<<
>>

Поняття та особливості державної служби в органах поліції України як місця реалізації працівником поліції правового статусу

Державна служба є особливим видом трудової діяльності, який передбачає призначення особи на посаду в органах державної влади та її проходження на умовах і в порядку, встановленому законодавством України.

Оскільки Національна поліція України, відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національну поліції» [1], є центральним органом виконавчої влади, то, відповідно, співробітники поліції є державними службовцями.

У національній правовій доктрині питання про поняття та особливості проходження служби в органах внутрішніх справ є достатньо вивченим. Однак, у зв’язку з триваючою на сьогодні реформою правоохоронної системи в цілому і органів внутрішніх справ зокрема, проблема поняття і особливостей державної служби в органах поліції набуває нового змісту, її вивчення стає одним з актуальних напрямків досліджень сучасної правової науки.

Кабінетом Міністрів України 18 березня 2015 р. прийнято Постанову № 227-р «Про схвалення Стратегії реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні на період до 2017 року та затвердження плану заходів щодо її реалізації» [2]. Стратегія визначає проблеми, які потребують розв’язання, мету, шляхи реалізації, індикатори реформи державної служби та містить комплекс першочергових завдань і заходів, спрямованих на забезпечення розвитку державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Основними напрямами реалізації Стратегії, відповідно до постанови, є:

гарантування політичної нейтральності державної служби та служби в органах місцевого самоврядування шляхом розмежування політичних та адміністративних посад;

забезпечення рівного доступу громадян до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, усунення корупційного механізму шляхом проведення виключно відкритого конкурсу на зайняття вакантних посад;

формування ефективної системи управління людськими ресурсами на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування, що базуватиметься на врахуванні знань, умінь, навичок, а також особистісних якостей державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування та ін.

Саме в контексті запланованих урядом змін має відбуватися подальша трансформація інституту державної служби та, відповідно, служби в органах поліції України.

Проходження державної служби в органах поліції передбачає виникнення цілого ряду правовідносин, серед яких особливе місце займають адміністративні та службово-трудові правовідносини. Для визначення особливостей таких правовідносин перш за все необхідно розібратися з етимологією досліджуваного поняття і визначити значення категорії «державна служба в органах поліції».

У тлумачному словнику С. І. Ожегова термін «служба» визначається як: 1) дія за значенням служити: працювати, займаючись розумовою працею, а також фізичною працею, пов’язаною не з виробництвом, а з обслуговуванням кого, чого-небудь; бути слугою, прислугою; виконувати роботу за наймом; виконувати будь-які обов’язки щодо кого-небудь, виконувати що-небудь, підкоряючись чиїйсь волі, владі і т.д.; працювати на користь кого, чого-небудь, в ім’я когось, чогось; виконувати своє призначення, роль; 2) робота, заняття службовця, а також місце його роботи;

3) виконання військових обов’язків; 4) спеціальна область роботи з віднесеними до неї установами; 5) те саме, що богослужіння; 6) праця, заняття як засіб існування; 7) галузь виробництва, а також установа, організація, яка відає тією чи іншою ділянкою роботи [3, с. 639].

Така різноманітність інтерпретації терміну «служба» обумовлює виникнення деякої неоднозначності її інтерпретації в науковій правовій літературі. Зокрема, Н. В. Янюк зазначає, що служба є різновидом суспільно корисної діяльності людини, яка полягає у професійному виконанні особою, яка займає посаду у державному органі, в установі, підприємстві чи організації різних форм власності, функцій управління та надання соціальних послуг, що здійснюється в інтересах і за рахунок коштів роботодавця [4, с. 22]. На думку М. М. Білинської, О. Л. Євмєшкіна та ін., служба полягає в управлінні, здійсненні державної діяльності, забезпеченні самого управління, соціально-культурному обслуговуванні людей.

При цьому, як вважають вчені, слід розрізняти поняття «служба державі» та «державна служба» [5, с. 6]. З наведеною думкою можна погодитись, адже «державна служба» — більш вузьке поняття, в той час як «служба державі» може виражатися в проходженні не тільки державної служби, але і військової, професійної та виконанні інших видів службових обов’язків.

М. І. Цуркан, провівши дослідження різних наукових підходів і концепцій до розуміння терміну «служба», дійшов висновку про те, що її особливостями є: 1) безпосередня спрямованість не на виробництво матеріальних цінностей, а на створення умов для матеріального виробництва; 2) володіння специфічним предметом праці — інформацією, яка одночасно є засобом впливу (збір, опрацювання, передача, зберігання, створення інформації) на об’єкти управління або на об’єкти надання управлінських послуг; 3) зв’язаність, як правило, з розумовою працею; 4) платність; 5) здійснення особами, які займають посади в державних або муніципальних органах, корпоративних або громадських організаціях [6, с. 6-7].

Отже, «служба» — термін, яким позначають вид трудової діяльності, яка в основному пов’язана з виконанням управлінсько-розпорядчих функцій невиробничого характеру. В іншому значенні служба — це вид діяльності, що передбачає здійснення функцій, пов’язаних з виконанням військових обов’язків.

«Служба» — родове поняття для таких категорій як «державна служба», «публічна служба», «військова служба», «професійна служба», «служба в правоохоронних органах» та ін. В контексті нашого дослідження важливо визначити, до якого з цих різновидів служби належить служба в органах поліції. Для цього звернемось до аналізу науково-правових джерел, в яких визначається поняття окремих видів служби.

Так, на думку Ю. В. Ковбасюка та О. Ю. Оболенського, державна служба — це один з основних видів діяльності держави, пов’язаної з регулюванням усіх аспектів роботи державних службовців та формуванням кадрового потенціалу управління державою. Державна служба має бути однією з таких професій, для якої неодмінними є професійні навички, вміння та знання, переконання, спеціальна освіта службовців.

Виконання державними службовцями завдань і функцій держави на професійній основі має гарантувати сталість і стабільність державно-службових відносин, добробут суспільства й силу держави, бездоганність та ефективність управлінської діяльності, її незалежність від можливих політичних змін [7, с. 37-38].

Характерними відмінними рисами державної служби в порівнянні з іншими видами службової діяльності виступають: 1) фінансове та матеріально-технічне забезпечення державної служби, як правило, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету; 2) пред’явлення особливих вимог до рівня освіти, володіння навичками і практичним досвідом та інші вимоги до претендента на посаду в системі органів державної служби; 3) поширення на державних службовців законодавства про попередження корупції, а значить, і вимог, що пред’являються щодо політичної нейтральності, несумісності і ін.; 4) наділення державних службовців владними повноваженнями в сфері та в межах, визначених законодавством; 5) поширення на державних службовців особливих соціальних та інших гарантій, необхідних для здійснення їх діяльності, захисту прав та інтересів їх і членів їх сімей і т.д.

Деякі науковці вважають, що поняття «державна служба» в широкому розумінні виступає синонімом поняття «професійна служба», під якою, в свою чергу, розуміється проходження державної і недержавної служби [8, с. 282]. Однак, погодитись з такою думкою не можна, оскільки за своїм змістом термін «професійна служба» — більш широке поняття. Будь-яка державна служба є з своєю сутністю професійною, оскільки передбачає володіння службовцем певним рівнем професійних знань, умінь та навичок. Водночас, не будь-яка професійна служба є державною. У зв’язку з цим, можемо дійти висновку, що «професійна служба» та «державна служба» співвідносяться як ціле та часткове.

Активізація міжнародних процесів інтеграції на території України призвела до виникнення і широкого поширення поняття «публічна служба», яке на сьогоднішній день існує і застосовується поряд з категорією «державна служба». У зв’язку з цим, необхідно прояснити питання про співвідношення даних термінів і їх застосування до служби в органах поліції.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну службу», державна служба — це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема, щодо:

1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;

3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;

6) управління персоналом державних органів;

7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством [9].

Публічна служба в Кодексі адміністративного судочинства України (далі — КАС України) визначена як діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування [10].

З вищевикладених визначень категорій «державна служба» і «публічна служба» складається думка, що це подібні за значенням поняття, проте, їх повне ототожнення неприпустиме. Для з’ясування співвідношень цих понять звернемося до аналізу відповідної наукової літератури.

А. О. Селіванов розуміє поняття «публічний» як юридичну ознаку присутності держави в суспільних відносинах, які врегульовані позитивним правом, коли громадянин, сприймаючи Конституцію як Основний Закон, згоден з передачею державі окремих природних суб’єктивних прав, які можуть відчужуватися, тому публічна влада за своєю конституційно- правовою характеристикою набуває ознак правосуб’єктності від суверенітету народу [11, с. 32]. Автор, визнаючи фактичну присутність держави в сфері здійснення публічної служби, проте, вважає, що її першоосновою є народ (громадяни), що передає частину суб’єктивних прав публічним службовцям.

На думку Н. О. Рунова, публічна служба — це здійснення влади суспільством (народом) за допомогою професійної діяльності публічних службовців. Виходячи з положення ст. 5 Конституції України, публічним є службовець, що займає посаду в органі виконавчої влади, апараті органів влади або органі місцевого самоврядування на підставі фактичного складу, обов’язковим елементом якого повинен бути акт призначення на посаду, і здійснює професійну виконавчо-розпорядчу адміністративну діяльність на постійній основі, виходячи з громадських інтересів [12, с. 273].

О. В. Попова вважає, що публічну службу слід визначати як реалізацію народом влади через виконання завдань і функцій держави, спрямованих на забезпечення публічних інтересів, особами на постійній професійній оплатній основі за рахунок бюджетних коштів в органах виконавчої влади, апаратах всіх гілок органів влади, органах місцевого самоврядування на підставі адміністративно-правового акта призначення на посаду [13, с. 586]. Однак, в даному випадку вважаємо, що думка вченого є недостатньо обґрунтованою у зв'язку з тим, що наведені ним правовідносини швидше слід віднести до розряду державної служби. А саме фінансування з державного бюджету, приналежність органу, в якому проходить служба, до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування — все це характерні ознаки державної служби.

На нашу думку, категорія «публічна служба» за своїм змістом є ширшою, ніж категорія «державна служба». У першому випадку мова йде про службу як в органах державної влади і місцевого самоврядування, так і в інших державних органах, які не належать ні до однієї з гілок влади, а також в державних установах і організаціях (нотаріат, освітні установи, тощо). Державна ж служба передбачає її проходження виключно в органах державної влади, їх апараті, а також в органах місцевого самоврядування на професійній основі на конкретній посаді.

Переходячи безпосередньо до визначення поняття і сутності державної служби в органах поліції, слід погодитися з думкою С. В. Шестакова, який свого часу стверджував, що служба в міліції (поліції) є різновидом державної служби України. Співробітники міліції (поліції) виконують завдання держави, спрямовані на забезпечення особистої безпеки громадян, вони попереджають і припиняють злочини, надають допомогу громадянам і юридичним особам у

реалізації своїх законних прав та інтересів і т.д. [14, с. 3].

Погоджуючись з думкою автора, ми фактично доходимо висновку, що служба в органах поліції належить саме до державної служби, хоча має деякі особливості. Такий висновок випливає з аналізу ч. 1 ст. 59 Закону України «Про Національну поліції», в якій визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських по виконанню покладених на поліцію повноважень [1].

Особливість правовідносин за участю працівника міліції (поліції), як вірно зазначається деякими науковцями, полягає в тому, що працівник міліції (поліції) вирішує завдання міліції — одного із суб’єктів правоохоронної діяльності, у своїй діяльності для реалізації свого правового статусу чи компетенції вирішує завдання, невластиві іншим органам, які не входять до складу суб’єктів правоохоронної діяльності [14, с. 59].

Таким чином, обов’язковою характерною рисою служби в органах поліції є наділення її службовців державно-владними повноваженнями. В свою чергу, ознакою влади є можливість владного суб’єкта нав’язувати іншим учасникам суспільних відносин свою волю для досягнення заздалегідь поставлених цілей. Одним із різновидів соціальної влади виступає державна. Саме вона лежить в основі категорії «орган державної влади».

В Енциклопедичному словнику державна влада визначається як політико-правовий інструмент забезпечення функціонування держави та реалізації її місії через систему повноважень і механізмів, що застосовуються від імені держави спеціально утвореними органами для захисту та реалізації спільного інтересу, забезпечення загальних і локальних потреб, реалізації функцій регулювання та вирішення конфліктів у суспільстві. Державна влада за обсягом і засобами впливу перевищує всі інші різновиди політичної влади [15, с. 143].

Державна влада, крім ознак, притаманних будь-якому виду соціальної та політичної влади, характеризується також спеціальним суб’єктом її здійснення — органами державної влади; особливою метою — упорядкування суспільних правовідносин, забезпечення суспільного та державного інтересу; специфічними методами та засобами — прийняття нормативно-правових актів, застосування державного примусу, тощо.

В науковій літературі обґрунтовується думка, що держава завжди здійснює свою діяльність через уповноважені нею органи державної влади, які опосередковують волю держави у своїй діяльності, а самі державні органи володіють тієї компетенцією, яка була їм надана державою [16, с. 98-99].

Отже, орган державної влади наділяється державно-владними повноваженнями, але може реалізовувати їх лише в конкретній сфері суспільно-управлінської діяльності. Це створює основу для організації та функціонування цілого механізму державної влади, в якому кожен орган спеціалізується на виконанні конкретних видів державних функцій. Завдяки цьому, по-перше, досягаються високий професіоналізм та високий рівень компетентності державного органу у виконанні, покладених на нього завдань та функцій; по-друге, створюються умови для попередження концентрації влади в одному органі або у посадової особи.

Національна поліція України належить до системи державних органів. Однак, для уточнення особливостей служби в органах поліції необхідно, слідуючи методу дедукції, уточнити її місце серед інших органів державної влади. Забігаючи дещо наперед, представимо схематично відповідне становище Національної поліції України в системі органів державної влади наступним чином: орган державної влади — центральний орган виконавчої влади — правоохоронний орган — орган внутрішніх справ України.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію», Національна поліція України — це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку [1].

В науковій літературі відмічається, що поліцейські органи — це органи виконавчої влади, спеціально уповноважені на проведення поліційної діяльності — особливого різновиду державно-управлінської діяльності, що здійснюється із застосуваннями державного (адміністративного) примусу, включаючи правообмежувальні заходи і крайню форму примусу — легітимне насилля, тобто передбачене законодавством застосування сили у широкому розумінні цього поняття (в українському праві — прямий адміністративний примус): фізичної сили, спеціальних засобів та зброї [17].

Отже, передусім слід акцентувати увагу на тому, що органи поліції — це центральні органи виконавчої влади. Тобто їм мають бути притаманні всі атрибути органу виконавчої влади.

Центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», основними завданнями центральних органів виконавчої влади є:

1) надання адміністративних послуг;

2) здійснення державного нагляду (контролю);

3) управління об'єктами державної власності;

4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність;

5) здійснення інших завдань, визначених законами України [18].

Між тим, система центральних органів виконавчої влади в Україні є досить розгалуженою. Причому кожен орган відрізняється з-поміж інших не тільки властивими йому функціями та повноваженнями, але і специфікою формування та організації. Тому принагідно зазначимо, що органи поліції, крім того, що вони є органами виконавчої влади, також належать до системи так званих правоохоронних органів.

В Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» правоохоронні органи визначаються як органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції [19].

Подібне визначення поняття «правоохоронний орган» не дозволяє виділити певні специфічні ознаки системи цих органів, оскільки при його формулюванні застосовано метод наведення їх списку, причому навіть не вичерпного.

В науковій літературі зазначається, що правоохоронні органи — це державні органи, головним призначенням яких є здійснення правоохоронної діяльності. В свою чергу, під правоохоронною діяльністю розуміється система контрольно-ревізійних, оперативно-розшукових, кримінально- процесуальних та адміністративно-примусових заходів, які здійснюються у порядку, визначеному законодавством, з метою підтримання правопорядку, виявлення і безпосереднього припинення правопорушень, що підпадають під дію Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також виконання кримінальних і адміністративних санкцій щодо правопорушників [17].

Слід погодитись з думкою К. Ю. Мельника з приводу того, що служба в правоохоронних органах є надзвичайно специфічним та відповідальним різновидом трудової діяльності, що визначає і особливе правове становище службовців цих органів серед інших категорій працівників [20, с. 205].

Звідси, неодмінними атрибутами правоохоронного органу, що вирізняє його з-поміж інших органів державної влади, є:

1) специфіка завдань та функцій, які реалізуються цим органом. Їх основу складають правоохоронні та правозахисні функції — забезпечення правопорядку та законності в державі, охорона прав та свобод людини та громадянина, тощо;

2) особливі повноваження, якими наділяються службовці цього органу: право застосовувати заходи державного примусу, в тому числі у встановлених законом випадках та у визначеному порядку зброю, інші спеціально-технічні засоби, давати обов’язкові для виконання вказівки та вимоги щодо припинення вчинення правопорушення, пред’явлення для огляду документів, тощо;

3) особливий порядок формування правоохоронного органу;

4) особливість правового статусу службовців цього органу, що виражається у спеціальному порядку призначення та звільнення службовців, проходження ними служби, присвоєння їм спеціальних звань, специфічних методів та засобів виконання покладених на них посадових обов’язків, тощо.

Національна поліція України є правоохоронним органом та входить в систему органів, очолюваних Міністерством внутрішніх справ України (далі — МВС України). Це дає підстави стверджувати про приналежність поліцейських органів до органів внутрішніх справ.

Вченими були запропоновані різноманітні визначення служби в органах внутрішніх справ. Так, деякі вчені вважають, що служба в органах внутрішніх справ — різновид державної служби, яка проходить в спеціалізованому органі виконавчої влади і здійснюється спеціально уповноваженими суб’єктами з метою реалізації функцій держави в практичній юридичній діяльності. Вона має всі риси і принципи державної служби як різновиду професійної служби [21, с. 38]. Наведене науковцем визначення не містить вказівки на конкретні специфічні функції, які притаманні виключно службовцям органів внутрішніх справ. Тому більш ґрунтовним вважаємо підхід О. М. Музичука. На думку науковця, проходження служби в органах внутрішніх справ слід визначити як сукупність організаційно-правових норм (правил і процедур), як правило, адміністративних, які породжують, змінюють або припиняють державно- службові правовідносини, обов’язковим суб’єктом яких є особа рядового або начальницького складу органів внутрішніх справ [22, с. 101].

Служба в органах внутрішніх справ, за визначенням Т. А. Пузанової, — це діяльність, що здійснюється за дорученням і від імені держави і відповідно до посадових повноважень співробітників органів внутрішніх справ з метою практичного здійснення покладених на них нормативно-правовими актами

України обов’язків щодо забезпечення надійної охорони громадського порядку та безпеки і боротьби з різного роду правопорушеннями [23, с. 104].

Отже, саме специфічні функції, які покладаються на співробітників органів внутрішніх справ, дозволяють відмежовувати службу в цих органах від служби в інших правоохоронних органах.

Створення нового державного органу — Національної поліції, зумовило виникнення нового виду державної служби та різновиду служби в органах внутрішніх справ — служби в органах поліції, відповідно, нового виду державних службовців — поліцейських.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про Національну поліції», поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах в поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції [1]. Іншими словами, поліцейський — це державний службовець, призначений на певну посаду в системі органів поліції в порядку, передбаченому законодавством, і якому присвоєно спеціальне звання відповідно до цієї посади.

Визначаючи специфічні ознаки служби в органах поліції, слід вказати, що в новому Законі України «Про державну службу» чітко не визначено, чи розповсюджується дія цього закону на службу в органах поліції. Зокрема, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону «Про державну службу», дія відповідного закону поширюється на державних службовців міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Разом з тим, п. 17 ч. 3 цієї ж статті визначає, що дія закону не поширюється на осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівників інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом [9]. В свою чергу, ст. 80 Закону України «Про Національну поліцію» визначено види спеціальних звань, які можуть присвоюватися поліцейським [1].

Отже, має місце колізія двох норм ст. 4 Закону України «Про державну службу», відповідно до яких на Національну поліцію, з однієї сторони, як на центральний орган виконавчої влади, поширюється дія наведеного закону, а з іншого, як на службовців поліції, яким присвоюються спеціальні звання, — така дія не розповсюджується. Тому для вирішення наведеної колізії слід звернутися до спеціальної норми — ч. 1 ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію», в якій йдеться про те, що служба в поліції є державною службою [1]. З цього можемо зробити висновок, що дія Закону України «Про державну службу» поширюється на службу в органах поліції, однак, пріоритетну силу має спеціальний Закон «Про Національну поліцію».

Юридична природа державної служби в органах поліції розкривається через її особливості, до яких, на підставі аналізу положень Закону України «Про Національну поліції» [1], слід віднести:

1) особливість завдань, які поставлені перед службовцями органів поліції (забезпечення громадської безпеки та порядку, охорона прав та інтересів громадян і т.д.);

2) можливість фінансування не тільки за рахунок коштів Державного бюджету, а також з інших джерел (плата за надані охоронні послуги);

3) особливий порядок формування органів поліції — відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» структуру центрального органу управління поліції затверджує керівник поліції за погодженням з Міністром внутрішніх справ України. Територіальні органи поліції утворює, ліквідовує та реорганізовує Кабінет Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України на підставі пропозицій керівника поліції [1];

4) службовці в органах поліції — поліцейські, проходять службу виключно на професійній підставі, будучи при цьому політично нейтральними; на них так само поширюється ряд обмежень і заборон, встановлених ст. 61 Закону України «Про Національну поліції»;

5) підставою для виникнення службово-трудових правовідносин в органах поліції, як правило, є контрактна форма трудового договору;

7) службовці органів поліції мають виключним правом використовувати в своїй діяльності поліцейські засоби в порядку і в межах, визначених законодавством, та ін.;

8) на службовців органів поліції поширюються особливі гарантії проходження служби, визначені в ст. 62 Закону «Про Національну поліцію»; їм також присвоюються спеціальні звання, які в процесі проходження служби підвищуються.

Таким чином, під державною службою в органах поліції в адміністративно-правовому аспекті слід розуміти особливий вид

адміністративно-службової діяльності, яка передбачає здійснення спеціальним суб’єктом — поліцейським, частини функцій і завдань держави в сфері забезпечення публічної безпеки та порядку, охорони прав та інтересів громадян і інших осіб, які потребують надання поліцейської допомоги, боротьби зі злочинами та правопорушеннями, в порядку і межах повноважень, визначених законодавством.

Державна служба в органах поліції є єдиним місцем реалізації правового статусу поліцейського. Такий висновок можемо аргументувати наступними фактами: по-перше, тільки перебуваючи на службі в органах поліції, поліцейський наділяється службовими повноваженнями,

визначеними ст. 23 та іншими нормами Закону України «Про Національну поліцію»; по-друге, тільки діяльність на посаді поліцейського зараховується до стажу служби в органах поліції і впливає на розмір пенсійного забезпечення та інші соціальні гарантії; по-третє, тільки перебуваючи на службі, поліцейський має доступ до службової та іншої професійної інформації, яку може використовувати виключно в професійних цілях. Водночас, слід зазначити, що віднесення посади поліцейського до посад державної служби покладає на службовців органів поліції додаткові вимоги, котрі в окремих випадках поширюються і на їх особисту сферу. Зокрема, це стосується вимог несумісності (поліцейський не має право, навіть в свій вільний від служби час, займатися іншою оплачуваною діяльністю); поліцейський має відповідати високому рівню етичних якостей як в службовий, так і в позаслужбовий час, тощо.

Проведене дослідження дає можливість зробити висновок про те, що служба в органах поліції є специфічним видом державної служби з характерними особливостями. Тому сутність даного виду державної служби полягає в тому, що вона являє собою єдину в своєму роді адміністративно- службову діяльність, оформлену в окрему систему органів — Національну поліцію, на яку покладається виконання низки завдань і функцій, спрямованих на забезпечення внутрішньої безпеки в державі, встановлення високого рівня публічного порядку, служіння народу і надання інших видів поліцейської допомоги. Службу в Національній поліції проходять особи, що відповідають висунутим вимогам і призначені на відповідну посаду, наділені винятковими повноваженнями державно-владного характеру, що дозволяє їм здійснювати покладені на них функції держави.

1.2.

<< | >>
Источник: ЛЕМЕШ ДМИТРО ЛЕОНІДОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРАЦІВНИКІВ ПОЛІЦІЇ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Еще по теме Поняття та особливості державної служби в органах поліції України як місця реалізації працівником поліції правового статусу:

  1. Заходи забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу працівника Національної поліції України
  2. 3.3. Вдосконалення гарантій реалізації адміністративно-правового статусу працівника Національної поліції України
  3. РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНО- ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКОМ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ
  4. Історико-правовий аналіз кадрових процедур в правоохоронних органах та сучасний стан їх реалізації в Національній поліції України
  5. Сутність та значення адміністративно-правового статусу працівника поліції в Україні
  6. Склад адміністративно-правового статусу працівника поліції в Україні
  7. 4.4. Особливості військової служби в органах Державної прикордонної служби України
  8. 3.1. Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання статусу працівника поліції та можливості його використання в Україні
  9. Адміністративно-правовий статус суб’єктного складу кадрових процедур в Національній поліції України
  10. Поняття і значення кадрових процедур в Національній поліції України як об’єкта адміністративно-правового регулювання
  11. Функціональні особливості здійснення управлінської діяльності органами державної виконавчої служби
  12. Проблеми розмежування адміністративних та інших правовідносин, що виникають під час виконання працівником поліції правоохоронних завдань
  13. Правові засади кадрових процедур в Національній поліції України та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  14. Адміністративно-правовий статус поліції як суб’єкта надання поліцейських послуг
  15. Класифікація кадрових процедур в Національній поліції України
  16. РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКІВ ПОЛІЦІЇ В УКРАЇНІ
  17. Форми та методи проведення кадрових процедур в Національній поліції України
  18. РОЗДІЛ 2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЕЛЕМЕНТІВ АДМІНІСТРАТИВНО- ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКІВ ПОЛІЦІЇ В УКРАЇНІ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право социального обеспечения - Право ценных бумаг - Правоведение - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная экспертиза - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Хозяйственное право - Экологическое право - Юридическая психология -