<<
>>

Характеристика механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування

У попередньому підрозділ ми розглянули поняття, основні ознаки та структуру (будову) адміністративно -правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого

самоврядування.

При цьому ми зазначили, що дане поняття, на нашу думку, не слід ототожнювати із поняттям механізму правового та (або) адміністративно правового регулювання, оскільки останній включає тільки правові засоби, тоді як перший є більш просторим явищем. Тим не менше, саме механізм правового регулювання виступає однією із ключових та найбільш великих ланок механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування. Саме тому у даному підрозділі ми маємо на меті розглянути характерні властивості механізмуправового регулювання у розрізі впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування.

Насамперед, на нашу думку, слід звернути увагу на мету досліджуваного механізму. У сучасних словниках української мови до слова «мета» подаються наступні визначення:

- те, до чого хтось прагне, чого бажає досягти;

- заздалегідь намічене завдання, замисел [24, с. 661].

У філософському словнику за редакцією М. М. Розенталя та П. Ф. Юдіна, мету визначено як ідеальне передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямована діяльність. Мета - це також безпосередній свідомий мотив, що спрямовує та регулює дії. У доцільній діяльності людини знаходить свій прояв діалектична взаємодія між необхідністю та свободою [167, с. 496-497].

А. Конт-Спонвиль пише, що мета -те, до чого ми прагнемо, те, за що ведемо боротьбу, що хочемо отримати, в чому бажаємо досягти успіху. Стоїки розрізняли кінцеву мету (telos) і просто мета (skopos). Мета є чимось зовнішнім по відношенню до дії - така мета, подібна до тієї, в яку цілиться лучник. Кінцева мета носить внутрішній характер; тут йдеться вже не про те, щоб потрапити в мішень, а про те, щоб правильно прицілитися.

Мета завжди належить майбутньому; кінцева мета - дійсному. Мета є об’єктом надії; кінцева мета - об’єкт волі [72, с. 456].

На думку О. С. Віханського, мета - це конкретний стан конкретних характеристик організації, досягнення яких є для неї бажаним і на досягнення яких спрямована її діяльність [25, с. 75].

За Г. В. Осиповим, мету слід розуміти як:

- один з основних елементів поведінки і свідомої діяльності індивіда, що характеризує уявне передбачення результату діяльності;

- результат поведінки функціонуючої системи, що досягається за допомогою зворотних зв’язків [149, с. 401].

Ю. П. Сурмін розуміє мету, як ідеальне передбачення результату діяльності, що виступає її регулятором. Для мети характерні дві особливості:

- по-перше, мета є моделлю майбутнього результату, початковим образом, до якого рухається об’єкт;

- по-друге, метавиступає як варіант задоволення потреби, сформований з кількох альтернатив [50, с. 385]. Дослідник підкреслює, що мета безпосередньо залежить від потреби і є в цьому процесі її прямим наслідком [50, с. 385]. Окремо науковець визначає поняття «мета системи», яку він тлумачить, як бажаний результат діяльності системи, який формулюється якнайкращий для неї стан. Мету системи,зазвичай, виражають у вигляді цільової функції, якавідображає кілька цілей, що творять ієрархію. Філософія мети системи, наголошує Ю. П. Сурмін, базується на тому, що мета не є результатом розумної діяльності системи. Це характерно тільки для деяких систем. Під метою системи розуміють певні домінантні стани, до яких рухається система. Це можуть бути стани рівноваги або деякі функціональні дії системи та її перетворення до певних якісних станів [50, с. 385].

Ю.Б. Корольов, аналізуючи зміст поняття «мета» у розрізі діяльності організації, пише, що вона (тобто мета) - це кінцевий стан, якого організація прагне досягти в певний момент у майбутньому (ідеальне уявлення про майбутні рубежі організації) [76]. Автор відзначає, що правильно

сформульовані організаційні цілі мають відповідати наступним вимогам: конкретність та вимірюваність; орієнтація у часі; реалістичність, досяжність, не перевищення можливостей організації; несуперечливість, узгодженість, взаємопов’язаність; сформульованість письмово.

Цілі, сформульовані з урахуванням зазначених вимог, виступають своєрідними нормативами, за допомогою яких менеджер може робити висновки про ефективність своєї майбутньої практичної діяльності. Будь-яка організація має багато різноманітних цілей, сукупність яких утворює складну структуру. Глобальна мета - характеризує погляд на причину існування організації з точки зору суспільства (уявлення про суспільне призначення організації). Місія організації - характеризує погляд на причину існування організації з точки зору самої організації. Місія деталізує статус організації, надає орієнтири для визначення її задач [76].

З. Є. Шершньова у своїх працях пише, що мета - це один з елементів поведінки та свідомої діяльності людини, що характеризується передбаченням, уявленням наслідків діяльності, шляхів досягнення бажаних та необхідних результатів за допомогою певного переліку засобів. Категорія «мета» має багато тлумачень, наприклад, як мотив, бажання, напрямок, спосіб. В управлінні мета має також багато визначень, найчастіше її розуміють, як випереджувальну ідею, що оцінена як можлива для здійснення. Практичний бік визначення цілей полягає в орієнтації на інтеграцію зусиль і за її допомогою об’єднання різнобічних дій як окремої людини, так і організації в цілому в певну упорядковану систему або процес. Мета - вихідна позиція, що визначається системою взаємовідносин між суб’єктом і об’єктом управління, оскільки їхні взаємозв’язки характеризуються діалектикою мети, засобу та результату [170, с. 205].

І. Л. Бородін, аналізуючи функції публічного управління, звертає увагу на те, що кожна функція, її зміст визначаються метою, яка стоїть перед кожним органом публічного управління та державою в цілому. Мета - це уявлення про напрямки та отримані результати в процесі публічного управління. За своїм змістом вони носять об’єктивний характер та обумовлені матеріальними і організаційно-правовими умовами управлінських процесів [20, с. 24-25].

Під метою державного управління розуміється суспільна потреба, сформульована у вигляді кінцевого результату державно-управлінської дії, що має об’єктивний, раціональний і системно організований характер.

Мета виступає засобом інтеграції всіляких дій у певну послідовність чи систему [50, с. 385].

К. І. Тихий у своїх працях зазначає, що головна мета будь-якого управлінця в публічній чи приватній сфері - досягнути максимальної ефективності, дієвості й результативності з мінімальними затратами ресурсів, часу і зусиль [164].

Отже, мета діяльності, функціонування роботи когось або чогось - являє собою певний майбутній, передбачуваний результат, на отримання якого спрямовано діяльність, роботу. Мета відображає загальне спрямування діяльності, вказує на її призначення. У контексті функціонування публічно - управлінських механізмів, мета виступає тією властивістю, тим фактором, що у загальному вигляді роз'яснює, для чого створюються, запроваджуються та працюють такі механізми, яка їх суспільна місія. З цього приводу слушною є точка зору, відповідно до якої важливість процесу цілепокладання полягає у тому, що саме мета відповідає на питання про те, на що спрямована ця діяльність і для чого вона здійснюється [175, с. 4]. Крім того, значення мети (цілей) полягає у тому, що вона обумовлює характер, коло та зміст форм, методів і засобів, що обираються для її досягнення.

Враховуючи предмет нашого дослідження у даному підрозділі, окрему увагу слід звернути на мету механізму правового регулювання. Так, наприклад, О. Ф. Скакун пише, що мета правового регулювання суспільних відносин - отримання передбачуваних і бажаних для творця правових норм результатів їх здійснення (впорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорони, захисту і розвитку). Разом з предметом, методом, засобами і типами правового регулювання мета зумовлює режим правового регулювання суспільних відносин (правовий режим) [143, с. 249].

С. С. Алексєєв у своїх працях пише, що правове регулювання, як нормативний організаційний вплив на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів, має на меті упорядкування зазначених відносин відповідно до суспільних потреб [10, с. 5].

За П. М. Рабіновичем, мета правового регулювання (мета закону) - це передбачувані і бажані для правотворчого органу результати здійснення закону. Мета закону може бути, зважаючи на наявність засобів й умов її досягнення, найближчою (прямою) або перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується мета закону, можна розрізняти економічні, політичні, екологічні, духовні та інші його цілі. У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юридичні наслідки (тобто зміни у правовому статусі певної групи суб’єктів або у конкретних правах та обов’язках персоніфікованих осіб), є підстави вирізняти юридичну ефективність закону (правового регулювання). В усіх інших випадках йдеться, так би мовити, про загальносоціальну (економічну, політичну, екологічну, духовну та ін.) ефективність правового регулювання [139, с. 142].

А. І. Бобильов пише, що цілями правового впливу на суспільні відносини, а отже і цілями правового регулювання, є:

- визнання і забезпечення основних прав і свобод людини та громадянина;

- створення правової держави, в якій державна влада і право спираються на загальнолюдську ідеологію;

- формування громадянського суспільства, в якому будуть створені умови для розвитку всіх соціальних відносин;

- зміцнення конституційної законності і правопорядку;

- встановлення стабільних суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства і держави [155, с. 14].

І. Я. Дюрягін пише, що правове регулювання являє собою правовий організаційний вплив на суспільні відносини, який здійснюється з метою підтримання чинного режиму функціонування системи без її переходу в новий стан і полягає в забезпеченні упорядкованості суспільних відносин [48, с. 8485].

Варто відмітити точку зору, яку пропонує Ж. Б. Доржиєв. Правник зазначає, що механізм правового регулювання (МПР) - це певна ідеальна модель, створена в результаті спрощення, огрубіння процесу регулювання, відволікання від якихось другорядних, несуттєвих моментів. Мета цієї моделі - з певним ступенем наочності представити в єдності і взаємодії всі правові засоби. Мета правового регулювання полягає в тому, щоб поведінка і дії людей відбувалися відповідно до норм права, щоб в суспільстві складалися відносини, ситуації, запрограмовані в нормах права, щоб в результаті дії норм соціальні процеси протікали в напрямках, вигідних суспільству. В результаті виникали б певні соціально корисні результати в найрізноманітніших сферах суспільного життя: економічній, політичній, культурній, екологічній тощо [159, с. 125-126].

Отже, на підставі аналізу вище наведених та інших наукових точок зору, можемо зробити висновок про те, що метою механізму правового регулювання, незалежно від сфери суспільних відносин, в якій він застосовується, є встановлення в державі найбільш доцільних та корисних, з точки зору досягнутого рівня суспільного розвитку, наявних суспільних потреб і запитів, правил поведінки, а також забезпечення їх реального практичного втілення, насамперед шляхом приведення суспільно значущої поведінки суб'єктів права у відповідність із діючими правовими нормами. Внаслідок чого у державі та суспільстві встановлюється режим законності та правовий порядок.

Оскільки основою правового регулювання є позитивне право, то більш детально цілі механізму його здійснення у тій чи іншій сфері визначаються у відповідних законодавчих актах. Звертаючись безпосередньо до механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування, слід відмітити, що на сьогодні немає офіційного правового документу, який би чітко визначав правові підвалини запровадження інноваційних технологій в діяльність органів місцевого самоврядування. Однак висновки про цілі даного механізму можна зробити на підставі цілого ряду нормативно-правових актів, значна частина яких має концептуальний та стратегічний характер, присвячених питанням розвитку інформаційного суспільства, інноваційної сфери, реформування державного та самоврядного управління в Україні. Так, цілі науково- технологічного та інноваційного розвитку України визначені у Постанові ВРУ «Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» від 13.07.1999 № 916-XIV, ними визнаються: підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростання, утвердженні духовності у суспільстві, вдосконаленні державотворення; створення ефективних механізмів збереження, ефективного використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу; технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних на світовому і внутрішньому ринках; збільшення експортного потенціалу за рахунок наукоємних галузей виробництва, зменшення залежності економікиУкраїнивід імпорту; органічне включення інноваційних факторів до процесу соціально-економічного розвитку держави, збереження довкілля та ефективного використання природних ресурсів,сприяння створенню в економіці достатньої кількості робочих місць, зокрема для випускників навчальних закладів, фахівців, які внаслідок економічної кризи втратили свої робочі місця у виробництві, науці, освіті тощо, а також для спеціалістів, які звільняються зі Збройних Сил; відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів виробництва; розвиток людини як особистості, збереження і захист її здоров’я та середовища проживання, створення умов для високопродуктивної, творчої та безпечної праці і сучасного побуту [121].

Відповідно до Розпорядження КМУ «Про затвердження плану дій із впровадження Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» у 2016-2018 роках», наша держава прагне принципово змінити підходи до формування та реалізації державної політики в частині забезпечення відкритості та прозорості прийняття рішень, їх відповідності очікуванням громадян [114]. У Розпорядженні КМУ «Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 15.05.2013 № 386-р передбачено, що метою реалізації Стратегії є формування сприятливих умов для розбудови інформаційного суспільства, соціально - економічного, політичного і культурного розвитку держави з ринковою економікою, що керується європейськими політичними та економічними цінностями, підвищення якості життя громадян, створення широких можливостей для задоволення потреб і вільного розвитку особистості, підвищення конкурентоспроможності України, вдосконалення системидержавного управління за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій [131]. Крім того, основні стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства та суспільства знань визначено в Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», які, з урахуванням сучасного стану та тенденцій розвитку України, включають: прискорення процесу розроблення та впровадження сучасних інформаційно - комунікаційних технологій у державне управління, охорону здоров’я, культуру, освіту, науку, охорону навколишнього природного середовища, бізнес тощо; розвиток електронної економіки; забезпечення комп’ютерної та інформаційної грамотності громадян насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх інформаційно-комунікаційних

технологій у формуванні всебічно розвиненої особистості, та забезпечення неперервності навчання; розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція до світової інфраструктури; підвищення якості та доступності адміністративних послуг, спрощення процедур їх надання і скорочення відповідних витрат, деперсоніфікація надання адміністративних послуг як інструмент зниження рівня корупції; розвиток електронної демократії; збереження культурної спадщини України шляхом документування її об’єктів на цифрових носіях, забезпечення накопичення і збереженості електронних документів та електронних інформаційних ресурсів; досягнення ефективної участі регіонів України у процесах становлення інформаційного суспільства, підтримку регіональних і місцевих ініціатив; захист інформаційних прав громадян та організацій, авторського права, підтримку демократичних інститутів та мінімізацію ризиків «інформаційної нерівності»; захист персональних даних; забезпечення відкритості інформації про діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі як інститутів громадянського суспільства, так і громадян у процесах підготовки і проведення експертизи проектів актів законодавства, здійснення контролю за результативністю і ефективністю діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; удосконалення інформаційного законодавства; поліпшення стану інформаційної безпеки [131].

Також уявлення про цілі досліджуваного механізму можна скласти на підставі аналізу положень: Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007 № 537-V; Указу Президента України від 22.07.1998 № 810/98 «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»; Розпоряджень КМУ: «Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні» від 01.04.2014 № 333-р, «Про схвалення Стратегії реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні на період до 2017 року та затвердження плану заходів щодо її реалізації» від 18.03.2015 № 227-р, «Про Концепцію розвитку електронного урядування в Україні» 13.12.2010 № 2250-р.

Отже, за результатами вивчення змісту положень вищенаведених нормативно-правових документів, можемо говорити про те, що метою механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління у діяльність органів місцевого самоврядування є створення усіх необхідних правових умов для якісного та послідовного оновлення та вдосконалення форм і методів управлінської діяльності даних суб'єктів публічного управління, що у свою чергу має призвести до:

- підвищення якості, доступності та оперативності надання органами місцевого самоврядування адміністративних послуг населенню;

- посилення протидії корупції в органах місцевого самоврядування, зокрема шляхом підвищення прозорості та відкритості їх діяльності;

- покращення якості та ефективності взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державного управління та інститутами громадянського суспільства;

- збільшення ролі місцевого самоврядування у вирішенні суспільних справ регіонального, місцевого характеру.

Не менш важливими аспектами досліджуваного механізму є його завдання, які відображають коло та характер питань, що необхідно вирішити на шляху до мети. Завдання конкретизують та розвивають мету, вказують на те, які кроки планується зробити задля досягнення мети, що у свою чергу дає змогу судити про реальність, досяжність останньої. О. Ф. Скакун, досліджуючи правове регулювання, зазначає, що мета правового регулювання розкривається через завдання: визначити сукупність відносин, які є предметом правової дії у певній сфері суспільних відносин; ідентифікувати (уподібнити) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини; за допомогою правових норм спрогнозувати склад учасників суспільних відносин, компромісний характер їх комунікації, співвідношення поведінки; встановити межі поведінки учасників правовідносин; передбачити ціннісно-нормативний результат правового регулювання (правомірну поведінку суб’єктів права; виникнення відносин, ситуацій, запрограмованих в нормах права та вигідних суспільству в різних сферах - економічній, політичній, культурній, екологічній тощо) [143, с. 249].

Зробити висновки про завдання механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування також можна на підставі вище загаданих концепцій та стратегій. Так, в Указі Президента України від 22.07.1998 № 810/98 «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні», закріплено, що для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення, має бути розв’язано ряд завдань: формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; запровадження раціонального адміністративно -територіального

устрою [117].

Згідно із Концепцією розвитку електронного урядування в Україні, затвердженою Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 № 2250-р., завданнями із забезпечення розвитку електронного урядування в Україні є: забезпечення захисту прав громадян на доступ до державної інформації; залучення громадян до участі в управлінні державними справами; удосконалення технології державного управління; підвищення якості управлінських рішень; подолання «інформаційної нерівності», зокрема шляхом створення спеціальних центрів (пунктів) надання інформаційних послуг, центрів обслуговування населення (кол-центрів), веб-порталів надання послуг; організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання в електронному вигляді з використанням Інтернету та інших засобів, насамперед за принципом «єдиного вікна»; надання громадянам можливості навчатися упродовж життя; деперсоніфікація надання адміністративних послуг з метою зниження рівня корупції в державних органах; організація інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування на базі електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису; забезпечення передачі і довгострокового зберігання електронних документів у державних архівах, музеях, бібліотеках, підтримки їх в актуалізованому стані та надання доступу до них [129].

Відповідно до Розпорядження КМУ «Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 15.05.2013 № 386-р, основними завданнями розвитку інформаційного суспільства в Україні є: сприяння кожному громадянинові на засадах широкого використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у створенні інформації і знань, їх використанні та обміні ними, виробництві товарів та наданні послуг; забезпечення гарантій волевиявлення і самореалізації громадянина в інформаційному суспільстві, а також вільного доступу до інформації та знань, крім установлених законом обмежень; повномасштабне входження України до глобального інформаційного простору; прискорений розвиток інформаційного сектору економіки, який активно взаємодіє з іншими секторами економіки, з метою підвищення темпів економічного зростання; впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя, діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, у тому числі в процесі реалізації Ініціативи «Партнерство «Відкритий уряд» та електронного урядування; гармонізація національного законодавства з європейським, дотримання цілей і принципів, проголошених Організацією Об’єднаних Націй, Декларацією принципів та Плану дій, напрацьованих на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства [131].

У Розпорядженні КМУ «Про затвердження плану дій із впровадження Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» у 2016-2018 роках» зазначається, що упродовж виконання даної програми протягом попередніх років вдалося вирішити такі завдання: удосконалити процедури проведення консультацій з громадськістю, створення та діяльність громадських рад при органах виконавчої влади, сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади; відкрити доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років; започаткувати надання доступу до публічної інформації у формі відкритих даних; створити умови для запровадження роботи системи подання та оприлюднення відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; ввести в експлуатацію Єдиний державний портал адміністративних послуг, що містить інформацію про послуги, які надаються центральними органами виконавчої влади; впровадити механізм подання електронних звернень, а також інструмент електронних петицій; розпочати функціонування Єдиного веб-порталу використання публічних коштів [114].

У Розпорядження КМУ «Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні» від 01.04.2014 № 333-р в якості ключових завдань визначено наступні:

- забезпечення доступності та якості публічних послуг;

- досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади. Визначення обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, з метою забезпечення доступності та належної якості публічних послуг, що надаються такими органами;

- визначення обґрунтованої територіальної основи для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, з метою забезпечення доступності та належної якості публічних послуг, що надаються такими органами;

- створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов для забезпечення виконання органами місцевого самоврядування власних і делегованих повноважень [128].

Отже, аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що основними завданнями механізму правового регулювання запровадження інноваційних технологій управління у діяльність органів місцевого самоврядування є визначення:

- кола аспектів діяльності органів місцевого самоврядування, які потребують оновлення та вдосконалення;

- принципів, на яких ґрунтується впровадження інноваційних технологій;

- суб'єктного складу відносин щодо впровадження інноваційних технологій;

- кола повноважень суб'єктів, відповідальних за впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування;

- напрямків та форм взаємодії між цими суб’єктами в ході вирішення питань щодо впровадження інноваційних технологій;

- напрямків, форм, засобів, підстав, меж та порядку впровадження інноваційних технологій;

- гарантій впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування.

Далі звернемо увагу на такий аспект механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування, як функції даного механізму. Адже саме вони відображають основні напрямки, за якими відбувається його регулятивний вплив на процес впровадження інноваційних технологій в роботу зазначених суб'єктів публічного управління.

Розмірковуючи про функції механізму правового регулювання, слід звернутися до розгляду функцій права. Так, наприклад, М. В. Цвік пише, що під функціями права розуміють головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціальним призначенням права. Функції права безпосередньо спрямовані на виконання завдань, що стоять перед суспільством [113, с. 186-187].

О. Ф. Скакун зазначає, що функції права - основні напрями впливу права на суспільні відносини та поведінку особи з метою їх упорядкування, охорони і захисту. Дослідниця наводить наступні характерні ознаки функцій права:

1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в різних сферах суспільного життя; 2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини; 3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин; 4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній відповідності з задумом нормотворця (законодавця) і очікуваннями адресатів правових норм; 5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті результати правового регулювання; 6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів (дозволів, зобов’язань, заборон, заохочень, покарань тощо) [143, с. 235].

За висловом Ж. Б. Доржиєва, функції права - це певні напрямки і сторони впливу права на суспільні відносини, в яких виражається сутність і соціальне призначення права, отже:

1) функції права - це певні основні та неосновні напрямки впливу права на суспільні відносини;

2) функції права - це певні сторони впливу права на суспільні відносини;

3) функції права - це напрямки і сторони впливу права на суспільні відносини, в яких виражається сутність права[159, с. 125-126].

За В. В. Копєйчиковим, функції права - це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми [113, с. 113].

М. І. Матузов вважає, що функції права - це основні шляхи (канали) правового впливу, які виражають роль права увпорядкуванні суспільних відносин. Йдеться про методи впливу права на суспільнівідносини, які відображають його сутність і природу, необхідність даного явища. За допомогою поняття «функції права» можна пізнати соціальне призначення права в суспільстві, йогодинаміку [95, с. 84].

В. К. Баєв у своїх працях пише, що на сьогоднішній день немає єдиного погляду на проблему функції права. Якщо синтезувати численні точки зору з цього питання, то ми побачимо, що в кінцевому рахунку під функцією права розуміють або соціальне призначення права, або напрями правового впливу на суспільні відносини, або і те, й інше разом узяте. Останнє пов’язано з тим, що як соціальне призначення, так і напрямки його впливу на суспільні відносини, взяті окремо, не вичерпують собою поняття функції права. Тому, розкриваючи зміст будь-якої функції права, необхідно постійно мати на увазі зв’язок призначення права з напрямами його впливу і навпаки - зумовленість останніх призначенням права. Власне функція права - це реалізація його соціального призначення. Функція права - це прояв його «іманентних» специфічних властивостей. У функції акумулюються такі властивості права, які випливають з його якісної самостійності як соціального феномена [157, с. 252-253].

У теорії права функції останнього прийнято поділяти на загальносоціальні та юридичні. До перших належать інформаційно -пізнавальна - інформування громадян, тобто доведення до відома адресатів про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов’язки та відповідальність, пізнання сутності права (правова інформація); ціннісно - орієнтувальна - визначення критеріїв для правомірної і протиправної поведінки; орієнтація громадян на правомірні настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти відповідно до його норм (правомірна поведінка); ідеологічно-виховна - здійснення загальноправового впливу на духовну сферу, виховання поваги до права, формування правового світогляду (правове навчання); культурно-історична - відображення культурних традицій, духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві (правова культура); комунікативно-компромісна - встановлення зв’язків між учасниками суспільних відносин; забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами і стабільності соціальної системи (правопорядок) [143, с. 235-236].

До власне юридичних функцій права належать регулятивна та охоронна. Регулятивна статична функція виражається у впливі права на суспільні відносини шляхом їх закріплення у тих чи інших правових інститутах, у чому і полягає одне із завдань (призначень) правового регулювання. Право, насамперед, юридично закріплює, чітко врегульовує суспільні відносини, що є основою нормального і стабільного існування суспільства, відповідно до інтересівбільшості чи сил, які стоять при владі [163].О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко зазначають, що найбільш характерними шляхами (елементами) здійснення регулятивної функції права є: визначення засобами норм права дієздатності (правосуб’єктності) громадян; закріплення і зміна правового статусу громадян; визначення компетенції державних органів, зокрема компетенції (повноважень) посадових осіб; встановлення правового статусу юридичних осіб; визначення юридичних факторів, спрямованих на виникнення, зміну і припинення правовідносин; встановлення конкретного правового зв’язку між суб’єктами права (регулятивні правовідносини); визначення оптимального типу правового регулювання стосовно конкретних суспільних відносин. Отже, регулятивну функцію можна визнати, як обумовлений її соціальним призначенням напрям правового впливу, що виражається у встановленні позитивних правил поведінки, наданні прав і покладенні юридичних обов’язків на суб’єктів права [163].

Регулятивну функцію, як правило розподіляють на:регулятивну статичну (закріплювальну), яка упорядковує суспільні відносини фіксуванням основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб; регулятивну динамічну (стимулюючу) - забезпечує розвиток бажаних відносин, активної поведінки суб’єктів права [143, с. 236].

Що стосується охоронної функції, то вона спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя [113, с. 114].

Отже, спираючись на вище викладене, вважаємо, що основними функціями механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування є наступні:

- регулятивна;

- гарантуюча;

- комунікативна;

- освітньо-виховна;

- стимулююча;

- охоронна.

Саме через ці функції, на нашу думку, досліджуваний механізм визначає суб'єктно-об'єктний склад, принципи, зміст порядок та межі протікання правовідносин щодо впровадження зазначених інноваційних технологій; встановлює організаційно-правові підвалини взаємодії учасників даних правовідносин між собою; сприяє розвитку їх правової культури та підвищенню рівня правової свідомості; визначає обсяги та характер забезпечення, необхідного для якісного, послідовного та результативного впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування; а також встановлює відповідальність за порушення законодавчих положень з цього приводу.

Тому, на нашу думку, в Україні, на сьогодні, немає повноцінного, цілісного механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування, що пояснюється, насамперед, тим, що у чинному національному законодавстві відсутній спеціальний нормативно-правовий акт із цього приводу. Як наслідок, нормативно-правове підґрунтя (основа) даного механізму є розпорошеним у цілій низці правових документів різної юридичної сили. Через що цілі, завдання та функції впровадження інноваційних технологій в роботу органів місцевого самоврядування не мають належної чіткості та змістовності.

2.3

<< | >>
Источник: ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Характеристика механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування:

  1. Поняття та структура адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  2. Удосконалення правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  3. Поняття та види засобів правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  4. РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  5. РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  6. Зарубіжний досвід впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування та можливості його використання в Україні
  7. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  8. ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  9. Ґенеза розвитку управління в діяльності органів місцевого самоврядування та запровадження інноваційних технологій
  10. Сучасні форми таметоди управління в діяльності органів місцевого самоврядування та місце серед них інноваційних технологій
  11. Нормативно-правове регулювання інноваційних технологійуправління в діяльності органів місцевого самоврядування
  12. РОЗДІЛ 2 МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ З ПИТАНЬ РЕКЛАМИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -