоємними. На верхівці цієївійськово-адміністративної системистояв гетьман, який теоретично підпорядковувався волі козацької генеральної ради, що його обирала [42].

Справами міст Лівобережжя відала управа (рада), до складу якої також входила ратуша, очолювана городовим або козацьким отаманом, і підпорядковувалась вищестоящій козацькій адміністрації. Українське населення міст прагнуло до участі в місцевому самоврядуванні [61]. Вимоги міського населення в основному зводилися до того, щоб, по-перше, закріпити давні міські привілеї, зокрема самоврядування з виборним війтом та бурмістрами, а також весь міський устрій; по-друге, звільнитися від державних податків і військових обов’язків; по -третє, зберегти монополію на ремесла, міські промисли й торгівлю; по-четверте, розширити свої землеволодіння [81].

Після битви козаків з польським військом під Зборовом, між Хмельницьким і поляками був укладений мирний договір (Зборівський трактат, затверджений сеймом у кінці 1649 р.), що передбачав право православних міщан входити до складу муніципальних урядів. Місцева демократія знаходять своє відображення у козацьких радах. У першій українській Конституції гетьмана П. Орлика 1710 р. підтверджувалося станове самоврядування та зроблено намір захистити його від свавілля урядовців і закласти основи сучасного місцевого самоврядування. Загалом з Козацькою державою пов’язують початок становлення українського муніципалізму, як системи управління місцевими справами, у якій місцевому самоврядуванню відводиться важлива роль. За часів Гетьманщини з-під юрисдикції полковників були вилучені міста, що мали самоврядування на основі магдебурзького права, підтверджене царськими грамотами. Ці міста отримали у власність значні земельні володіння: поля, сінокоси й ліси. На утримання органів міського самоврядування йшло мито з привізного краму, з ремісників, із заїжджих дворів та лазень, з млинів, броварень, цегелень, «мостове», «вагове», «комірне» іт. ін. [61].

Наступ на існуючу в українських землях систему місцевого самоврядування з боку російської влади розпочався після підписання в 1654 р. Договору між Україною та Московською державою. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується комендантська система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів. У 1764 р. ліквідується гетьманство, а в 1783 р. магістерські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению в губерниях» та скасовується полково-сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р.«жалованой грамоты на права и выгоды городам Российской Империи» були утворені нові станові органи міського самоврядування - міські думи, і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено. Офіційно магдебурзьке право в Україні було скасовано в 1831 р. (в Києві - указом Миколи І від 23 грудня 1834 р.) [84].

І. В. Грицяк зазначає, що уніфікація суспільного життя українського народу Росією досягла в цей час кульмінації. Крім того, що було скасовано Магдебурзьке право, знищувалася традиційна єдність та суверенність української громади, що базувалася на звичаєвому праві, відображеному в Литовському статуті, який за кілька століть став складовою частиною українського національного права. Цей Статут було скасовано в 1842 році. Російські адміністративно-територіальні нововведення нічого не залишили від полково-сотенного адміністративно-територіального устрою, цього самобутнього витвору українського козацтва [42].

Основними подіями, що сприяли впровадженню нової системи місцевого самоврядування на території українських земель, що перебували під владою Російської імперії були:

- 1838р. - запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товариства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільська громада мала свою корпоративну власність, у тому числі й землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський схід, поточні справи - обраний на сході сільський голова та призначений сільський писар;

- 1864 р. - земська реформа Олександра II (впровадження самоврядування на регіональному рівні). На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування - губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах;

1870 р. - реформа міського самоврядування. Створюються представницькі органи міського самоврядування - міські думи, які обираються міським населенням за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з міським головою, якого обирає міська

дума [61; 84]. І. В. Грицяк також підкреслює, що міський голова

затверджувався губернатором. Міський голова губернського міста затверджувався міністром внутрішніх справ. На селі органами самоврядування були сільський схід та сільські чиновники. Із запровадженням земських установ, місцеве самоврядування на селі контролювалося земськими начальниками, які призначалися із дворян [42].

Зауважимо, що на необхідності розвитку місцевого самоврядування наголошувалося у тексті ІІІ Універсалу Української Центральної ради, в якому зокрема зазначалося, що «Генеральне Секретарство Внутрішніх Справ має вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що є органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв’язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя. Так само в Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Український народ, що сам довгі літа борючись за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо, щонародам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно - персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування у справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Генеральному Секретарству Національних справ подати нам в найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію» [60].

Крім того, у Проекті Конституції УНР було закріплено норму про те, що, не порушуючи єдності своєї власті, Українська Республіка надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації [136].

Після приходу до влади більшовиків, місцеве самоврядування в Україні зазнало нових змін. Справа в тому, що більшовики ставилися до місцевого самоврядування негативно. Але під тиском есерів Рада Народних Комісарів 29 грудня 1917 року прийняла декрет «Про створення Комісаріату з місцевого самоврядування», завданням якого була координація діяльності міських і сільських земних установ. Проте вже 18 березня 1918 року Раднарком ліквідував згаданий комісаріат; того ж року були розпущені земства, а їх майно націоналізоване державою [110]. Більшовики досить швидко й жорстоко підкорили собі місцеві ради і центр прийняття рішень у сфері місцевого самоврядування перемістився від муніципальних органів влади до державних. Було проведено націоналізацію приватної і муніципальної власності, кошти надходили до державного бюджету, а потім виділялися містам відповідно до планів центру за розробленими нормативами, загальними для всіх міст. Був упроваджений винятковоадміністративний метод управління містом.Остаточно за радянських часів місто втратило самоврядування наприкінці 20 -х років XX ст. [42].

У 1925 р. було прийнято нове положення про міські Ради, яке передбачало створення Рад у всіх містах і робочих селищах. До їх повноважень надходило затвердження міського бюджету та звіту щодо його виконання, обрання делегатів на з’їзди Рад, розгляд плану робіт пленуму і секцій тощо. У 1928 році ЦВК СРСР знову розширив права міських Рад, закріпивши за ними всі підприємства, будівлі та землі, що входять в межі міста. Керівним органом міськради був його пленум, який збирався раз на місяць. Пленум обирав робочий орган Ради - президію. Тоді ж була затверджена інструкція щодо освіти в містах з населенням більше 100 000 жителів - районних Рад, а безпосереднє управління повсякденним життям міста здійснювали відповідні виконкоми [21, с. 19-21; 78].

Однак нові органи місцевої влади та управління створювалися досить повільно і станом на 1925 р. були відсутні в 40% міст і сіл України. Існуючі ж ради практично не працювали, оскільки їхня діяльність зводилася до систематичних урочистих засідань у формі пленумів та з’їздів з питань, наприклад, річниць жовтневої революції, святкування днів народжень комуністичних вождів та інших подій в їхньому житті, урочистих вшанувань видатних діячів світового пролетаріату, висловлення протесту проти якихось дій світового імперіалізму тощо. Ця своєрідна практика діяльності місцевих рад народних депутатів настільки укорінилася й набула поширення, що супроводжувала радянську систему влади до часу відходу її в небуття [42].

Тобто, існуючі радянські органи місцевої влади не були інституційно відокремленими від державно-управлінського механізму, а були структурними ланками його централізованої системи. Про що, до речі, свідчать положення усіх Конституцій України радянського періоду (1929, 1937 та 1978 рр.). При цьому в останній, тобто Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки від20 квітня 1978 року, прямо закріплено, що Ради народних депутатів - Верховна Рада Української РСР, обласні, районні, міські, районні в містах, селищні та сільські Ради народних депутатів - становлять єдину систему органів державної влади (стаття 78) [70].

Тобто Ради хоча й були виборними, але не повною мірою представницькими органами влади, діяли на основі принципу демократичного централізму в системі органів державної влади. До їх компетенції належали:

- запровадження в життя всіх постанов вищих органів влади;

- розвиток територій у господарському і культурному аспектах;

-керівництво всіма підпорядкованими їм органами державного

управління;

-вирішення інших питань місцевого значення [49].

Слід відзначити, що відсутність повноцінного розвитку інституту місцевого самоврядування у радянський період обумовлена не лише наявністю жорсткої політичної диктатури, а й, як справедливо наголошує І. Грицяк, відсутністю кваліфікованих спеціалістів з питань місцевого врядування та належної матеріально-технічної бази [42].

Відновлення місцевого самоврядування в Україні почалося у 1990 році, коли було прийнято Закон СРСР «Про основні засади місцевого самоврядування та місцевого господарства в СРСР», в якому закріплювалося, що місцеве самоврядування в Україні - це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межахКонституціїУкраїни, законів України та власної фінансово-економічної бази. Територіальну основу місцевого самоврядування становлять сільрада, селище, місто. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські Ради народних депутатів [124].Відповідно до статті 18 даного закону, Ради народних депутатів у межах своєї компетенції самостійно вирішують питання місцевого значення, виходячи з інтересів громадян, які проживають на їх території, та державних інтересів, забезпечують виконання Конституції та законів України, комплексний соціально-економічний розвиток на своїй території, здійснюють керівництво підприємствами (об’єднаннями), організаціями і установами, які є їх комунальною власністю [124]. До компетенції органів місцевого самоврядування належало: визнання повноважень депутатів, вирішення питань про дострокове припинення повноважень депутатів у випадках, передбачених законодавством; обрання голови (якщо він не обирається всім населенням), заступника голови Ради і звільнення з посади або прийняття їх відставки; утворення виконавчого комітетуРади; встановлення структури, затвердження загальної чисельності апарату управління та витрат на його утримання; затвердження за поданням виконавчого комітету Ради схеми організації самоврядування на відповідній території;

заслуховуваннязвітівголовиРади,постійних комісій, виконавчого комітету, інших органів, які утворює або обирає Рада; заслуховування повідомлень депутатів про роботу в Раді, виконання ними рішень і доручень Ради та її органів; прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; затвердження планів і програм економічного ісоціального розвитку території Ради, місцевих екологічнихпрограм,планів приватизації об’єктів комунальної власності; затвердження бюджету і внесення до нього змін, затвердження звітів про виконання бюджету; розгляд і затвердження плану заходів по виконанню наказів виборців; перерозподіл власності і окремих повноважень між Радами, а також передача окремих повноважень органам територіальної самоорганізації громадян; регулювання земельних відносин відповідно до законодавства; встановлення місцевих податків, зборів, штрафів та їх розмірів, оголошення місцевих добровільних позик; визначення переліку об’єктів місцевого господарства, затвердження переліку об’єктів комунальної власності та їх статусу; розгляд і вирішення питань адміністративно - територіального поділу в межах своєї компетенції; визначення кількості округів для виборів депутатів Ради; заснування засобів масової інформації відповідної Ради та затвердження їх керівників [124].

Крім того, зазначений закон містив положення про економічну та фінансову основу місцевого самоврядування, про структуру та форми діяльності Рад, про організацію та діяльність виконавчих органів місцевого самоврядування тощо.

І хоча Закон СРСР «Про основні засади місцевого самоврядування та місцевого господарства в СРСР» мав ряд недоліків і прогалин, за що небезпідставно критикувався представниками політичних та наукових кіл. Водночас даний нормативно-правовий акт засвідчив відмову української держави від централізованої системи побудови органів місцевої влади та обрання курсу на розбудову справжнього інституту місцевого самоврядування.

Після заснування у 1991 р. посади Президента була сформована виконавча вертикаль державної влади на місцях із представників Президента в областях і районах, до компетенції яких належало загальне

керівництвомісцевими державними адміністраціями, виконання районного та обласного бюджетів, контроль за дотриманням чинного законодавства. З прийняттям нової редакції Закону України«Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1992 р.), місцеві ради були остаточно «роздержавлені», за винятком районних і обласних. Останні

позбавлялися власних виконавчих органів, функції яких переходили до місцевих державних адміністрацій, що належали до вертикалі державної виконавчої влади, створених при інституції представників Президента. Отже, за районними та обласними, Київською та Севастопольською міськими радами (крім рад базового рівня), залишалися винятково представницькі функції. Водночас змінена назва цього закону вказувала на утвердження не лише місцевого, але й регіонального самоврядування. Цей «новий дуалізм» спричинив нездорову конкуренцію між посадовими особами, посилив конфлікти між органами місцевого самоврядування та адміністраціями і їх керівництвом [141, с. 6].

03.02.1994 р. був прийнятий Закон України№ 3917-XII «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», в якому закріплювалося, що органами місцевого самоврядування в Україні є сільські, селищні, районні, міські, районні у містах і обласні Ради. Вони наділяються власною компетенцією, в межах якої діють самостійно. Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і в межах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження державної виконавчої влади [132]. Особливо варто відзначити те, що за даним законом усі виконавчі функції та повноваження на містах передавалися у відання виконавчих Комітетів відповідних Рад. Про це, зокрема, свідчать положення статті 8, в якій закріплено, що після виборів депутатів, голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та формування виконавчих комітетів Рад, втрачає чинність Закон України «Про Представника Президента України», а повноваження обласних, Київської і Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві і Севастополі місцевих державних адміністрацій, передбачені цим законом, передаються головам і виконавчим комітетам відповідних Рад. У разі, коли до складу Ради не обрано встановленої законом кількості депутатів або не обрано голову Ради, Рада попереднього скликання, її голова, виконавчий комітет, місцева державна адміністрація здійснюють свої повноваження до обрання нового складу Ради, голови Ради та сформування виконавчого органу Ради нового скликання [132].

Очолювали виконавчі органи влади на місцях Голови сільських, селищних, міських, районних і обласних Рад, які обиралися безпосередньо населенням. При цьому, Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети, підзвітні і підконтрольні відповідним Радам. З питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади вони підпорядковані Кабінету Міністрів України, а також голові і виконавчому комітету Ради вищого рівня [132].

Проте дана модель організації влади на містах проіснувала відносно недовго, оскільки зазнала доволі суттєвої критики. Одні вказували на провокування нею сепаратистських настроїв деяких новообраних голів; другі - на загрозу відновлення «демократичного централізму»; треті зазначали, що з її введенням почався період «гострої кризи та конфронтації органів державної влади» й послаблення виконавчої гілки [141, с. 7]. Саме тому Законом України«Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», який Верховна Рада України схвалила 18.05.1995 р., було повернуто державні адміністрації, шо займалися реалізацією державної виконавчої влади на містах. Так, відповідно до статті 46 даного закону, органами державної виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі (як містах загальнодержавного значення) і районах (крім районів у містах, за винятком міст Києва та Севастополя) є, відповідно, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, які очолюють голови цих адміністрацій [69]. При цьому голова ради (самоврядування) та глава відповідної державної адміністрації (державна влада) поєднувалися в одній і тій самій особі, до того ж обраній всім населенням саме як голова ради, тоді як право призначення керівників адміністрацій отримав Президент [141, с. 7]. Так, відповідно до статей 50-51 даного закону від 1995 року, Голови сільської, селищної, міської

Рад здійснюють загальне керівництво роботою

відповідноїРадияксамоврядного органу і керують діяльністю комунальних та інших служб відповідних виконавчих органів місцевого самоврядування. Голови та очолювані ними виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад, крім власної компетенції Рад, здійснюють також делеговані їм повноваження державної виконавчої влади, обсяг яких визначається Президентом України. Голови Рад та очолювані ними виконавчі комітети з питань самоврядних повноважень підзвітні та підконтрольні відповідним Радам. Голови Рад та очолювані ними виконавчі комітети з питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади підпорядковуються Президенту України, Кабінету Міністрів України, а також головам державних адміністрацій вищого рівня [69].

Наступним важливим кроком на шляху розвитку місцевого самоврядування в Україні та управлінської діяльності їх органів стало прийняття Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ратифікація відповідних міжнародних правових документів, Указ Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» та ін. Втім, організаційно-правові засади місцевого самоврядування, що містяться у цих та інших чинних нормативно - правових актах, ми детальніше розглянемо у наступних підрозділах даного дослідження.

Підсумовуючи ж розглянутий у даному підрозділі матеріал, можемо зробити висновок про те, що становлення місцевого самоврядування та управлінської діяльності його органів в Україні мають доволі тривалу історію, яка характеризується як важливими позитивними здобутками на цьому шляху, так і тривалими періодами застою у розвитку даного інституту. Однією із головних особливостей становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні було те, що протягом своєї історії певною мірою яскраво виражений національний характер воно мало лише на первинних етапах свого виникнення та функціонування, зокрема починаючи із часу первинних державних утворень східнослов'янських племен і до розпаду Київської русі. У цей період органи місцевого самоврядування мали доволі просторе коло управлінських функцій та повноважень, що обумовлювалося, насамперед, неспроможністю державного центру забезпечити належне управління на містах, особливо суттєво віддалених територіально від першого. Після того, як українські землі потрапили під владу інших держав, зокрема Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Російської імперії, місцеве самоврядування у них почало розвиватися у відповідності до прийнятих у цих державах політико -правових засад організації та функціонування органів управління на містах. У даний час самоврядне управління на українських землях зазнало ряду змін і нововведень, значна частина яких мала позитивний, корисний характер (особливо у період європеїзації та розповсюдження Магдебурзького права на українських землях). Однак введення новацій місцевого самоврядування на українських територіях здійснювалося шляхом звичайного копіювання іноземного досвіду або навіть примусового насадження, а не через його глибоке осмислення та адаптацію до національної специфіки.

Особливо трагічним для розвитку самоврядного управління став період перебування України у складі Радянської імперії, за часів якої самоврядування, як відносно самостійний інститут публічного управління, припинило своє існування. Органи управління на містах входили до складу централізованого механізму держави та перебували під пильним керівним наглядом партійних осередків. Очевидно, що ні про які інноваційні форми і методи управління в діяльності органів місцевої влади у радянську епоху не йшлося, оскільки це не відповідало інтересам режиму. Крім того, в радянському управлінському механізмі були практично відсутні фахівці з питань місцевого самоврядування.

Набуття Україною незалежності ознаменувало початок нового етапу розвитку самоврядного управління у ній. Однак перші кроки на цьому шляху виявилися доволі суперечливими та ознаменувалися, насамперед, неспроможністю держави, в особі її вищих органів влади, забезпечити гармонійне та продуктивне співіснування на місцевому рівні органів місцевого самоврядування та відповідних управлінських ланок апарату держави. Така ситуація, на нашу думку, є свідченням того, що, вирішуючи проблеми організації та діяльності органів місцевого самоврядування в Україні, влада не вдавалася до прийняття інноваційних рішень та реалізації відповідних методів і засобів управління, не звернулася до глибокого аналізу позитивного зарубіжного досвіду з цього приводу, а спиралася на наявні з радянських часів методи і принципи керівництва.

1.2

<< | >>
Источник: ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Ґенеза розвитку управління в діяльності органів місцевого самоврядування та запровадження інноваційних технологій:

  1. Сучасні форми таметоди управління в діяльності органів місцевого самоврядування та місце серед них інноваційних технологій
  2. Характеристика механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  3. Поняття та структура адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  4. Удосконалення правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  5. Зарубіжний досвід впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування та можливості його використання в Україні
  6. Поняття та види засобів правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  7. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  8. РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  9. РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  10. ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  11. Нормативно-правове регулювання інноваційних технологійуправління в діяльності органів місцевого самоврядування
  12. Нормативно-правове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -