<<

Поняття та структура адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування

У Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, затвердженій Розпорядженням КМУ від 01.04.2014 № 333-р, зазначається, що в умовах проведення перетворень у сфері самоврядного управління, необхідними є: поліпшення ефективності управління органами місцевого самоврядування суспільним розвитком на підвідомчих їм територіях; покращення якості публічних послуг, що надаються такими органами; вдосконалення матеріальних, фінансових та організаційних умов здійснення органами місцевого самоврядування власних і делегованих повноважень; тощо [128].

Ми погоджуємося з означеною офіційною позицією щодо проблемних аспектів у діяльності місцевого самоврядування в Україні. Очевидно, що вони вимагають якнайшвидшого конструктивного розв'язання. Одним із важливих аспектів на цьому шляху, як ми вже неодноразово зазначали упродовж нашого дослідження, є активне провадження в діяльність органів місцевого самоврядування інноваційних технологій управління. У зв'язку з цим, ряд моментів, як діяльності органів місцевого самоврядування в цілому, так і впровадження в роботу останніх інноваційних технологій зокрема, потребують подальшого більш глибокого та змістовного вивчення. Реалізація цього процесу вимагає створення комплексного забезпечувального адміністративно -правового механізму, сутність та структуру якого ми й розглянемо у даному підрозділі.

Категорія «адміністративно-правовий механізм» складається із двох термінів «адміністративне право» та «механізм». Адміністративне право, пишуть В. Авер'янов та І. Голосніченко, являє собою сукупність (систему) правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються в ході забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку [8, с.

73].

С. Ківалов визначив адміністративне право як систему правових норм, що регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку з організацією та функціонуванням органів державного управління, державним управлінням сферами суспільного життя, функціонуванням адміністративної юстиції та притягненням до адміністративної відповідальності [4, с. 11-12].

С. М. Алфьоров, С. В. Ващенко, М. М. Долгополова, А. П. Купін вважають, що адміністративне право - це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої влади, внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень. Інакше кажучи, адміністративне право - це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмету, методу регулювання та структурними особливостями [9].

З точки зору Ю. Битяка, адміністративне право - це галузь права (сукупність правових норм), яка регулює з метою реалізації задач та функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внурішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично власних повноважень [5, с. 20-21]. С. Стеценко вважає, що адміністративне право - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі публічного управління економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя, а також у ході забезпечення реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [152, с. 12].

За В. К. Колпаковим, адміністративне право - галузь права, засобами якої (норми, відносини, законодавство, методи, форми, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм) формуються публічно-управлінські відносини, а також організовується і забезпечується публічно-управлінська діяльність [65, с.

33].

О. Ф. Скакун розуміє адміністративне право, як систему правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються в ході забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі здійснення ними управління соціально-економічним і адміністративно-політичним розвитком [143, с. 301].

С. Т. Гончарук пише, що адміністративне право є однією з провідних, базових галузей українського права, нормами якого регулюються суспільні відносини, що складаються здебільшого у сфері державного управління в процесі здійснення виконавчої влади [40, с. 3].

За висловом Д. М. Павлова, адміністративне право може розглядатися як публічно-сервісне право, спрямоване на обслуговування інтересів приватних осіб у їх відносинах з органами публічної адміністрації [106, с. 10].

На думку Д. М. Бахраха, у найзагальнішому вигляді можна сказати, що адміністративне право - це управлінське право. Воно регулює відносини, що виникають в ході формування та функціонування державної адміністрації, обслуговує сферу державного управління [15, с. 2].

В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко зазначають, що адміністративне право - одна з провідних галузей у правовій системі України, складне соціально - юридичне утворення, в якому відображаються матеріальні, ідеологічні, моральні та інші відносини, що існують у суспільстві [65, с. 3]. Адміністративне право, продовжують правники, є однією з найрельєфніших галузей публічного права України. За допомогою засобів адміністративного права (норми, відносини, законодавство, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм) здійснюється зовнішнє вираження і юридичне оформлення публічного інтересу в управлінні. При цьому публічний інтерес - це інтерес соціальної спільності, що визнаний, задоволений державою. Визнання публічності інтересу здійснюється шляхом його правового (юридичного) забезпечення (фіксації в нормах і встановленні механізму реалізації) [65, с.

31]. Звідси адміністративне право - це галузь права, засобами якої (норми, відносини, законодавство, методи, форми, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм) формуються публічно-управлінські відносини, а також організовується і забезпечується публічно-управлінська діяльність [65, с. 3].

З точки зору А. П. Коренєва, адміністративне право може бути визначене, як система юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, в сфері державного управління та відносини, управлінського характеру, що виникають при здійсненні інших форм державної діяльності (законотворчості, правосуддя), а також відносини, які виникають у сфері недержавного управління у зв’язку зі здійсненням суспільними об’єднаннями деяких функцій органів державного управління виконавчої влади [2, с. 28].

С. Г. Стеценко у своїх працях пише, щоадміністративне право - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі публічного управління економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя, а також у ході забезпечення реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [152, с. 12]. Адміністративіст наголошує, що саме ця галузь права забезпечує цілеспрямоване управління з боку держави багатьма сферами життя (економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною). Адміністративне право виступає необхідним стабілізатором суспільного життя [152, с. 28].

Д. М. Овсянко тлумачить адміністративне право як одну з самостійних галузей права, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері виконавчої влади (державного управління) [105, с. 5].

Отже, адміністративне право - це галузь національної системи права, регулятивний вплив якої орієнтований на відносини публічного управління, а також внутрішньоорганізаційних відносин, що складаються в системі суб' єктів, які таке управління здійснюють. Оскільки органи місцевого самоврядування належать до суб'єктів, які здійснюють публічне управління та надають відповідні публічні послуги населенню, то саме адміністративне право, на рівні із конституційним, формує ключові юридичні підвалини їх організації та функціонування.

Що стосується поняття «механізм», то у словниках української мови воно тлумачиться як: пристрій, який передає або перетворює рух, приводить машину або апарат у дію; сукупність рухомо з’єднаних частин, що здійснюють під впливом застосовчої сили завдані рухи; внутрішня будова, система чого- небудь [24, с. 665; 58, с. 237]. Тобто механізм у загальному розумінні - це рухлива, динамічна система.

У правознавстві слово «механізм» використовується у багатьох термінологічних конструкціях, наприклад:

- механізм держави - це сукупність державних органів, установ, підприємств та інших державних інституцій, за посередництвом яких практично здійснюються завдання й функції держави [55, с. 116]. Або ж, як пише О. Ф. Скакун, державний механізм - цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави [144, с. 87];

-механізм державного управління,який являє собою сукупність засобів організації управлінських процесів та способів впливу на розвиток керованих об'єктів із використанням відповідних методів управління, спрямованих на реалізацію цілей державного управління [92, с. 107];

- правовий механізм, що тлумачиться, як комплекс взаємопов’язаних юридичних засобів, які об’єктивовані на нормативному рівні, необхідні та достатні для досягнення певної мети [50, с. 423];

- механізм правового регулювання, під яким дослідники, як правило, розуміють взяту в єдності систему правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим») [144, с. 498]. К. Г. Волинка пише, що механізмом правового регулювання називають систему взаємозв’язаних юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання. Механізм правового регулювання - це спосіб функціонування єдиної системи правого регулювання, який розкривається через взаємозв’язки між її складовими елементами. Категорія «механізм правового регулювання» дозволяє охопити весь процес правового регулювання, представити його в системно-динамічному вигляді, розкрити його структуру, взаємозв’язок і взаємодію всіх елементів, з’ясувати їх характерні ознаки і функції. Механізм правового регулювання представляється як діяльність, «робота» складових елементів системи правового регулювання, спрямована на досягнення суспільно корисного результату, що виявляється у втіленні правових норм у життя [26, с. 108];

-механізм адміністративно-правового регулювання - сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права [152, с. 64].

Особливий інтерес для нас становлять визначення понять «механізм правового забезпечення» Так, скажімо, В. Демиденко, розмірковуючи про механізм забезпечення прав і свобод людини та громадянина, визначає його як процес цілеспрямованої діяльності компетентних органів щодо сприяння реалізації прав і свобод людини та громадянина, їх охороні і захисту [45, с. 10].

Т. Г. Корж-Ісаєва у своєму дослідженні веде мову про механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод неповнолітніх, який вона пропонує розуміти, як цілісну систему адміністративно-правових норм та структурно взаємопов’язаних між собою суб’єктів адміністративно-правового забезпечення, які створюють надійні умови для гарантованого здійснення реалізації, охорони, захисту й відновлення порушених прав і свобод неповнолітніх [74, с. 15].

М. Вітрук вважає, що механізм забезпечення конституційних прав і свобод - система їх гарантування, тобто система загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, які забезпечують їх правомірну реалізацію, а в окремих випадках - і охорону [68, с. 195-196].

O. В. Турута, розмірковуючи про механізм забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина, тлумачить його як систему необхідних умов, які обумовлюють «рух» прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, тобто переводять їх з декларативного, «мертвого» стану в реальний [165, с. 520].

Ю. В. Гаруст, у розрізі забезпечення прав громадян у податковій сфері, адміністративно-правовий механізм такого забезпечення характеризує як систему адміністративно-правових засобів, що розробляються та реалізуються органами виконавчої, а також інших гілок влади, з метою створення усіх необхідних умов для нормальної та безперешкодної реалізації громадянами своїх, передбачених нормами податкового, фінансового, адміністративного та інших галузей права, можливостей в процесі справляння податків і зборів, під час проведення у зв’язку із цим відповідного контролю, та ефективного захисту прав від можливих випадків свавілля і зловживань владою з боку податкових органів, а також їх відновлення в разі порушення [27].

З позиції О. Ф. Скакун, механізм забезпечення прав людини - це система засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини - охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення [144, с. 190].

P. Зуєв, аналізуючи проблематику адміністративно -правового механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина, пише, що даний механізм у широкому значенні - це процес адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини органами публічного адміністрування. У вузькому значенні його можна визначати, як структурно взаємопов’язану сукупність правових та організаційних засобів, що реалізуються органами публічного адміністрування і спрямовані на регулювання правовідносин у сфері прав і свобод людини [174, с. 49]. Далі правник зазначає, що адміністративно-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини слід визначити, як структурно взаємопов’язану сукупність адміністративно-правових засобів, що реалізуються органами публічного адміністрування і спрямовані на регулювання адміністративних правовідносин у сфері прав і свобод людини [174, с. 50]. При цьому Р. Зуєв підкреслює, що механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини може здійснюватися не лише адміністративно-правовими засобами [174, с. 50].

С. І. Корсун, аналізуючи сутність механізму адміністративно-правового регулювання запобігання фінансуванню тероризму, визначив такий механізм, як складову частину більш загального механізму адміністративно-правового регулювання. У цілому механізм адміністративно-правового запобігання фінансуванню тероризму, продовжує автор, характеризується наступними рисами:

1) є системою адміністративно-правових засобів;

2) наявність спрямування на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання фінансуванню тероризму;

3) запобігання фінансуванню тероризму - це недопущення, відвертання та завчасне попередження спроб фінансування тероризму;

4) протидія фінансуванню тероризму - це спрямовування діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих проявів по фінансуванню тероризму;

5) представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації [77].

Я. В. Лазур визначає механізм забезпечення прав і свобод громадян у сфері державного управління як процес діяльності органів державного управління щодо створення належних умов реалізації, охорони та захисту прав і свобод громадян від протиправних дій, шляхом виконання матеріальних і процесуальних юридичних засобів та способів [87, с. 393].

Отже, враховуючи вищенаведені дослідницькі точки зору, вважаємо, що адміністративно-правовий механізм впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування являє собою складну систему пов'язаних між собою політико-правових та організаційно- управлінських засобів і заходів, за допомогою яких в роботу вказаних органів впроваджуються відповідні новітні способи, прийоми та засоби здійснення публічного управління та забезпечується їх належна практична реалізація.

Даний механізм характеризується наступними загальними властивостями (ознаками):

- являє собою складну систему. Термін «systema» (від грец. Хпотцца - ціле, складене з частин, утворення, сполучене [146, с. 529]) у сучасних словниках української мови тлумачиться як:

- порядок, зумовлений планомірним (правильним) розташуванням та взаємним зв'язком частин чого-небудь, стрункий ряд, зв'язане ціле;

- форма, організація, будова чого-небудь;

- сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об'єднаних загальним принципом, призначенням;

- будова, структура, що становить єдність закономірно розміщених і функціонуючих частин [24, с. 1320-1321;58, с. 430;16, с. 496-497].

О. О. Грицанов зазначає, що система - це категорія, що позначає об’єкт, організований як цілісність, де енергія зв’язків між елементами системи перевищує енергію їх зв’язків з елементами інших систем, і задає онтологічне ядро системного підходу. Форми об’єктивації цієї категорії в різних варіантах підходу різні і визначаються використовуваними теоретико-методологічними уявленнями і засобами. Однак у найзагальнішому, традиційному плані «система» - це цілісність взаємопов’язаних між собою елементів. Семантичне поле такого поняття системи включає терміни «зв’язок», «елемент», «ціле», «єдність», а також «структура» - схема зв’язків між елементами [102, с. 619]. Деякі дослідники вважають, що система являє собою сукупність елементів, що характеризується структурою, зв’язками та функціями, які забезпечують цілеспрямований розвиток [50, с. 641].

На думку І. Т. Фролова, система - це сукупність елементів, що знаходяться у відносинах та зв’язках між собою і утворюють певну цілісність, єдність [166, с. 513].

Доречним у даному контексті буде відзначити точку зору, яку висловлюють О. П. Алексєєва та Г. Г. Васильєва, які наголошують, що існує кілька десятків його визначень - від вузькоспеціальних до філософських. Однак, підкреслюють дослідники, як вихідні, базисні можна взяти наступні: 1) система є комплекс взаємодіючих елементів; 2) упорядкована певним чином множина елементів, взаємопов'язаних між собою і утворюючих деяку цілісну єдність; 3) система є відмежованою від безлічі взаємодіючих елементів [83, с. 348-349].

Отже, виходячи із розуміння сутнісного змісту поняття «система», можемо дійти висновку про те, що системний характер досліджуваного механізму означає, що всі його структурні елементи перебувають у взаємному зв'язку та взаємодії. Тобто даний механізм є не хаотичним скупченням, а структурованою множиною взаємопов'язаних засобів, які доповнюють, розвивають, обумовлюють один одного. Використання не одиничних, розрізнених заходів і засобів, а їх системи, забезпечує комплексний та послідовний підхід до вирішення поставлених завдань і досягнення намічених цілей;

- має публічно-владну природу, тобто формують даний механізм та забезпечують його належне функціонування суб'єкти-носії публічної влади. При цьому головна роль у цьому питанні відводиться саме державним органам, які закладають політичні та організаційно-правові підвалини даного механізму, а також здійснюють контроль за його ефективністю та дієвістю. Крім того, публічна природа означеного механізму свідчить про те, що він орієнтований на вирішення питань, що стосуються широкого загалу;

- має правову форму. Тобто організація та функціонування адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування відбувається в межах правового поля: підстави, порядок та рамки реалізації засобів, що формують зазначений механізм, визначаються правом. При цьому слід відмітити, що значна частина елементів механізму не є суто правовими, втім вони реалізуються на фоні загальноправового впливу. Особлива роль у оформленні даного механізму, враховуючи його публічно-владну природу, належить адміністративній галузі права.

Далі слід приділити увагу структурі досліджуваного механізму. Зауважимо, що досить часто, коли йдеться про той чи інший забезпечувальний адміністративно-правовий механізм, дослідники ведуть мову про механізм адміністративно-правового регулювання. Однак, на нашу думку, такий підхід не у кожному випадку є вірним, точніше сказати, він характеризує забезпечувальний механізм у його більш вузькому вигляді. Адже механізм адміністративно-правового регулювання, хоча, без сумніву, і складає основу будь-якого забезпечувального механізму адміністративно-правового характеру, втім перший відображає лише юридичні (правові) засоби, що входять до складу другого. Звідси вважаємо, що структуру адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування у загальному вигляді формують три основні ланки: нормативно-правова, організаційно-інституційна та управлінська (або

функціональна).

Перша ланка - це, по суті, і є той механізм адміністративно-правового регулювання, який складається із сукупності правових засобів, через які адміністративне право здійснює регулятивний вплив на суспільні відносини. Зокрема засобами даного механізму визначаються матеріально-правові та процедурно-правові питання впровадження інноваційних технологій

управління у діяльність органів місцевого самоврядування. На сторінках юридичної літератури висловлюється багато точок зору щодо того, які саме

елементи входять до складу механізму адміністративно-правового

регулювання, втім в якості його ключових компонентів, як правило, вказують правові принципи, норми права, нормативно-правові акти, правовідносини, правові гарантії, правореалізацію (зокрема правозастосування). Деякі дослідники доповнюють даний перелік юридичними фактами, законністю, юридичною відповідальністю тощо. Більш детально питанням засобів правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування нами буде окремо розглянуто в одному із наступних підрозділів.

Друга ланка - організаційно-інституційна - це система відповідних державних органів, посадових осіб, установ, а також організацій недержавного характеру, які, в межах своїх повноважень, сприяють впровадженню інноваційних технологій управління в роботу органів місцевого самоврядування. В якості прикладу розглянемо статус Державного агентства з питань електронного урядування України, яке є важливою структурною інституцією досліджуваного механізму.

Термі «статус» походить від латинського слова «status», яке означає становище. У сучасних словниках української мови статус характеризується як становище особи або групи осіб щодо іншої особи або групи осіб у соціальній системі [146, с. 545;24, с. 1387]. Тобто статус - це соціальна категорія яка, як зазначає О. Грицанов, позначає соціальний, співвідносний стан (позицію) індивідуума або групи в соціальній системі, що визначається за рядом ознак, специфічних для даної системи (економічних, професійних, етнічних та інших) [102, с. 663]. Г. Дворецька зазначає, що соціальний статус слід розуміти, як позицію людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (економічне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік тощо) [151]. Схожу точку зору висловлюють В. Вербець та О. Субот, за якими соціальний статус являє собою положення соціального суб’єкта в суспільстві, що передбачає для нього певні специфічні права і обов’язки, правила поведінки.

Так, соціальний статус визначає становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної соціальної системи критеріями (економічними, політичними, соціально- правовими, професійно-кваліфікаційними тощо) [150].

Соціальний статус, пише А. М. Михненко, - це сукупність прав, привілеїв, моральних норм і обов'язків індивіда або соціальної групи, пов'язана з виконанням первинної соціальної ролі, яка виявляється у формі поведінки, очікуваної відповідно до становища у суспільстві [50, с. 675].

Особливим різновидом соціального статусу є правовий статус, якого набувають суб'єкти суспільних відносин під впливом відповідних правових норм. На сторінках юридичної літератури різними дослідниками пропонується велика кількість визначень поняття «правовий статус». Так, скажімо, Ю. С. Шемшученко та В. Бабкін характеризують правовий статус, як сукупність прав і обов'язків, що визначають юридичний стан особи, державного органу чи міжнародної організації; комплексний показник становища певного прошарку, групи чи індивідів в соціальній системі, один з найважливіших параметрів соціальної стратифікації [109, с. 225].

О.В. Мальком зазначає, що правовий статус - комплексна інтеграційна категорія, що відображає взаємовідносини суб'єктів суспільних відносин, особи і суспільства, громадянина і держави, індивіда та колективу, а також інші соціальні зв'язки [160, с. 237]. На переконання О. Ф. Скакун, правовий статус особи - система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід, як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність), координує своє поведінку в суспільстві [144, с. 377].

В. О. Котюк розуміє правовий статус, як сукупність юридичних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинному законодавстві і складають соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права і обов’язки і реалізувати їх в системі суспільних відносин [80, с. 100].

Цікавою видається точка зору, яку пропонують О. В. Зайчук та Н. М. Оніщенко. Юристи зазначають, що складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у юридичній формі - у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус, наголошують автори, як юридична категорія, не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи [163]. В. С. Нерсесянц вважає, що правовий статус - це одна з найважливіших політико-юридичних категорій, яка нерозривно пов'язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. За своїм змістом правовий статус - система прав і обов'язків, що законодавчо закріплюється державами в конституціях, міжнародно-правових актах про права людини та інших нормативно-юридичних актах [133, с. 225].

Отже, на підставі вищевикладеного, можемо зробити висновок про те, що правовий статус Державного агентства з питань електронного врядування України - це політико-правова категорія, яка відображає юридичне положення даного органу влади у механізмі держави, а також системі відповідних публічно-правових відносин. Визначається це положення шляхом закріплення у позитивному праві цілей, завдань, функцій, прав та обов'язків, а також інших юридично значущих властивостей і характеристик даного державного органу.

Основним статусним нормативно-правовим актом для Державного агентства з питань електронного врядування України є відповідне Положення про нього. Слід відзначити, що зазначений орган влади був утворений шляхом реорганізації Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України (Держінформнауки України), що був центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовувалася і координувалася Кабінетом Міністрів України через Міністра освіти і науки України [116]. Нинішнє Державне

агентство з питань електронного врядування України (далі - Агентство) також є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну політику у сферах інформатизації, електронного врядування, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства. Основними завданнями даного Агентства є: 1) реалізація державної політики у сфері інформатизації, електронного врядування, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства; 2) винесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначеній сфері [115]. Для виконання даних завдань Агентство здійснює свою діяльність за наступними напрямками: узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку виносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України; організовує проведення прогностично-аналітичних досліджень стану розвитку інформаційного

суспільства, електронного врядування та сфери інформатизації;виконує функції генерального державного замовника Національної програми інформатизації, зокрема: здійснює моніторинг у сфері інформатизації; погоджує галузеві, регіональні програми та проекти інформатизації, програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування, здійснює їх координацію і вносить подання Кабінетові Міністрів України щодо зупинення виконання таких програм та проектів; забезпечує методологічну, нормативно-правову, інформаційну та організаційну підтримку процесів формування і виконання Національної програми інформатизації; здійснює державну реєстрацію електронних інформаційних ресурсів державних органів, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб публічного права, доступ до яких здійснюється через телекомунікаційні мережі загального користування, та видає відповідні свідоцтва; здійснює, у межах повноважень, передбачених законом, заходи щодо: розвитку електронного врядування; створення та функціонування інформаційної системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів; затвердження разом з Мінекономрозвитку порядку та вимог інтеграції інформаційних систем державних органів та органів місцевого самоврядування з Єдиним державним порталом адміністративних послуг; створення та забезпечення функціонування єдиного державного веб-порталу відкритих даних; розробляє і здійснює разом з іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування заходи щодо розвитку інформаційного суспільства; сприяє впровадженню у державних органах та органах місцевого самоврядування технологій електронного урядування; тощо [115].

Реалізуючи своє функціональне призначення, Агентство користується рядом прав, зокрема воно може: 1) залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців (за їх згодою), працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками); 2) одержувати безоплатно від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових осіб, а також громадян та їх об’єднань інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; 3) скликати наради, утворювати комісії, робочі та експертні групи, проводити наукові конференції, семінари, виставки в Україні та за її межами з питань, що належать до його компетенції; 4) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державною системою урядового зв’язку та іншими технічними засобами; 5) здійснювати нагляд і контроль за формуванням та виконанням Національної програми інформатизації [115].

Виходячи із вище наведених законодавчих положень, можемо говорити про те, що Державне агентство з питань електронного урядування України виступає по відношенню до органів місцевого самоврядування координаційним та консультативно-дорадчим центром у питанні впровадження та використання у діяльності останніх (тобто органів місцевого самоврядування) новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій. Особлива увага при цьому приділяється розвитку електронного врядування, з метою підвищення відкритості, прозорості та, відповідно, контрольованості, насамперед з боку громадськості, діяльності органів місцевого самоврядування. Важливим моментом є те, що у Положенні про Державне агентство з питань електронного урядування України міститься норма, відповідно до якої даний орган влади має право, в межах своїх повноважень, передбачених законом, видавати накази, що є обов’язковими для виконання органами місцевого самоврядування. Дана вказівка певним чином пом'якшує ту обставину, що чинне законодавство прямо не зобов'язує суб'єктів публічного управління, зокрема органи місцевого самоврядування, до активного впровадження у свою діяльність інноваційних технологій управління.

Третю ланку складає сукупність управлінських рішень і заходів, що приймаються та здійснюються компетентними суб'єктами, та які спрямовані на забезпечення відповідних умов, необхідних для належного впровадження зазначених інновацій. Державно-управлінське рішення - це зроблений суб’єктом державного управління усвідомлений вибір цілеспрямованої дії з перетворення соціальної дійсності, виражений в державно-управлінському акті, що видається органом публічної влади або посадовцем відповідно до його компетенції і в межах наданих повноважень [50, с. 624-625].

Таким чином, адміністративно-правовий механізм впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування являє собою комплексне явище, до складу якого входять як суто правові, так і політичні, організаційно-управлінські, фінансово-економічні, науково-технічні та інші засоби і заходи. Якісне та ефективне функціонування такого механізму є необхідною гарантією повноцінного та результативного впровадження інноваційних технологій в управлінську діяльність органів місцевого самоврядування.

2.2

<< | >>
Источник: ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Еще по теме Поняття та структура адміністративно-правового механізму впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування:

  1. Характеристика механізму правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  2. РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  3. Поняття та види засобів правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  4. Удосконалення правового регулювання впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування
  5. РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  6. Зарубіжний досвід впровадження інноваційних технологій управління в діяльність органів місцевого самоврядування та можливості його використання в Україні
  7. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  8. ГІЛІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017, 2017
  9. Ґенеза розвитку управління в діяльності органів місцевого самоврядування та запровадження інноваційних технологій
  10. Сучасні форми таметоди управління в діяльності органів місцевого самоврядування та місце серед них інноваційних технологій
  11. Поняття та сутність адміністративно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
  12. РОЗДІЛ 2 МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ З ПИТАНЬ РЕКЛАМИ
  13. Нормативно-правове регулювання інноваційних технологійуправління в діяльності органів місцевого самоврядування
  14. Напрями вдосконалення адміністративно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
  15. Організація контролю органів місцевого самоврядування за діяльністю суб'єктів рекламних правовідносин
  16. Європейський та світовий досвід адміністративно-правового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування з питань реклами
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -