<<
>>

Нормативно-правове регулювання інноваційних технологійуправління в діяльності органів місцевого самоврядування

Нинішній етап розвитку української держави і суспільства пов'язаний із проведенням цілого ряду важливих реформ, деякі з них, доречі, тривають вже друге десятиріччя. Зокрема йдеться про адміністративну реформу, що була започаткована ще у 1998 році.

Так, в Указі Президента України від 22.07.1998 № 810/98 «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» зазначається, що важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи. Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ. Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові наявної в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя, з іншого - у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава [117].

У зв'язку із цим, в якості мети адміністративної реформи було проголошено поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам.

Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави [117].

На сьогодні зроблено цілу низку важливих кроків у напрямку вдосконалення механізму державного управління, втім величезна кількість важливих питань на цьому шляху все ще не набули повноцінного конструктивного вирішення. Зокрема це стосується поліпшення управлінської діяльності органів місцевого самоврядування. На проблемах функціонування останніх та напрямках усунення цих проблем було акцентовано увагу ще у 1998 році у вищезгаданій Концепції адміністративної реформи. Так, у даному правовому документів зазначається, що для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення, окрім іншого, мають бути розв’язані такі завдання: формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування [117].

Втім, незважаючи на проголошені цілі та завдання, а також окреслені напрямки і заходи щодо вдосконалення місцевого самоврядування, реальні кроки щодо їх практичної реалізації влада почала здійснювати тільки в останні декілька років. Для того, щоб владні заходи в означеній сфері були більш якісними, ефективними та результативними, вони мають спиратися на відповідне теоретичне підґрунтя, що обумовлює необхідність подальшого наукового вивчення проблематики організації та функціонування органів місцевого самоврядування в Україні. При цьому, враховуючи пануючі у високорозвиненому західному світі, повноправним членом якого прагне стати наша держава, процеси і тенденції, особлива увага має бути приділена дослідженню та запровадженню в управлінську діяльність органів місцевого самоврядування інноваційних технологій.

Мусимо відзначити, що проблематика впровадження інновацій у сфері публічного управління не є новою, - її у своїх дослідженнях вже вивчали: В. І. Плохало, К. К. Кулі, Н. В. Сапа, М. О. Баймуратов, Я. В. Журавель, О. В. Батанов, В. Р. Барський, В. Б. Євдокимов, Т. В. Захарова та ін. Тим не менше, ряд аспектів зазначеної проблематики все ще не набули належного теоретичного обґрунтування, зокрема більш детального та глибокого аналізу потребує питання нормативно-правової бази реалізації інноваційних технологій управління у сфері місцевого самоврядування. Звідси у даному підрозділі ми маємо на меті розглянути стан нормативно-правових засад впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування.

Насампередвартовідзначити Конституцію України, яка є Основним Законом держави і визначає найбільш важливі та, разом із тим, загальні організаційно-правові підвалини устрою та функціонування суспільно державного життя в країні. Саме тому Конституція формує базис українського законодавства та є найвищим за юридичною силою нормативно-правовим документом в державі. Саме тому, коли йдеться про принцип верховенства, то мається на увазі, перш за все, верховенство Конституції. Зокрема у статті 8 Основного Закону закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [71].

Статтею 7 Конституції передбачено, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Загальні правові аспекти інституту місцевого самоврядування регламентуються розділом ХІ Основного Закону. Прямих вказівок про впровадження та реалізацію інноваційних технологій у діяльність органів місцевого самоврядування, як власне й у діяльність державних органів, у даному нормативно-правовому акті немає, що цілком зрозуміло, враховуючи його загальний характер.

Тим не менше, у ньому містяться положення про те, яким чином організовано в країні публічне управління, які вектори і пріоритети його здійснення. Зокрема йдеться про те, що: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості; громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; тощо. Ці та низка інших положень Конституції є принципами, якими мають керуватися суб'єкти публічного управління у свій діяльності, зокрема впроваджуючи у неї інноваційні технології.

Далі звернемо увагу на міжнародні нормативно -правові акти, як джерело норм, що регламентують питання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України [71]. Міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [122].

На сьогодні існує досить багато нормативно-правових документів міжнародного характеру, до яких приєдналася Україна, і які можна розглядати як нормативно-правову основу впровадження інноваційних технологій у діяльність органів місцевого самоврядування. Однак положення більшості із них регламентують дане питання опосередкованим чином, такими, наприклад, є: Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 [53]; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 [97]; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 [97]; Європейська соціальна хартія від 03.05.1996 [51]; тощо. Роль таких міжнародних договорів для врегулювання досліджуваного нами питання полягає у тому, що вони визначають ряд основоположних цінностей на дотримання, збереження та захист яких має спрямовуватися діяльність публічного управління, всебічному забезпеченню та розвитку яких повинна відповідати економічна, соціальна, правова, культурна та інша політика в країнах-учасницях подібних договорів. Підтримка ж державної політики в основних сферах суспільного життя на відповідному рівні якості, ефективності та дієвості, значним чином обумовлюється характером інноваційних технологій, що впроваджуються у механізми публічного управління.

Деякі міжнародно-правові акти за своїм змістом є більш наближеними до врегулювання питання інноваційних технологій управління в діяльності органів місцевого самоврядування. Так, наприклад, слід відзначити Європейську хартію місцевого самоврядування від 15.10.1985 р. [52], яка визначає ряд вимог, яким має відповідати інститут місцевого самоврядування у демократичних країнах. Також варто відзначити Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля [66], метою якої є сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, кожна зі сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, відповідно до положень цієї Конвенції. Положення даного міжнародного документу дозволяють нам говорити про те, що, вдосконалюючи якість та ефективність своєї діяльності, органи місцевого самоврядування, як, власне кажучи, й інші суб'єкти публічного управління, повинні особливу увагу приділяти розвитку тих форм і методів їх роботи, що підвищують рівень прозорості, відкритості та зрозумілості останньої для громадськості. А це вимагає активного впровадження в управлінську діяльність зазначених суб'єктів новітніх інформаційно-телекомунікаційнихтехнологій.

Варто згадати й Конвенцію проти корупції від 31.10.2003 р. та Декларацію відкритого уряду від 20.09.2011 р. Аналіз положень першої свідчить про те, що органи місцевого самоврядування у цілях протидії корупції в її системі, повинні впроваджувати у свою діяльність технології, які забезпечують максимальну відкритість та прозорість останньої, а також забезпечують їх змістовну та оперативну взаємодію з цього приводу з іншими суб'єктами, як публічного, так і приватно-правового характеру.

Що стосується Декларації відкритого уряду від 20.09.2011 р., то її було прийнято у рамках сесії Г енеральної Асамблеї ООН, на якій 8 країн-засновниць (Бразилія, Сполучені Штати Америки, Індонезія, Мексика, Норвегія, Філіппіни, Південно-Африканська Республіка) започаткували міжнародну Ініціативу «Партнерство «Відкритий Уряд» (далі - Ініціатива), підписавши Декларацію Партнерства. Президент України у вересні 2011 р. взяв участь в інавгураційній церемонії Ініціативи у м. Нью-Йорку та підтвердив готовність України приєднатися до зазначеної Ініціативи. Станом на 1 жовтня 2015 р. намір приєднатися до Ініціативи підтвердили 66 країн, які взяли на себе зобов’язання щодо:

- підвищення доступу до публічної інформації про діяльність органів державної влади;

- підтримки залучення громадянського суспільства до формування державної політики;

- впровадження високих стандартів професійної чесності в державному управлінні;

- використання нових технологій задля відкритості та підзвітності [119].

Зокрема щодо останнього пункту у Декларації зазначається, що нові технології надають можливість для обміну інформацією, участі у громадському житті та співробітництві. Ми плануємо використовувати такі технології для того, щоб надати громадськості більше інформації у спосіб, що дозволить пересічним громадянам краще розуміти роботу своїх урядів, а також впливати на процес прийняття рішень. Ми налаштовані розвивати доступні та безпечні можливості для інтерактивного спілкування, з метою надання послуг, залучення громадськості, а також обміну інформацією та ідеями. Ми визнаємо, що забезпечення справедливого та реального доступу до технології є складним питанням, а відтак намагаємося докладати зусиль з метою підвищення рівня інтерактивного та мобільного взаємозв’язку, при цьому ми також визначаємо та пропагуємо використання альтернативних механізмів залучення громадськості. Ми налаштовані залучати громадянське суспільство та ділові кола до визначення передового досвіду та інноваційних підходів для максимального використання нових технологій, з метою підвищення впливу пересічних людей та пропаганди відкритої роботи уряду. Ми також визнаємо, що підвищення рівня доступу до технології передбачає підтримання можливості урядів та громадян щодо її використання. Ми налаштовані підтримувати та розвивати використання технологічних інновацій як урядовцями, так і громадянами. Ми також усвідомлюємо, що технологія є додатком, а не замінником відкритої, корисної та придатної до використання інформації [44].

Що стосується національних законів з питань впровадження інноваційних технологій управління в діяльності суб'єктів публічного управління, зокрема органів місцевого самоврядування, то в нашій державі їх немало, однак у значній їх частині дане питання регламентується не досить чітко, навіть опосередковано. У попередніх підрозділах даного дисертаційного дослідження ми вже згадували закони «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 № 40-IV та «Про місцеве самоврядування» від 21.05.1997 № 280/97-ВР, на підставі аналізу змісту яких дійшли висновку про те, що прямих вказівок на необхідність впровадження інноваційних технологій управління у діяльність органів місцевого самоврядування немає. Більше того, у першому йдеться про інновації, переважно у розрізі комерційної діяльності. Тим не менше,про можливість та необхідність запровадження інноваційних технологій у галузі самоврядного управління можна зробити висновок на підставі ряду положень Закону України«Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР. Зокрема у ньому закріплено, що органи місцевого самоврядування здійснюють такі повноваження: 1) підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм; 2) забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів; 3) забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально - економічним і культурним розвитком відповідної території, а також визначення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі; 4) розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням; 5) попередній розгляд планів використання природних ресурсів місцевого значення на відповідній території, пропозицій щодо розміщення, спеціалізації та розвитку підприємств і організацій незалежно від форм власності, внесення у разі потреби до відповідних органів виконавчої влади пропозицій з цих питань; 6) подання до районних, обласних рад необхідних показників та внесення пропозицій до програм соціально - економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, а також до планів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, з питань, пов’язаних із соціально- економічним та культурним розвитком території, задоволенням потреб населення; 7) залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально - економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території; та ін. На нашу думку, очевидним є той факт, що на сучасному етапі суспільного розвитку без впровадження інноваційних технологій місцеві органи влади не здатні надати належне організаційно-управлінське забезпечення, необхідне для подальшого повноцінного соціально-економічного та культурного розвитку суспільного життя.

Слід вказати у контексті досліджуваного питання й Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 08.09.2005 № 2850-IV. Під

стимулюванням розвитку регіонів розуміється комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому [127]. Відповідно до даного закону, стимулювання розвитку регіонів здійснюється з метою: забезпечення їх сталого розвитку в інтересах усієї України, підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу; ефективного використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у виробництві товарів та послуг; створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України; забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання; подолання депресивного стану окремих територій, своєчасного і комплексного розв’язання проблем охорони довкілля [127].

При цьому основними засадами, на яких ґрунтується стимулювання розвитку регіонів є: збалансування загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів розвитку, визначення державою, з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування, науково обґрунтованих пріоритетних

напрямів регіонального розвитку; програмно-цільового підходу до розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, створення сприятливого

інвестиційного середовища в регіонах; максимального наближення послуг, що надаються державними органами та органами місцевого самоврядування, до споживачів цих послуг; концентрації на конкурсній основі коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також інших ресурсів з метою досягнення найбільш ефективного їх використання для цілей регіонального розвитку; співробітництва та взаємної відповідальності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, наукових і громадських організацій та інших суб’єктів у виконанні завдань регіонального розвитку [127].

У Законі України«Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007 № 537-V зазначається, що розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх ІКТ в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним з пріоритетних напрямів державної політики [125]. При цьому основними стратегічними цілями розвитку інформаційного суспільства в Україні є: прискорення розробки та впровадження новітніх конкурентоспроможних ІКТ в усі сфери суспільного життя, зокрема в економіку України і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування; забезпечення комп’ютерної та інформаційної грамотності населення, насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх ІКТ у формуванні всебічно розвиненої особистості; розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція зі світовою інфраструктурою; державна підтримка нових «електронних» секторів економіки (торгівлі, надання фінансових і банківських послуг тощо); створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, культури, охорони довкілля; збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування; державна підтримка використання новітніх ІКТ засобами масової інформації; використання ІКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами; досягнення ефективної участі всіх регіонів у процесах становлення інформаційного суспільства шляхом децентралізації та підтримки регіональних і місцевих ініціатив; захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних інститутів та мінімізації ризику «інформаційної нерівності»; вдосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин; покращення стану інформаційної безпеки в умовах використання новітніх ІКТ [125].

Реалізація даних цілей має посприяти, окрім іншого, становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування [125].

Не можна не відзначити того, що у лютому 2017 року парламентом України було прийнято новий Закон України«Про службу в органах місцевого самоврядування», який містить деякі новели порівняно із його попередником, який, до речі, на момент написання все ще є чинним, оскільки новий закон ще не підписаний Главою держави. Так оновлене законодавство про службу в органах місцевого самоврядування містить ряд норм про політичну неупередженість службовців органів місцевого самоврядування. Так, у даному нормативно-правовому акті передбачено, що службовець місцевого самоврядування повинен неупереджено виконувати розпорядження, накази, доручення керівника незалежно від партійної належності керівника та своїх політичних переконань. Службовець місцевого самоврядування не має права: 1) під час виконання повноважень демонструвати власні політичні погляди та вчиняти інші дії або бездіяльність, що у будь-який спосіб можуть засвідчити його особливе ставлення до політичних партій і негативно вплинути на авторитет місцевого самоврядування та держави або становити загрозу для конституційного ладу, територіальної цілісності і національної безпеки, для здоров’я та прав і свобод інших людей, інтересів відповідних територіальних громад; 2) бути членом політичної партії, якщо він займає посадукатегорії І. На час служби в органах місцевого самоврядування на посаді категорії І особа зупиняє своє членство в політичній партії; 3) суміщати службу із статусом депутата сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, якщо він працює відповідно в апараті, секретаріаті, виконавчому апараті сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, у виконавчих органах сільської, селищної, міської, районної у місті ради; 4) проводити передвиборну агітацію чи брати в ній участь у робочий час, крім випадків його реєстрації кандидатом на пост Президента України, кандидатом у народні депутати України, кандидатом у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, кандидатом у депутати місцевої ради або кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови, старости; 5) залучати, використовуючи своє службове становище, службовців місцевого самоврядування, державних службовців, працівників бюджетної сфери, інших осіб до участі у передвиборній агітації, акціях та заходах, що організовуються політичними партіями; 6) організовувати і брати участь у страйках та інших діях, що перешкоджають виконанню органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування передбачених законом повноважень; 7) у будь-який інший спосіб використовувати своє службове становище в політичних цілях [126]. Також новий Закон України«Про службу в органах місцевого самоврядування» містить новели щодо: поділу посад в органах місцевого самоврядування на категорії; переліку рангів; кола вимог до рівня професійної компетентності особи, яка претендує на зайняття посади в органах місцевого самоврядування, а також порядку проведення конкурсу; механізму оцінювання результатів діяльності службових осіб місцевого самоврядування; оплати праці, заохочень і соціальних гарантій.

Правове поле впровадження і розвитку інноваційних технологій управління у сфері діяльності органів місцевого самоврядування формує і ряд підзаконних нормативно-правових актів. Впершу чергу, на нашу думку, слід відмітити вищезгадану Концепцію адміністративної реформи, в якій зокрема закріплено, що дана реформа передбачає: розвиток ініціативи та самодіяльності населення, створення органів самоорганізації населення як за територіальною, так і за функціональною ознакою, встановлення їх організаційних зв’язків із органами і посадовими особами місцевого самоврядування; впровадження на основі статутів територіальних громад нових форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, які б стимулювали розвиток місцевої демократії; практичне впровадження механізмів дійового контролю територіальної громади за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування та органів самоорганізації населення; апробація та запровадження у міській агломерації таких організаційних моделей управління, які б передбачали добровільне формування спільних органів управління та їх взаємозв’язки з органами місцевого самоврядування територіальних громад, що входять до агломерації на договірних умовах [117].

Також не можна не відзначити Концепцію розвитку електронного урядування в Україні, затверджену Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 № 2250-р. У даному правовому документі проголошено, що на сьогодні одним із пріоритетів України є розвиток інформаційного суспільства, яке можна визначити як орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на формування інноваційної моделі розвиткувисокотехнологічне суспільство, в якому кожний громадянин має можливість створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися та обмінюватися ними, щоб дати змогу кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал для забезпечення особистого і суспільного розвитку та підвищення якості життя [129]. Метою даної Концепції є визначення засад та створення умов для досягнення європейських стандартів якості послуг, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Впровадження електронного урядування передбачає створення якісно нових форм організації діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх взаємодію з громадянами та суб’єктами господарювання шляхом надання доступу до державних інформаційних ресурсів, можливості отримувати електронні адміністративні послуги, звертатися до органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням Інтернету [129]. Досягнення проголошеної мети передбачає виконання наступних завдань: забезпечення захисту прав громадян на доступ до державної інформації; залучення громадян до участі в управлінні державними справами; удосконалення технології державного управління; підвищення якості управлінських рішень; подолання «інформаційної нерівності», зокрема шляхом створення спеціальних центрів (пунктів) надання інформаційних послуг, центрів обслуговування населення (кол-центрів), веб-порталів надання послуг; організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання в електронному вигляді з використанням Інтернету та інших засобів, насамперед за принципом «єдиного вікна»; надання громадянам можливості навчатися упродовжжиття; деперсоніфікація надання адміністративних послуг з метою зниження рівня корупції в державних органах; організація інформаційної взаємодії органівдержавної влади та органів місцевого самоврядування на базі електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису; забезпечення передачі і довгострокового зберігання електронних документів у державних архівах, музеях, бібліотеках, підтримка їх в актуалізованому стані та надання доступу до них [129].

Важливим кроком на шляху розвитку інноваційної діяльності в Україні, зокрема її впровадження на рівні публічного управління, стало створення Державного агентства з питань електронного урядування України, яке, відповідно до Положення про нього, затвердженого Постановою КМУ від 1.10.2014 р. № 492, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну політику у сферах інформатизації, електронного урядування, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства [115].

Окрім вище згаданих нормативно-правових актів, юридичну основу провадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування складають також Розпорядження КМУ: «Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні» від 01.04.2014 № 333-р, метою якої є визначення напрямів, механізмів і строків формування ефективного місцевого самоврядування та територіальної організації влади для створення і підтримки повноцінного життєвого середовища для громадян, надання високоякісних та доступних публічних послуг, становлення інститутів прямого народовладдя, задоволення інтересів громадян в усіх сферах життєдіяльності на відповідній території, узгодження інтересів держави та територіальних громад [128]; «Про схвалення Стратегії реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні на період до 2017 року та затвердження плану заходів щодо її реалізації» від 18.03.2015 № 227-р. Дана стратегія спрямована на підвищення якості державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, що сприятиме оптимізації функцій інститутів державної влади, ефективному розподілу повноважень і сфер відповідальності [130].

Вивчення чинного українського законодавства свідчить про те, що сьогодні, хоча й закладені необхідні організаційно-правові підвалини впровадження інноваційних технологій в управлінську діяльність органів місцевого самоврядування, втім повноцінної юридичної бази для якісної та ефективної реалізації даного процесу в нашій державі поки що не сформовано, що, зрозуміло, не сприяє розвитку означеного управлінського механізму. Окремо слід наголосити на тому, що діючі нині нормативно -правові акти, констатуючи гостру необхідність підвищення рівня якості, ефективності та результативності управлінських послуг, зокрема тих, що надаються органами місцевого самоврядування, при цьому прямо не зобов'язують суб'єктів публічного управління, що надають такі послуги, активно впроваджувати у свою діяльність інноваційні технології, як необхідну умову її вдосконалення. Задекларовані у концепціях і стратегіях вектори та заходи щодо реформування публічного управління, як централізованого, так і самоврядного, або не знаходять свого повноцінного відображення та розвитку у відповідних законах, або втілюються у них досить повільно, в ряді випадків фрагментарно (уривчасто) і не послідовно.

Також вважаємо за потрібне акцентувати увагу на тому, що якість фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування не відповідає проголошеним цілям, завданням та напрямкам реформування механізму публічного управління, що, зрозуміло, знижує якість та результативність впровадження інноваційних технологій управління в роботу даних суб'єктів. Тобто, аналіз положень чинного законодавства свідчить про те, що одними із пріоритетних напрямків вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування є підвищення рівня: прозорості та відкритості їх роботи для громадськості; доступності та оперативності надання ними адміністративних послуг населенню; ефективності, оперативності та результативності взаємодії з іншими суб'єктами публічного управління та представниками громадянського суспільства. Все це обумовлює необхідність активного впровадження в роботу органів місцевого самоврядування інформаційно-комунікаційних технологій, що, у свою чергу, вимагає формування в них відповідного якісного інформаційно-технічного та кадрового базису. Однак практика свідчить, що значна частина органів самоврядування, в силу ряду причин, зокрема фінансового характеру, не має такого базису. Тобто виявляється проблема, про яку ми згадували у попередньому підрозділі, а саме: невідповідність рівня розвиненості організаційних форм діяльності органів місцевого самоврядування новітнім методам роботи.

<< | >>
Источник: ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Нормативно-правове регулювання інноваційних технологійуправління в діяльності органів місцевого самоврядування:

  1. Характеристика механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  2. Удосконалення правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  3. Поняття та види засобів правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  4. РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  5. Ґенеза розвитку управління в діяльності органів місцевого самоврядування та запровадження інноваційних технологій
  6. Нормативно-правове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
  7. Сучасні форми таметоди управління в діяльності органів місцевого самоврядування та місце серед них інноваційних технологій
  8. Поняття та структура адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  9. РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  10. Зарубіжний досвід впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування та можливості його використання в Україні
  11. Напрями вдосконалення адміністративно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
  12. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  13. Європейський та світовий досвід адміністративно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
  14. Поняття та сутність адміністративно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
  15. РОЗДІЛ 2 МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ З ПИТАНЬ РЕКЛАМИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -